Чумацький шлях
Шрифт:
— Отож-бо й воно! Цього найбільше боюся. Вона спитає Потьомкіна, а Потьомкін мене. Отак і знайдуть крайнього!
— Не бійся! Скажеш: а моє яке діло? Я відправив, а чи дійшов він живий до Петербурга, а чи ні — не моє діло. Може, втік по дорозі, а може, дуба врізав. Чого з нашим братом не трапляється! Всі ми ходимо під Богом! І нікому не дано знати, навіть самому князеві, де тебе чорти вхоплять!
Фількін спочатку слухав недовірливо, а згодом почав поволі заспокоюватися.
— А й справді, не такий страшний чорт, як його малюють!— Однак гаркнув на солдата: — А ти дивись мені — ні пари з вуст! Щоб жодна собака не дізналася, як тут було! І геть з-перед моїх очей! Мерзотник!
Солдат втягнув голову в плечі і стрімголов шугнув у натовп.
Один Хуржик упродовж цієї розмови стояв збентежений і розгублений. В думці прикидав, як позначиться на ньому, на його подальшій долі несподівана втеча наймита. Чи не запідозрить Потьомкін, що він, чумацький отаман, причетний до неї? Тоді не оберешся лиха! Чого доброго, можна й волі позбутися!
І друга думка мучила: куди подався Івась? Невже в Лубни — до Катрі? А там підмовить дівчину — і гайнуть десь, що й не знайдеш! І пропали його сподівання на щастя з молодою дружиною! Тьху, так добре складалося — і на тобі! Утік!— І він з досадою пошкріб п’ятірнею потилицю.— Цей Івась і від чортів з пекла втече! Не так просто, видно, від нього спекатися! А треба!
3.
Від 30 квітня, коли Катерина прибула до Кременчука, і до 8 травня, тобто цілий тиждень, молоде місто двигтіло від гарматних салютів, від показового навчання суворовської дивізії, яким вельми була задоволена імператриця, від балів, прийомів, звучання військових оркестрів, тупоту кінських копит та галасу багатьох тисяч людей, що зібралися сюди, щоб краєм ока глянути на царицю. А вона нетерпляче ждала Йосифа II, імператора австрійського.
За цей час була випита не одна бочка вина та горілки, столи місцевих можновладців та багатіїв, які один поперед одного намагалися здивувати царицю якомога пишнішим прийомом, вгиналися від екзотичних українських страв та напоїв. Чого тут тільки не було! Вино кримське та угорське; горілка звичайна та перцівка; вишнівка та калганівка, наливки міцні та напівміцні; жіночі — слив’янка, малинівка, грушівка, смородинівка; настої з шипшини та порічок, терну та терносливу, агрусу та абрикос; квас хлібний та ягідний, броварський та російський; узвар яблучний - кислуватий та грушевий - солодкий; мед домашній, холодний, щойно з льоху чи з льодовні.
Катерина куштувала всього потроху, крім горілки.
Різноманітність страв дивувала не менше: борщі українські, з карасями, з м’ясними галушками, з пампушками в часнику та олії; риба різна і по-різному приготовлена — варена, смажена, копчена, сушена, в’ялена; птиця різних видів і теж по-різному приготовлена; а що вже м’ясних страв, то й не перелічити: яловичина варена з хроном, з грибами, душенина з нирками, язик з кисло-солодкою підливою, свинина тушкована з капустою та яблуками квашеними, порося з хроном, теляча грудинка з грибами, печеня з баранини, ковбаса домашня, свинина з чорносливом... А ще різні бабки, вареники, млинці та млинчики, галушки та гречаники, шулики з медом та маком, вергуни, сластьони, тістечка, драглі, коржики, рогалі... Ух!
І це все Катерина куштувала. Потроху, звичайно. Але так переповнювалася, що пізнього вечора ледве збиралася по трапу на галеру.
Жалілася Безбородькові:
— Ваша багатюща Малоросія загодувала мене, вже не влажу в жодну сукню,— і, грайливо поводячи очима, руками ковзала по боках та підгримувала бюст, від пишноти якого сукня справді ледь не лопалася.
Та всьому буває кінець. 8 травня прискакав від Рум’янцева гонець: Йосиф проїхав Миргород і повернув на Кременчук.
Катерині набридли звані обіди та вечори, хотілося якоїсь переміни. Вона торкнула Потьомкіна за рукав.
— Звели закласти карету, Гришенька,— поїдемо цесарю назустріч.
Ця забаганка руйнувала плани Потьомкіна — зустріти Йосифа в Кременчуці, і він почав відмовляти:
— Катя, для чого їхати хтозна-куди! Прибуде сам! Все тут приготовлено для зустрічі — і війська, і оркестр, і народ. Він полюбляє пишноту, блиск, гарматну пальбу... А в степу що? Жайворонки?
Катерина легенько поплескала його по щоці:
— Я так хочу!
Аргумент був жіночий, але незаперечний, і Потьомкін у поклоні схилив чубату голову.
Через півгодини виїхали. Катерина запросила до себе в ридван Потьомкіна, Безбородька, Шувалова. Широкими прямими вулицями Кременчука їхали повільно, а як тільки піднялись на гору і звернули на Миргородський шлях, шестірка коней понеслася навскач. Обоз зразу відстав. Не відставав лише екіпаж Безбородька.
Катерина мовчки дивилася в вікно, на квітучий весняний степ, на ліси, гаї та переліски, на безмежне голубе небо, а думала про Йосифа. Що несе ця зустріч?
Відчуваючи, що от-от гряде нова війна з Туреччиною, вона шукала спільників. Англія та Пруссія підтримували султана відкрито. Франція — таємно, Швеція лише й ждала хвилини, коли можна буде напасти на російський флот на Балтиці.
Отже, Йосиф! Тільки він може бути надійним союзником, бо Османська імперія безпосередньо загрожує його кордонам. І все ж — як він себе поведе?
Час минав поволі. Дорога була довга й одноманітна. Після легкого сніданку Катерина почала відчувати голод.
— Панове, чи не пора нам перекусити?
Зупинилися. Обоз не з’являвся. Ждати не хотілося. До того ж ніхто не знав, чи не збився він з дороги.
— Поїдемо!— запропонував Потьомкін.— Має ж десь бути корчма... Там і підкріпимося.
Справді, не минуло й півгодини, як кучер зупинив коней, показав пужалном убік від дороги. Там, у затишній місцині, неподалік від степового озера, темніла довга присадкувата будівля під солом’яним дахом. На подвір’ї, над колодязем, височів журавель, а біля воріт, на сосновій тичці метлявся чималий жмут сіна — знак, що тут можна підкріпитися, випити чарку, переночувати і, звичайно, погодувати коней.
— Корчма!
Однак саме тоді, коли кучер хотів потягти віжки “соб” і звернути до корчми, вдалині, над шляхом, знялася курява. Заблискотіли сонячні зайчики,— то від шибок ридвану відбивалося сонячне проміння.
— Йосиф! Їй-богу, Йосиф!— вигукнув Безбородько, що мав гострий зір.
— Вперед!— наказала Катерина.
Всі миттю вскочили в ридван — і кучер погнав коней назустріч клубкові куряви, що швидко котився по шляху.
Зустріч була щира, дружня. Сповнений вражень від подорожі, імператор був глибоко потішений тим, що Катерина Власною персоною зустрічає його в цьому мальовничому українському степу. На такий подвиг з її боку він не сподівався і розцінив це як вияв крайньої зацікавленості петербурзького двору в австрійській участі у війні. Тому в розмові значно перевищив свої майбутні територіальні претензії, заявивши, що хотів би мати і Хотин у Буковині, і землі понад Дунаєм аж до впадіння його в Чорне море, і дещо відхопити від Венеції.