Чумацький шлях
Шрифт:
Один Потьомкін знав, яких зусиль коштувало місцевим властям спорядити валку чумаків аж у Білгород по крейду.
Цариця підійшла до гурту людей. Ті низько вклонилися.
— Можна до вас зайти в дім?— спитала Катерина.
Господар, високий чорновусий чоловік, відчинив хвіртку.
— Милості просимо, ваша величність.
Двір, як і вулиця, теж був акуратно підметений. Гній з-перед хліва вивезений. В саду, під яблунями стояли вулики-дуплянки. Над ними мирно гули бджоли.
Господиня запросила до хати, кинувши на дітей, щоб не вешталися під ногами.
Тут теж було побілено, долівка була змазана червоною глиною, потрушена свіжою, з блідо-рожевими корінцями лепехою, над іконами та над невеличкими віконцями — клечання. Пахло дніпровськими лугами, заплавами та гаями. Та що найбільше вразило царицю і її свиту — це стіл, накритий вишитим настільником і заставлений полумисками з різними стравами — білим короваєм, пампушками, крашанками, марципанами, узваром. На продовгуватому блюді, що швидше б пасувало до палацу якого-небудь поміщика, ніж до селянської хати, в центрі столу лежало апетитно засмажене порося з хроном у зубах і присмаженим аж до чорноти закрученим хвостиком.
— О!— вихопилося у Катерини.— Яка розкіш!
А де Сегюр захоплено зацмокав язиком.
Господиня почала припрошувати:
— Милості просимо, дорогі гості! Чим маємо, тим і приймаємо!
Але Катерина відхилила учту.
— Спасибі. Ми щойно з-за столу,— і переможно глянула на французького посланника.— Ну?
Той витягнув обличчя, високо підняв брови. І тільки спромігся:
— Колосаль! Колосаль! О-о-о!
Потьомкін був задоволений. Його сите обличчя розпливалося в усмішці, а в єдиному живому оці заграв бісівський вогник.
— Підемо далі, ваша величність!
В сусідній хаті було теж саме: і чистота, і лепеха та клечання, і заставлений різними напоями та наїдками стіл. І знову — порося на блюді. Хоча в хаті було напівтемно, де Сегюр витріщив очі: дуже знайоме порося! І той же хрін у зубах, і золотисто-коричнева засмажена шкірка, і закручений хвостик.
Він оглянувся на Безбородька і переконався, що й той втупився в порося, здивовано підвівши брови.
Вони переглянулись і ледве стримались від усмішки. А коли виходили, де Сегюр пропустив усіх попереду, а потім простягнув над столом руку і відщипнув кінчик поросячого хвостика.
В третій хаті комедія повторилася. Те ж блюдо, те ж порося, той же надломлений де Сегюром хвостик.
Хтось дуже меткий і спритний устигав, поки цариця переходила з хати до хати, перенести городами блюдо з поросям до сусідів.
Француз потішався. Був такий задоволений своїм відкриттям, що ледве стримувався, щоб не розсміятися і не розповісти Катерині про цю анекдотичну витівку князя Таврійського. Однак стримався, а все ж кінчик поросячого хвоста, що все ще тримав у руці, показав Безбородькові і шепнув:
— Графе, а оті села, що ми бачили над Дніпром, чи не з однієї голови висіялися, що й цей хвіст? Га?
Безбородько беззвучно засміявся і приклав палець до вуст. Мовчи!
9.
Хуржик потерпав: а що коли цариця відверне носа від чумацьких маж, наквацьованих дьогтем? Що коли їй не сподобаються самі чумаки і їхні пісні? Що тоді скаже вельможний Потьомкін? Чи не зашле туди, куди Макар телят не ганяв?
О Боже, яке лихо на його голову! І не сподівався такого! І стало ж Потьомкіну на думку показувати цариці чумаків! Х-ха! Сіятельному князеві — забаганка, а йому, Хуржикові,— страшний клопіт! Та де там клопіт — напасть!
Він наказав відігнати волів подалі від табору — в гай, щоб не розмахували тут хвостами, відганяючи гедзів та комарів, і не псували картини зеленого дніпровського берега. Вози поставили півколом, посередині розклали багаття, над ним підвісили великий казан — і кашовар почав варити кашу. Чумаки зранку попідстригалися, покупалися в чистій дніпровській воді, понадівали чисті сорочки й шаровари, що берегли на випадок нежданої смерті, Івась красувався у вишитій сорочці, настроював кобзу.
Хуржик ніби забув про сварку, запобігав перед парубком:
— Ти ж, Івасю, не підведи — заспівай так, щоб цариці сподобалося. На тебе вся надія! О Боже! Яке лихо! Не жалій свого голосу, Івасю!
Під’їхала карета — привезла крісло імператриці та стільці і дзиглики для придворних. Солдати поставили їх у тіні тополі, на зеленій траві. Капрал Фількін сказав:
— Скоро її величність прибуде. Як тільки закінчаться маневри, які показує їй наш генерал Суворов, так і ждіть! Та всі встаньте. Скиньте шапки, поклоніться матінці гречно, а не сидіть, як мужлаї необтесані. Понімать нада! Імператриця! О!— І він підняв угору вказівний палець.
— Чули, що каже чоловік?— помахав батогом Хуржик.— Щоб усі мені як один! І щоб не чухалися перед царицею, хоч і дуже свербить! А то...
Що “а то”, не сказав. Але чумаки загули:
— Та знаємо, знаємо! Не маленькі! Не бійся — не підведемо!
Та Хуржика це не заспокоїло.
— А як ти думаєш, служивий,— звернувся він до Фількіна,— чи не пригостити нам царицю чумацькою кашею?
Той витріщив очі.
— Ти що, хохол, здурів? Буде цариця їсти твою задрипану кашу! Та вона знаєш що їсть?
— А що?
— Вустриці!
— Вустриці? А що це воно таке?
— Ну, риба така! Без кісток! Ех ти, дєрєвня! Питаєш!
Чумаки здивовано перезирнулись, уперше почувши про
таку рибу. А колишній запорожець Безкровний, опасистий, поголений заради майбутньої зустрічі з “вражою бабою” (інакше він царицю не називав), гучно зареготав:
— Га-га-га! Та яка то риба! То морська черепашка! Молюск такий!
— Молюск? Черепашка? І ото цариця ласує ним? Гидота яка!
— Та наша каша в сто разів смачніша за якусь черепашку!