Чумацький шлях

Малик Владимир Кириллович

— Хто тут? Хто сміє? Пусти!

Над вухом почувся твердий Івасів голос:

— Я смію, дядьку Семене! Я! Ось як пожбурю тебе на землю, то й не встанеш! Тоді знатимеш, як чіплятися до дівчини! Старий шкарбан!

Хміль ураз випарувався з Хуржикової голови. Він і сам мав неабияку силу, а тут відчув, що вирватись із Івасевих рук не зможе. Парубок стиснув так, що й не дихнути.

— Пусти!

Івась послабив обійми — відступив на крок. Хуржик полегшено зробив повний вдих і зарепетував на весь двір:

— Розбійнику! Харцизяко! На кого руку здійняв? На свого господаря?

На свого благодійника? Та знаєш, що я з тобою

зроблю? В холодну посаджу! Під суд! У москалі [1] віддам! У Сибір! Згниєш там, мов падло! Я так тобі цього не прощу!

Заглушений люттю і власним криком, він не почув скрипу хатніх дверей і не помітив, як на ганок вискочили перелякані син Василь та стара Параска. Простоволосі, в білих полотняних сорочках, взуті на босу ногу, бо схопилися з постелі зопалу, почувши крик, вони завмерли з несподіванки. Думали — справді якісь розбійники напали, а виявилося — усі свої: батько, Івась, Катря. Але чому вони підняли такий крик, таку колотнечу? Що стряслося?

1

У москалі — в солдати.

А Хуржик і далі біснувався. Серце його клекотало гнівом. Тепер його гнів був направлений проти Катрі, що стояла похнюплено віддалеки.

— А ти, дівко, розпуснице! Отак ти віддячуєш своєму благодійнику, котрий рятує тебе і твою матір від голодної смерті? Що надумала! Піти вночі до парубка! Вижену геть, щоб і ноги твоєї тут не було! Але спочатку відроби мені борг! Не думай, що вже розрахувалася зі мною!

— Семене!— подала голос з ганку Параска.— Ти чого розкричався? Чого серед ночі людей чудуєш? Напився — то йди спати! І нас розбудив, і сусіди, мабуть, посхоплювалися. Дивуються — що там у Хуржика зчинилося? Чи не пожар? Та й Ганна стривожилася, бідна! Йшов би ти в хату! А то знайшов причину для гвалту —дівчина вибігла до парубка на побачення! Чи й не дивина!

Стара відразу здогадалася, чому господар так знавіснів, та при Василеві не хотіла розкривати тієї таємниці. Їй і невтямки було, що Василь уже й сам здогадався, чому батько такий розлютований. Здогадався — і вжахнувся. Івася він по недосвідченості юнацькій не сприймав усерйоз, бо в голові його не вкладалося, щоб молода, гарна дівчина, якщо не дурна, могла віддати перевагу голодранцю-наймиту перед хазяйським сином, що мав колись успадкувати таке велике господарство. А ось батько... Мати, по всьому видно, довго не протягне, і він стане вдівцем. А що тоді?.. Звичайно, тоді він матиме повне право одружитися з ким захоче. Навіть і з Катрею.

Коли в його голові блискавично сяйнули ці думки, йому, незважаючи на нічну прохолоду, враз стало жарко. Світло в його душі померкло, погасло, холодною гадиною заповзла в серце безнадія.

Несподівано для самого себе він раптом вигукнув:

— Тату, ану перестань кричати! Зайди в хату! Сором який!

Голос його був різкий і вимогливий — аж старший Хуржик рота роззявив з подиву. Це вперше в синові проявився твердий батьківський характер.

Хуржик востаннє кинув злий погляд на Івася, погрозив йому кулаком і поколивав до хати, а проходячи мимо Катрі, суворо буркнув:

— А ти чого стовбичиш? Геть мені спати!

3.

Ранок був безхмарний. Івась схопився зі своєї солом’яної постелі задовго до того, як за Сулою піднявся край неба і бризнули на землю малиновогарячі промені сонця. Він був певен, що Хуржик вранці вижене його з двору, однак, як завжди, напоїв усю живність, погодував корів, заклав коням сіна, а волам — трясянки, тобто суміші вівсяної та гречаної соломи з сіном, і був немало здивований, коли побачив, як Хуржик вийшов надвір, потягнувся, пройшовся подвір’ям, і, жодного слова не сказавши наймитові, ніби й не було вчора між ними сутички, повернув до хати.

Вражений Івась аж занімів. З чого б це? Що трапилося? Чи задумав щось лихе і вичікує до пори до часу? Чи, швидше всього, дуже вже не хочеться самому братися за ту роботу, яку так старанно день у день виконує наймит?

А коли Параска покликала снідати і поставила посеред столу велику череп’яну миску з кулешем, а Хуржик, недбало перехрестившись, перший запустив у неї свою ложку, Івась зрозумів, що за ніч все чомусь перемінилося.

Їли всі мовчки. Про вчорашнє — ні слова. Тільки після сніданку Хуржик підвів на Івася очі.

— Ти ось що. Повитягаєш з возівні вози та мажі і передивишся ретельно. Де щось не так, полагодиш, підрихтуєш. Бо скоро ж — у Крим, по сіль! Особливо вісі та ярма щоб були справні! Та й усе щоб було справне — і колеса, і халабуди на вози, щоб дощі солі не розмочили, і казан — кашу варити. Все, все!

Івась дивувався. Ніби хто підмінив Хуржика. Ніби забув про вчорашню сварку. Яка тому причина?

Відповіді він не знаходив, а тому буркнув:

— Гаразд, усе зроблю. Не вперше,— і запитально глянув на Катрю, що сиділа навпроти.

Дівчина нерозуміючи здвигнула плечима. Видно, вона теж була вражена поведінкою Хуржика. Ждала вранці грози, а виявилося — її пронесло. Або, як кажуть, з великої хмари випав малий дощ.

Зустрівшись після сніданку на подвір’ї, на ходу перемовились.

— Що це сталося за ніч з Хуржиком?— спитав Івась.

— Не знаю,— відповіла Катря.— Чи п’яний був та проспався, чи надумав щось та прикидається невинним ягнятком... Не знаю.

— Ну, що ж, поживемо — побачимо,— філософськи завершив.

4.

Тим часом у сім’ї Хуржиків ця історія мала своє продовження.

Зразу по сніданкові Василь зайшов до матері. Вона лежала на високих подушках — стогнала. На її блідих, аж воскових, щоках цвів хворобливий червінь-рум'янець.

Синове серце стиснулося від болю.

— Мамусю, як тобі?— кинувся він до ліжка, опустився на коліна і поцілував її холодні руки.— Ти снідала?

Вона погладила його по вихрастій чорній голові, як колись малого.

— Снідала, Василечку, снідала,— прошепотіла кволо.— Скільки мені треба! Спасибі Парасці — я доглянута... А ти чого прийшов? Кажи! Бачу — щось непокоїть тебе. По очах, по виду твоєму бачу. Ну?