Чумацький шлях
Шрифт:
— Я Потьомкін...
Потьомкін! Хто ж не чув про всевладного фаворита цариці. Адже він сам тут майже цар!
Капрал витягнувся в струну, прикладена до капелюха рука його тремтіла.
— Ваше сіятельство,— спромігся він нарешті на мову,— пробачте великодушно... Так що це — чумаки... Ідуть на переправу — у Крим по сіль... А я їх повертаю назад, позаяк такий був наказ... Нікого не пускати на переправу!.. Доповідає капрал Фількін.
Почувши, що перед ними сам всемогутній Потьомкін, чумаки поскидали свої солом’яні брилі та шапки, схилили в поклоні чубаті голови.
— Здоровенькі були, ваша ясновельможність,— подав голос від усіх чумаків Хуржик.
— Того і вам бажаю, чумаки,— відповів Потьомкін, оживившись, і показав пальцем на Хуржика: — Бачу, ти тут старший?
— Так, ваша ясновельможність, я отаман валки.
— Ну, тоді слухай уважно. По Дніпру до Криму, щоб огледіти свої володіння, на кораблі “Днепр” пливе наша повелителька, імператриця-самодержиця всеросійська Катерина Олексіївна. Я на своїй галері “Десна” трохи відірвався від її ескорту, щоб тут, у Кременчуці, гідно зустріти нашу матінку. Думаю, їй буде вельми цікаво побачити чумаків, які своєю подвижницькою працею піднімають ремесла, розвивають торгівлю і, ніде правди діти, збагачують державну казну... Тому дуже прошу тебе, отамане, допоможи мені так зустріти імператрицю, щоб вона була задоволена. Стань десь над Дніпром табором, відкрий вози з товаром! Та хай твої чумаки варять куліш, хай поспівають нашій матінці ваших солодкозвучних пісень! Можна і про кохання — вона полюбляє такі.
— Це можна, ваша ясновельможність,— кивнув головою Хуржик, дуже вдоволений розмовою, дещо навіть панібратською, з всесильним і всемогутнім ясновельможним князем.—І музиканти, сіреч кобзарі, і співаки у нас знайдуться...
— Та підшукай гарне місце! Щоб і ліс поблизу, і прохолода! Та й людям своїм скажи, щоб чубиська попідстригали та скупалися в Дніпрі! А в кого є одяг пристойний, хай одягне і попереду стане, а в кого немає, той хай задніх попасе! Щоб своїми лахами та дьогтем не псував картини! Зрозумів? А капрал Фількін проведе вас куди треба і в усьому допомагатиме. Чуєш, капрале? І горілки — щоб і духу не чув! Ви ж малороси, народ смирний і богобоязний! Матінка наша любить послушних!
І Хуржик, і капрал Фількін їли очима ясновельможного князя. Така честь!
— Слухаємось, ваша ясновельможність!— гаркнули обидва.
8.
Ціла флотилія галер прибула до Кременчука пізно ввечері, і ніхто з них до ранку не сходив на берег. Чумаки даремно витягали шиї, вдивлялися в темряву, щоб хоч здалеку побачити царицю, але так і не побачили. Навіть Фількін, якого з солдатами було покликано сторожувати кораблі, не міг похвалитися, що бачив кого-небудь з вельможного панства. Всі, мабуть, ще коли пливли, повкладалися спати.
Зате вранці все ожило. До пристані наїхало багато ридванів, військового люду. Загримів оркестр. З флагманської галери “Днєпр” по дерев’яному трапу, обтягнутому золотистим єдвабом, зійшла цариця Катерина. Її супроводили граф Безбородько, принц де Лінь, французький посланник Луї Філіпп де Сегюр, особистий секретар цариці, що вів дорожній журнал, граф Храповицький та безліч інших високопоставлених придворних.
Як тільки цариця ступила на землю, загриміли гарматні залпи — один, другий, третій... Назустріч рушив пишно вбраний, як павич, Потьомкін.
— Ваша величність,— вклонився він низько,— ви хотіли побачити Малоросію в натурі. Така нагода настала. Перед вами — Кременчук, найзначніше місто цього благодатного краю. Тут ви зможете, ваша величність, побачити очевидячки, як живуть ваші піддані, побувати на військових маневрах, якими командуватиме генерал Суворов, зустрітися з аборигенами цього південного губернаторства, що плине медом і молоком, як кажуть поляки... Милості просимо, ваша величність!
Він знову театрально махнув капелюхом і відступив набік, даючи цариці прохід до ридвана, запряженого шестериком.
Катерина подала йому руку для поцілунку і запросила до свого ридвана. Сюди ж сіли Безбородько, де Лінь, де Сегюр та Храповицький.
— Ну, ну, князю, покажи свої володіння.
— Ваші, ваша величність.
— І мої, звичайно. Хочу побачиш, як живуть люди.
Хитрий Потьомкін ледь усміхнувся кутиками повних, але вже не рожевих, як у юності, а посірілих уст і опустив важку повіку на своє мертве, невидюще око, що не заважало йому і одним, уцілілим, бачити все, що йому потрібно було бачити.
— Саме для цього ми й їдемо, ваша величність.
Колишній фаворит, давно утративши любов непостійної в почуттях цариці, зумів, однак, не втратити її довір’я і прихильності, навіть ласки. А що був сміливий, хитрий та спритний, мов біс, то в усіх важливих ділах досягав успіху, обскакуючи і наступних фаворитів, що не відзначалися розумом, і наймудріших державних мужів. Після приєднання Криму, в чому він грав не останню скрипку, з ласки цариці, колишньої коханки, він отримав титул князя Таврійського, хоча під кулі в тій війні з турками й татарами підставляли себе інші люди. Та особливу прихильність “матушки” він завоював ще року 1775-го, коли з її наказу дотла розорив Запорозьку Січ, зрадивши своїх побратимів-запорожців, які, не розкусивши його підступної натури, прийняли були його до гурту братчиків-січовиків під ім’ям Грицька Нечеси. А він плювати хотів і на їхню дружбу, і на їхню кров, яку вони ріками проливали у війнах з Туреччиною, як плював він і на родинну честь, позбавляючи своїх юних племінниць дівочої цноти. Нерозбірливий у засобах для досягнення мети, підступний, зрадливий і жорстокий, він, як і Меншиков Петра, боготворив лише “матушку”-парипю, бо знав, що його становище в суспільстві та добробут залежать від неї одної. Та, незважаючи на це, і тут де тільки міг обдурював свою покровительку, думаючи, що Катерина не помічає цього. Та провести Катерину було нелегко — сама відзначалася і хитрістю, і спритністю, і проникливістю, однак прощала своєму “непутьовому” Гришеньці за колишнє кохання та участь у заговорі, що звів її на престол, а також за вірну службу впродовж усіх наступних років.
Цариці місто сподобалось. Розміщене на низинній терасі, над Дніпром, воно вільно вписувалося в розлогі простори Лівобережжя і прямокутниками вулиць нагадувало північну столицю. Всюди охайні білі хатки простих поселян, чималі будинки місцевих купців, поміщиків та чиновників. Біля дворів повсюдно стояли святково вбрані люди, кланялися царській кареті та блискучому почетові.
— Судячи по всьому, народ тут щасливий і задоволений життям,— промовила Катерина.— Які колоритні типи малоросіян!.. Хочу познайомитись ближче. Пане посол,— торкнула за рукав де Сегюра,— ви на власні очі можете пересвідчитись, що мої піддані зовсім не знедолені, як це намагаються втовкмачити французам деякі писаки, що недолюблюють мене.
— Так, я це бачу,— чемно відповів посол.
— І, сподіваюся, спростуєте в себе на батьківщині ті некорисні для нас плітки?
— Безперечно, ваша величність.
Тим часом Потьомкін дав знак кучерові зупинитись.
— Вийдемо тут, ваша величність. Я хочу показати вам, як живуть ваші піддані.
Всі вийшли з ридвана. Катерина оглянулась. Рівна широка вулиця була підметена. Гурточками стояли люди. Ждали її. Кланялись. Хатини охайні, побілені, що було незвично після сірих дерев’яних північноросійських ізб. Це приємно милувало око.