Чумацький шлях
Шрифт:
Вони надовго замовкли, кожен думаючи про своє. Івась не вперше задумувався про втечу. Бо хто ж із невільників не мріяв будь-що вирватися на волю? І зараз, збуджена словами Керіма, його уява запрацювала в цьому напрямку. Крушачи кайлом ніздрюватий черепашник, він перебирав у мислях різні варіанти втечі. Головне — щасливо добратися до якогось міста, де стоїть військова залога чи є царська адміністрація.
Але як туди добратися, коли не знаєш ні мови, ні шляхів, ні самих міст? За одну ніч не далеко втечеш, а вранці наглядачі виявлять відсутність невільника, доповідять
І так і сяк розмірковував він, а виходила одна безвихідь. Ніякої надії на успішну втечу!
Про це ж, видно, думав і Керім, бо після тривалої мовчанки, вибравши хвилину, коли нікого поблизу не було, раптом сказав:
— Треба тікати морем!
Івасеві така думка не приходила в голову, і він здивовано підняв брови.
— Морем? На чому і куди ми допливемо морем? Це ще більш непевно, ніж степом. У морі взагалі ніде не. сховаєшся! І як знайдеш на морі шлях?
Керім підійшов до Івася впритул, зашепотів схвильовано:
— Це єдина можливість — морем. Бачиш, нам би тільки перепливти Кірнікітську затоку. А там уже Україна, там, на Прогної, запорожці, на Бузі — флот. Це найближчий і прямий шлях, бо через Перекоп удвічі, а може, і втричі далі... Де взяти судно — це моя турбота. Якийсь каюк чи баркас я знайду. Напрям удень прокладемо по сонцю, а вночі — по зорях. Якийсь час я рибалив і все це знаю... До того ж ніхто зразу не здогадається, що ми втекли морем — спочатку шукатимуть у степу... А поки спохватяться, ми будемо вже далеко або й на тому боці... Про харчі і мови немає: я вже домовився з матір’ю — вона приготує...
— То мати відпускає тебе?
— Атож. Ми вже не раз говорили з нею, щоб я перебрався в Україну, а потім і її забрав би до себе. Нам тут важко жити, і мати вірить, що на батьківщині і їй і нам буде краще.
— Звичайно, буде краще. Як я розумію, тут вас ніщо не тримає.
— То ти згоден? Тоді я буду готуватись...
— Згоден. Готуйся!
Та недарма кажуть: чоловік думає-гадае, а Бог по-своєму повертає.
Вночі раптом подув з України сильний крижаний вітер. Ударив мороз. Почалася рання зима. Степ припорошило снігом, вода в Сарису взялася кригою.
Продрижавши в своїй ямі до ранку, Івась так закляк, що ледве виліз по обледенілій драбині нагору, ледве додибав до каменоломні. Тут його вже чекав з чималим клунком у руках Керім. Глянув на Івася — вжахнувся.
— На тобі лиця немає! Ти посинів увесь! На — вдягайся швидше!— і він витягнув з клунка старою кожуха, шапку та хутряні виступці.— Це батьків одяг. На тебе буде, мабуть, замалий, але іншого немає.
— Дякую, брате,— промовив розчулено Івась.— Справді, такий несподіваний холод — замалим не пропав. Думаю, те, що ми задумали, треба відкласти до тепла.
Він швидко одягнувся, надів шапку, взув виступці. Кожух і справді був замалий, так що застебнутися не було ніякої змоги, а шапка та взуванка — якраз впору.
Стало враз тепліше.
Керім зняв свій пояс — підперезав його. А на вухо шепнув:
— Я згоден з тобою. Втечу треба відкласти до кращих часів. Мороз, вітер, а море сказилося — аж реве! Нічого й думати випливати на човні. Почекаємо до тепла, діждемося кращої погоди.
Тут пролунав різкий Сулейманів голос: “До роботи! До роботи!”, і вони миттю нагнулися, схопили кайла і почали щосили, щоб зігрітися, лупати промерзлий, а тому крихкий ніздрюватий камінь.
2.
Чумацька валка повернулася до Лубен аж наприкінці вересня. Хуржик ще в Покровській Багачці зустрів знайомих лубенців, котрі розповіли йому про смерть дружини. Вістка була несподівана, але отаман зустрів її спокійно, бо, вже від’їжджаючи в Крим, знав, що не застане дружину живою. Ще тоді було видно, що дні її полічені.
Чи зрадів він з того? В душі зрадів. Все складалося так, як він і передбачав: дружина померла, Івась не повернеться в найближчий рік-два, а може, й зовсім — і йому відкривається вільний шлях до шлюбу з Катрею. А її вломити він якось та зуміє.
З такими думками він під’їхав до двору і постукав пужалном у ворота. Першим озвався Бровко, своїм радісним басовитим гавканням сповіщаючи, що впізнав господаря. Потім розчинилися ворота — і батькові назустріч кинувся Василь. Залившись слізьми, він припав до нього і, захлинаючись, по-дитячому жалібно простогнав:
— Таточку, мама померла!
Хуржик погладив його по голові, притиснув до грудей.
— Я вже знаю, Василечку. Царство їй небесне! Вона довго і тяжко хворіла,— ти сам бачив, як вона мучилась. Тепер її муки скінчилися, і вона, праведниця, бесідує з Богом. Не треба тужити й побиватися — їй тепер добре на небесах.
Він відсторонив від себе сина і гейкнув на волів. Валка в’їхала в двір. На скрип ярем і радісне скавуління Бровка з хати вибігли Параска та Катря. Обидві направилися до господаря. Параска перехрестила Хуржика і, по-материнському схлипнувши, поцілувала в голову, а Катря спочатку кинула бистрий погляд на всю валку і, не знайшовши біля жодної мажі Івася, враз спохмурніла. Привіталася стримано:
— Із щасливим поверненням будьте здорові, господарю!— і по хвилі запитала: — А де ж це Івась, що його не видно?
— Прибуде твій Івась,— навмисне недбало відмахнувся від прямого запитання Хуржик, а сам не зводив з дівчини погляду — такою гарною та пишною вона стала.
Катря справді за літо розквітла, похорошіла. Ради неділі вбралася у святковий одяг — і коли б не міцні, загрубілі від щоденної роботи руки та не густий загар на миловидному обличчі, була б схожа на яку-небудь лубенську панночку чи попівну, а ніяк не наймичку. В Хуржикових грудях прокотилась якась млосно-солодка хвиля, що забила йому віддих. “Бісова дівка!— подумав Хуржик.— Яка гарна! Здається, я все зробив, щоб вона була моєю! Однак ще рік після смерті Ганни доведеться вижидати. Дурний звичай! Та що поробиш: звичай — той же закон! Або й вище, бо за законами пильнують лише городничий, пристав та суддя, а за звичаями — вся громада! І все ж прийде час — і ти, пташко, станеш моєю!”