Чумацький шлях

Малик Владимир Кириллович

На зауваження Безбородька, що його апетити непомірні, він, зрозумівши, що переборщив, примирливо відповів, зводячи на жарт:

— Перепрошую, ваша величність, мій апетит не непомірний, а просто вовчий, але в прямому розумінні... Я голодний.

— Я теж,— відповіла, сміючись, імператриця.— Однак наш обоз безнадійно відстав чи заблудився... Що ж робити?

— Єдиний вихід — завернути до корчми,— сказав Потьомкін.

— До корчми, до корчми! — погодилися всі.

Корчма зустріла їх мовчанкою. Ні на подвір’ї, ні в хаті вони не знайшли жодної людини. А їсти хотілося все дужче,— сонце вже давно звернуло з обіду.

— У мене в кофрі є шмат буженини,— сказав Йосиф,— однак немає жодного шматка хліба. А яка ж то їжа — буженина без хліба?

—

Боже,— вигукнула Катерина.— Що ж нам робити? Невже помирати з голоду?

— Не звольте безпокоїтись, ваша величність,— сказав Безбородько.— Не може бути, щоб у корчмі, що зовсім не схожа на пустку, не було нічого їстівного. А давайте заглянемо до світлиці! — І він рішуче відчинив двері з кухні до великої кімнати, заставленої довгими столами та лавами. Сюди виходила тилом піч. Кімната була недавно помазана білою глиною, а долівка — червоною. Долівка, окрім того, була густо встелена свіжою лепехою. На протилежній від низеньких вікон стіні раптом привернула увагу всіх велика картина, написана олійними фарбами. На ній був зображений козак, що сидів під деревом, просто на траві, і, склавши під собою ноги по-турецьки, грав на кобзі. Він мав голену голову. Лише вузький жмут чорного волосся спадав йому на лоба. Збоку пасся осідланий кінь, прив’язаний до списа, ввігнаного вістрям у землю, а на дереві висіли рушниця та шабля.

Одного погляду було досить, аби зрозуміти, що попрацювала тут досвідчена, вправна рука.

— Козак Мамай,— пояснив Безбородько,— казковий персонаж українського героїчного епосу. Але це не лубок! Це рука справжнього майстра! Та ось і підпис — Володимир Боровик... Не знаю такого... не чув...

Та розглядати картину було ніколи: голод допікав усе дужче.

Безбородько гайнув по хаті, по кухні, заглянув до комори.

— Є!— раптом сповістив голосно і виніс на світ Божий повну макітру яєць та хлібину і звернувся до Шувалова та Потьомкіна: — Графе, несіть дрова — насмажимо яєчні! А ви, князю, допоможіть йому!

Катерина і Йосиф засміялися, побачивши, як Потьомкін невміло рубає дрова, а Шувалов носить їх до печі і розпалює вогонь. Тим часом Безбородько, підперезавшись жіночим фартухом, чикрижив цесарську буженину на сковороду, бив яйця і на рогачеві вправно посунув у піч, над вогонь.

Незабаром по хаті війнуло смажениною, зашкварчали вишкварки, смачно запахло яєчнею.

— Милості прошу,— вклонився Безбородько імператриці та цесарю, запрошуючи до столу.

Обід вийшов на славу. Настрій у всіх зразу поліпшився. Потьомкін розпорядився готуватися у зворотну дорогу. Безбородько попрощався зі всіма — він мав їхати до Полтави, щоб там приготувати все для зустрічі цариці, коли вона повертатиметься з Криму, зокрема, прослідкувати, щоб був закінчений будинок дворянського зібрання. Та підготувати інсценізацію Полтавської баталії.

— Непогано було б і розписати,— шепнув Потьомкін.— Та щоб там знайшлося місце і для “матушки”. Вона була б задоволена.

Безбородько кивнув головою на знак того, що зрозумів, і карети роз’їхалися. На південь, до Кременчука, помчали ридвани Катерини та Йосифа II у супроводі його охорони, на північ, до Миргорода, рушив легкий екіпаж графа Безбородька, члена колегії закордонних справ.

4.

Граф Олександр Андрійович Безбородько походив із козацької старшини Березанської сотні Переяславського полку. Його доля чимось нагадувала долю Олексія Розумовського, котрий завдяки прекрасному голосові потрапив до Петербурга як соліст придворного хору, а там уже сподобався Єлизаветі Петрівні, став її фаворитом, а згодом і законним чоловіком та графом. Безбородько не мав ні голосу Розумовського, ні його зовнішності, зате, закінчивши Київську академію, виніс звідти добре знання мов, риторики, та, щонайважливіше, чудову каліграфію. Завдяки цьому з 1765 року він почав служити в канцелярії генерал-губернатора Лівобережної України Петра Рум’янцева, разом з ним брав участь у російсько-турецькій війні 1768-74 років та виконував важливі дипломатичні

доручення під час укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору. Про нього дізналась Катерина і наблизила до себе, призначивши на високу посаду особистого секретаря. З 1783 року він фактично очолив колегію закордонних справ.

Ставши дипломатом, домігся визнання Туреччиною приєднання Криму до Росії, за що був “пожалуваний” титулом графа та багатьма маєтками. Став одним з найбагатших землевласників України.

На час подорожі Катерини він мав сорок років, відмінне здоров'я і великий вплив на імператрицю та на зовнішню політику Росії.

Ще більший успіх у досягненні кар’єри чекав на нього в майбутньому: після смерті Катерини він зумів сподобатися Павлові, мав на нього також немалий вплив і, користуючись цим, вирішив полегшити становище пригнобленого й покріпаченого рідного народу України. Не без його підказки 1796 року Павло видав указ про часткове відновлення на Лівобережній Україні адміністративно-судових установ колишньої Гетьманщини, що було благом для народу. А наступного року надав йому чин канцлера та князівський титул.

Але це було пізніше. А майбутнього навіть розумний та прозорливий граф Олександр Андрійович не міг прозирнути. Тепер же він їхав у відкритому екіпажі, підставляючи обличчя чебрецевому вітерцеві, як колись, у далекій юності, коли теж у відкритому візку возили його до Києва, в академію, і тихо намугикував напівзабуту українську пісню:

А в полі могила з вітром говорила, Повій, вітре буйнесенький, щоб я не чорніла.

Кучер Іван, широкоплечий, бородатий, таки його кріпак з Чернігівщини, не оглядаючись на пана, почав басом підтягувати:

Щоб я не чорніла, щоб я не марніла, Щоб на мені трава росла, росла й зеленіла.

Відчувши підтримку, графський голос зміцнів, забринів розчуленістю. Олександр Андрійович набрав повні груди запашного полтавського повітря, напоєного сонцем та терпкою зеленню степу, зітхнув:

— Гарно у нас на Україні, Йване!— чи то запитав, чи то ствердив він.

— Гарно, пане Ликсандре,— погодився кучер, теж зітхнувши.— Коли б не ви, то ніщо б не втримало мене в туманній столиці. Взяв би жінку та дітей та й пішки пішов би на Україну... Дивуюся — що вас так тримає? Маючи тут такі маєтки, такі землі, чого сидіти серед того кам’яного громаддя, дихати смородом та пилюкою великого міста? Не розумію...

— Е-е, братику, важко зрозуміти... Мушу!.. Доля підняла мене на таку висоту, на таку височенну гору, з якої жоден смертний добровільно не хоче сам скочуватися, бо знає, що розіб’ється. От і тримаюсь... І триматимусь, поки й сил моїх!.. А в тому, що серце тужить за батьківщиною, ти правий,— і в мене тужить. Буває, пригадаю рідні місця, росяні ранки на лузі, плакучі верби над ставом — і так раптом закортить скинути лаковані штиблети та босоніж гайнути по нашій теплій землі, як тридцять літ тому! Та ба! Минулося! Не той вік, не те становище в суспільстві! Потрапив я, братику, в золоту клітку — і немає мені з неї виходу. Та й сам, хоч би й виганяли, не тікав би з неї... Ось так!— філософськи закінчив Олександр Андрійович, похитав своєю крупною головою, ніби злегка глузуючи над суєтою людського життя, і раптом, помітивши попереду високу могилу край дороги, попросив: — Зупинися тут, Йване, будь ласка!

Кучер зупинився. Безбородько пішов до могили навпростець, по бур’яну, здерся на крутий пагорб, насипаний далекими предками над якимось давно забутим покійником, і довго там стояв у задумі, озираючись довкола та вдивляючись у синю далечинь степу. А коли зійшов униз, сказав:

— Далеко видно з гори, дуже далеко, а з Зимового палацу — ще далі... Оце й тримає мене там... Міцно тримає... Отак-то, Йване!.. Рушай!

Переночували вони в Красногорівці у місцевого дідича, а наступного дня, під вечір, добралися до Обухівки.