Чумацький шлях
Шрифт:
— Іва...к. Ів...ак... І...ак.
Він намагався сказати “Івась” або “Іван”, але задерев’янілі губи не слухалися його, а гикавка зводила всі його намагання нанівець.
— Івак-к-к!
Чийсь гучний голос над ним прогув:
— Та він же каже — Івак! Івак! Хіба не ясно?
Його підняли, понесли, роздягали, терли, влили в рот ковток горілки. Накрили чимсь теплим, А йому все здавалося, що це сон, що все це відбувається не з ним, а з кимось чужим. Потім усе потьмарилося — і світ зник.
Остаточно він прийшов до тями, коли почали зубилом та молотом рубати кайдани на ногах,— дзвінкий брязкіт заліза пробудив його від глибокого сну.
Він розплющив очі. Лежав уже в якійсь землянці, а не на кораблі, і двоє, судячи по одягу, ковалів звільняли його від пут. Той, що стояв навпроти, побачивши, що парубок дивиться на нього осмислено, підморгнув:
— Потерпи, Іваку, ще на одній нозі розрубаємо — і станеш вільним козаком! А закували тебе, братику, на славу — вже третє зубило затупилося! Ну й нехристи!
— Де я?— спитав Івась.
— Як — де? Серед запорожців! У Василькові, на березі Бузького лиману, де наше Вірне Військо Запорозьке стало кошем... Тобі, братику, з товаришеві твоїм пощастило, що ми натрапили на вас. Ще б трохи, і ви задубіли б на смерть...
— А Керім як?
— Керім?
— Авжеж — Керім. Мій друг.
— А нам здалося, що ти називаєш себе Кириком. Так ми й називали його — Кирик. Він що — татарин?
— Тум. Мати його з Мерефи.
— А-а, отже — наш. Живий він теж. Але заслаб зовсім. Дуже перемерз.
— Він де? Я хочу до нього.
— Він у сусідній землянці. Але почекай, хлопче, зрубаємо з тебе залізо!
І коваль гепнув по зубилу молотом. Потім ще кілька разів ударив — кайдани розпалися. Ногам відразу стало легко.
Івась підвівся, пройшовся —легко! І аж тепер повірив, що врятувався, що на волі, серед своїх людей. На серці стало радісно.
— Я хочу до Керіма!
Старший коваль кивнув молодшому.
— Проведи його, Саво!
Керім лежав у такій же землянці, як і та, де щойно був Івась. Тут було тепло — у кабиці горів вогонь, над ним висів казанок, в якому кипіло якесь запашне зілля. Його помішував кописткою старий сивовусий запорожець із золотою сережкою в правому вусі.
— Ось товариша привів — Іваком зветься,— сказав Сава.— За друга свого турбується...
— Хай зостається — буде мені за помічника,— промовив глухим голосом запорозький знахар.— Бо його товаришеві доведеться лежати не один день.
Керім стогнав, метався в жару. Івась присів біля нього, поклав долоню на гарячого сухого лоба. Лоб горів, як у вогні.
— Керім! Брате! Як тобі? — Хворий розплющив очі. Слабка усмішка промайнула по його схудлому суворому обличчю.
— Важко мені,— прошепотів.— Мабуть, помру.
Івась дав йому кухоль з водою — зволожив запечені губи.
— Не помреш! Тримайся, брате! А я буду весь час біля тебе!
5.
Капітан Поль Джонс добрався до Фінляндії на невеликому прогулянковому боті, а решту дороги до Петербурга — то пішки, то на попутних, то на диліжансі. Столиця вразила
його суворою геометричністю вулиць, величністю мостів і пишністю палаців. Грошей на візника у нього не залишилося, і він йшов самоходом, розпитуючи зустрічних про храми та найвеличніші будівлі, а також про те, як знайти графа Безбородька.
На його подив, майже кожен третій або четвертий пристойно одягнутий пан розумів його і відповідав французькою, англійською або німецькою мовою, докладно пояснюючи, як пройти далі.
Графа Безбородька не було вдома, і стомлений капітан змушений був годину чи й дві прогулюватися поблизу, щоб не прогаяти приїзду графа на обід. Від того, як складеться розмова з графом, залежало багато: відважний капітан не тільки витратився в дорозі, так що не мав навіть і дрібної монети, щоб купити гарячих пиріжків, якими тут торгували мало не на кожному розі, а просто був у відчаї, бо не мав тут ні знайомих, ні даху над головою, ні грошей, щоб, на випадок невдачі, повернутися назад, у Копенгаген.
Тому, помітивши, що біля будинку зупинився екіпаж, він поспішив до нього.
З екіпажа вийшов поважний пан років сорока. Лакей відчинив перед ним двері. Але капітан перехопив його на півдорозі.
— Мосьє Безбородько?
— Так.
— Капітан Поль Джонс,— виструнчився шотландець.— Щойно прибув з Копенгагена. Мені повідомили, що...
Безбородько перебив, його. Ніби не помічаючи обшарпаності прибулого та настороженості в його очах, він простягнув йому руку і вигукнув:
— Капітане, я з дня на день ждав вас! З приходом весни на Чорному морі розгоряться морські бої, і бажано було б, щоб ви були вже там!
— Я поспішав, мосьє,— скромно заперечив Поль Джонс.
— Так, так, я бачу, ви щойно з екіпажа,— і Безбородько досить безцеремонно оглянув вицвілий і пожмаканий капітанів камзол.— Заходьте, будь ласка, до мене. Пообідаємо і поговоримо. А потім я вас представлю імператриці.
Однак виявилося, що з обідом граф не поспішав. Він запропонував капітанові прийняти ванну, поголитися, а поки той усе це робив, слуги графа почистили і випрасували капітанський камзол та панталони, наваксували до блиску черевики.
Дещо зніяковілий морський вовк, зайшовши до їдальні, подякував Безбородькові:
— Дякую, графе. Я вельми зобов'язаний перед вами.— І він показав на себе.—Тепер не соромно показатися і перед її величністю.
Безбородько зробив рукою широкий жест.
— Ось пообідаємо — і поїдемо до її величності.
Через годину, як граф і обіцяв, вони ввійшли до кабінету цариці. Катерина прийняла шотландця вельми доброзичливо, розпитала про здоров’я, про дорогу з Копенгагена до Петербурга, подякувала за приїзд, який свідчив про готовність капітана служити Росії.