Чумацький шлях
Шрифт:
Василь справді за минулу ніч змарнів, бо не спав ні хвилини. Розмова з Катрею на базарі дошкульно вразила його, а ще більше вразило несподіване відкриття, що батько спалахнув і розгнівався на Катрю та на Івася неспроста: кохає він дівчину! Кохає і має якусь надію на взаємність!
Цей здогад так вразив його, що він ще увечері ледве утримався, щоб не зайти до матері і повідати їй про свої тривоги. Утримала лиш думка, що все це так її схвилює, як і його або й більше, і вона також не спатиме всю ніч.
— Матусю, я хочу женитися,— випалив
Мати полегшено зітхнула.
— Ху! А я думала, у тебе якась біда. А це ж радість! Бог на поміч, сину!
Василь сів на ліжко, безнадійно махнув рукою.
— Е-е! Яка там радість!
— Що ж так?
— Немає взаємності.
— Хто ж вона? Я знаю?
— Знаєш. Катря.
— Яка Катря? Наша наймичка?
— Так. Вона!
— І ти в неї дуже закохався?
— Дуже! Жити без неї не зможу!
— А вона?
— Мені здається, вона любить Івася.
— Ну от бачиш! Та що ж нам робити?
— Поговори та з нею, мамо. Невже вона така дурна, що піде за наймита?
— А батькові ти казав?
— Ні.
— Ну, от — і батькові не казав! А треба! Ти ж не сам собі живеш, а в сім’ї. Батьки повинні все знати і благословити на шлюб. Або відраяти.
— Ніхто мене не відраїть! А батько не дозволить!
— Звідки та знаєш?
Василь зніяковів. Не казати ж матері про свою підозру! Він і не здогадувався, що мати своїм жіночим серцем давно відчула це.
— Знаю. Просто знаю — і все.
Мати промовчала, потім твердо сказала:
— Ану, поклич батька! Поговоримо всі троє — по душам!
Василь привів батька.
— Ну, що тут трапилось?— присів біля столу.— Болить щось?
— Поговорити треба, Семене,— сказала мати.— Василь хоче женитися!
— Що-о?— Хуржик аж рота роззявив, повернувшись до сина, втупився в нього чорними очищами.— Кого ж ти хочеш брати?
Василь почервонів і мовчав. На поміч йому прийшла маги:
— Катрю.
— Яку Катрю? Кажи ясніше, Ганно!
— Та нашу ж! Наймичку! Яка ж тут ще Катря є?— і Ганна пильно глянула на чоловіка.
Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:
— А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї — і хай жениться! А наймичку брати — ні! Я не дозволю!
— Але ж, тату, нікого іншого мені не треба,— несміливо заперечив Василь.—А що наймичка — то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!
— Який ти розумний! А ти його надбав?— скипів Хуржик.
— Семене!— втрутилася в розмову Ганна.— Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!
— Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!
— Ну, й хай сміються,— буркнув Василь.— Не дуже страшно!
— Тобі не страшно, а мені соромно буде.
—
Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розмоталися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.
Хуржик сердито гримнув:
— Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських — яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть...
— Дуже треба мені ваша корчма!— не здавався Василь.— Не з корчмою ж мені жити!
Останні синові слова боляче хльоснули Хуржика по серцю. Вони нагадали йому його власне женихання, коли він зазирнув на добро померлого хазяїна і одружився з його вдовою. Чи ж зазнав він щастя?
— Досить! Занадто ти розумний став!— і вдарив долонею по столу.— Ти ще молодий женитися! Молоко на губах не висохло, а туди ж! Та й не час! Мати хвора лежить, ледь жива. Я через тиждень-другий іду в Крим... А тобі приспічило!.. Викинь дурощі з голови! Іди! Розпустився!
Мало не плачучи від образи, Василь вийшов з кімнати і причинив за собою двері.
Ганна важко відкинулася на подушку, дивилася на чоловіка осудливо, навіть з гнівом.
— Ну, навіщо ти його так? Хлопцеві вже вісімнадцять літ — міг би й женитися... Чи, може, самому закортіло?
— Що-о?— Хуржик аж підскочив на стільці.— Ти знову за своє?
— Те, що чуєш! Василь теж уже помітив, як ти глипаєш на дівчину... Хоч би Бога побоявся! Хоч би смерті моєї діждався! Сором який!.. Я забороняю тобі думати про неї! Вона ж не пара тобі, бо ровесниця синові! А якщо не послухаєш, а зробиш по-своєму, я прокляну тебе! З того світу встану — і прокляну!
Хуржик схопився і кинувся до дверей:
— Тьху на тебе, дурноверха!— плюнув і вискочив з кімнати.
5.
Весна радісно дзвеніла жайворонковими піснями, стріляла бруньками в золоте сонце і голубе небо. Земля одягалася в зелені шати. І чумаки все частіше навідувалися до Хуржика, питали:
— Коли ж вирушаємо, отамане? Чи не пора? У всіх уже все готово: закупили пшениці, меду та воску, полотна та сукна, щоб не їхати порожняком до Криму і щоб усе це продати з лихвою, найняли наймитів, заготовили харчів на дорогу... Ждемо твого наказу!
Хуржик зволікав. У нього теж усе було приготовлено до походу. Правда, замість пшениці він накупив пшона та гречаної крупи, а замість меду та воску — ковальських виробів: підків, ухналів, серпів та наральників, що високо цінувалися на кримських торговищах. Найняв іще двох наймитів — на підмогу Івасеві, який, звичайно, не міг сам упоратися з десятьма мажами, розділеними на три “батових”
Отож усе було готове до походу. Затримувала Хуржика лише хвороба дружини, котрій останнім часом погіршало. Він з дня на день ждав її смерті, однак смерть не поспішала, десь барилася. І Хуржик мимоволі змушений був зволікати з від’їздом.