Чумацький шлях
Шрифт:
— Бачив, дідуню.
— Ну, то й прощавай. А мені пора в далеку дорогу — аж до Бога! Не згадуй лихом!
З тими словами й помер.
Івась зітхнув. Смерті батьків він майже не пам’ятав. А от смерть кобзаря Солошенка була для нього важким ударом. Не стало доброї людини і порадника. Потрібно було шукати новий притулок. І тут хтось підказав, що Семен Хуржик шукає наймита.
Не без страху став Івась перед багатим чумаком. Хуржик насмішкувато примружив очі.
— Скільки ж тобі літ, хлопче?
— П’ятнадцять,— збрехав Івась, накидаючи собі півтора
— Ну й брехун же ти, як я бачу,— безцеремонно відчитав його хазяїн.— Та тобі тільки тринадцять! Та й то з натяжкою!
— Е-е, ні!— заперечив Івась, якому нічого було губити.— Чотирнадцять — і без натяжки! Та ви, дядечку, не сумлівайтеся — я силу маю! Працюватиму як дорослий!
— Ну гаразд,— погодився з доводами підлітка Хуржик.— Залишайся! Але перший рік без платні — тільки за харчі! Згода? А там — побачимо!
Івась зрадів.
— Згода, дядьку. Не пожалкуєте! Я не ледар!
Так Івась став наймитом, а наступного літа і чумаком, погоничем волів. І з того часу кожного року вирушав з хазяїном у Крим по сіль. Подорожі йому сподобалися, захопили його. Робота хоч і важка, але неспішна. Воли тихенько тягнуть важкого воза, помахують хвостами, а ти йдеш збоку, заглиблений у свої думи, зириш навколо, а мимо тебе пропливають зелені поля, темні ліси, річки, села, люди. Який широкий, безмежний світ! І скільки в ньому нового, цікавого! Бувають, правда, й важкі хвилини — то вісь зламається, і намучишся, поки заміниш на нову, то обложні дощі почнуться, і не просихаєш тиждень, чи й два, то сам заслабнеш ні з сього ні з того і проваляєшся на мажі, ждучи або одужання, або смерті. А буває, лихі люди нападуть — розбійники, тоді — пан чи пропав: хапаєш замашного кия, що завжди лежить у возі напохваті, і грудьми захищаєш хазяйське добро, з якого і тобі перепаде кілька карбованців... В дорозі всіляко буває. Та все ж більше цікавого, ніж важкого чи лихого. Тому й любить Івась чумакування.
Правда, цього літа щось бентежило його душу. Коли б він міг вибирати — їхати чи не їхати, то, мабуть, не поїхав би, бо не хотілося розлучатися з Катрею на кілька місяців.
Він заплющив очі і уявив дівоче личко, темні очі, окутані довгими віями, і смутні-смутні. Точно такі, як учора вечором, коли вони на ходу перекинулися кількома словами і попрощалися.
— Ждатимеш?— запитав він, потискуючи її руки.
— А ти сумніваєшся?
— Все може бути. Он Василь залишається ж! А я з очей!
— Дуже він мені треба!
— Багатий же!
— Що мені з його багатства, коли сам осоружний! Крім тебе, ніхто мені не милий і не потрібний!— і поцілувала в уста.— Бережися і вертайся якнайшвидше! Одного тебе ждатиму!
Казала щиро, а очі були сумні. Такими він зараз їх і уявляв, і йому на душі теж стало сумно. Хоч би не захворіла, хоч би нічого не сталося з нею! Він зітхнув і підвів голову. Воли спокійно паслися собі на лузі, а деякі, уже напасшись, лягли на траву і смачно жували жуйку. В чумацькому таборі пригасили вогні, вечірня тиша налягла на землю.
Тоді Івась перевернувся на правий бік, підклав
7.
На п’ятий день чумацька валка дісталася до Кременчука. З гори було видно білі стіни хатин під новою очеретяною покрівлею та черепичні дахи великих будинків, блищав проти сонця сріблястий Дніпро, а на його гладіні де-не-де гойдалися рибальські човни та вантажні баркаси. До берега приставав якийсь чималий корабель.
Ромоданівський шлях закінчився в Кременчуці. Звідки б не їхали чумаки: з Полтави, Сум, Ромна чи Лубен — усі вони не могли оминути Кременчука: тут була переправа з лівого берега на правий, а з правого на лівий. Це зручне місце на Дніпрі сприяло розвиткові торгівлі і зростанню міста, що поволі ставало одним з найбільших усього краю.
Хуржик на коні їхав попереду валки, спрямовуючи її до переправи. Але на базарному майдані шлях йому раптом перетнув капрал з десятком солдатів.
— Стій! Куди їдеш?
— На переправу, служивий,— спокійно відповів Хуржик.— Нам треба на той бік!
— Почекаєш на цьому боці! Переправа закрита! Понімать нада!
— Чому б то? Такого ще й не бувало. Скільки їжджу в Крим, не чувано було, щоб переправа не працювала!
— А хіба раніш ти чував коли-небуть, щоб у Крим їхала сама государиня Катерина?
— Государиня? В Крим? Ні, не чував.
— Отож-бо! А нині пливе по Дніпру. Хіба не бачиш, як принарядили на її честь місто — і побілили, і солому та очерет на дахах замінили, і піском вулицю посипали. От заради її безпеки і закрили переправу. Так що повертай, чоловіче, голоблі назад, щоб і духу твого дьогтярного з мазниць чумацьких не чути було в Кременчуці! Уторопав? Понімать нада!
— Понімаю,— не дуже охоче відповів Хуржик.— А коли ж ми переправимося?
— От як государиня-імператриця відбуде з Кременчука, тоді й переправитеся! Понімать нада!
— А якщо вона затримається тут на тиждень, то що — й нам загорати тут тиждень?
— Невелика цяця — позагораєш!— Капралові набридла ця розмова, і він підвищив голос: — І не патякай багато! Повертай голоблі — і марш звідси!
Не встиг Хуржик огризнутися, як його і капралову увагу привернула пишна карета, що мчала від Дніпра курною вулицею у супроводі кортежу. Капрал і його солдати посторонилися, щоб дати дорогу, але чумацька валка не була такою повороткою і залишалася на місці, загородивши проїзд.
Капрал верескнув:
— З дороги, холопи! А то стрілять буду!— І подав солдатам команду:— В ружйо!
Однак до стрілянини не дійшло. Карета зупинилася, відчинилися дверцята — і з них висунувся якийсь немолодий, поважний військовий чин, поманив пальцем капрала до себе.
Капрал гукнув солдатам:
— Відставити!— і витягся перед прибулим.— Ваше... ваше... ваше...
Він, видно, ніколи не бачив прибулого і не знав, як його величати. А той явно потішався із крайньої розгубленості бідного капрала, однак, навтішавшись, прийшов йому на виручку і вніс ясність: