Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Батько, забачивши мене дещо спокійнішим, певного разу обережно підійшов і мовив тоном лагідної пропозиції: «По суті справи існують лише книжки. Книга — це міф, у який ми віримо замолоду, але із плином років перестаєш ставитися до неї поважно». Я вже тоді мав інше переконання, бо знав, що Книга є постулатом, що вона — завдання. На своїх плечах я вже відчував тягар великої місії. Я не сказав нічого, сповнений зневаги й запеклої похмурої гордині.
Адже на той час я вже заволодів тим шматком книжки, тими її жалюгідними рештками, які дивний трафунок долі закинув мені в руки. Я старанно ховав той скарб від усіх очей, засмучений глибоким занепадом книги, для скалічених залишків якої не зміг би знайти співчуття ні в кому.
А сталося це так.
Одного з днів тієї зими я застав Аделю під час прибирання, зі щіткою в руці, спертою на пюпітр, на якому лежав якийсь подертий зшиток паперу.
«Диви, — сказала вона, без протесту витримуючи моє налягання, — хіба може бути так, щоб волосся виросло аж до землі? Хотіла б я таке мати».
Я глянув на гравюру. На великому аркуші infolio було зображено жінку з радше міцними і присадкуватими формами та енергійним досвідченим обличчям. З голови цієї дами розпливався величезний волосяний кожух, що ваговито скочувався з плечей і кінчиками товстих сплетінь волочився по землі. То був якийсь неймовірний вибрик природи, складчастий і просторий плащ, що його наче випряли з коренів волосся, і тяжко було уявляти собі, ніби такий тягар не завдає дошкульного болю й не обезвладнює перевантажену ним голову. Однак володарка цієї краси носила її, здавалося, з гордощами, а видрукуваний поруч жирним шрифтом текст оповідав історію цього дива і починався так: «Я, Анна Чиллоґ, народилася в Карловицях у Моравії; моє волосся росло дуже погано…». [95]
95
Текст автентичної реклами засобу для волосся, що стимулював його ріст, надзвичайно популярної за часів Шульцової молодості. Юзеф Віттлін присвятив цій-таки рекламі жартівливо-сентиментальний вірш «А Іа recherche du temps perdu» («У пошуках втраченого часу»).
Це була довга історія, за розвитком схожа на історію Йова. Анна Чиллоґ волею Божою страждала на поганий ріст волосся. Ціле містечко журилося цим її упослідженням, яке їй пробачали з огляду на бездоганне життя, хоч бути цілком безвинним воно й не могло. І от наслідком палких молитов сталося так, що з її голови було знято закляття. Анна Чиллоґ сподобилася ласки просвітлення, отримала знаки та вказівки і приготувала цілком особливий чудодійний засіб, який подарував її голові врожайність. Вона почала заростати волоссям, ба більше — її чоловік, брати і кузени з дня у день так само вкривалися тугим чорним хутром заросту. На другій стороні аркуша Анну Чиллоґ було зображено після шеститижневого користування її рецептом в оточенні братів, шуряків та небожів — усі як один мали бороди до пояса й вуса. З подивом приглядалося до цього справдешнього вибуху непідробної ведмежої чоловічості. Анна Чиллоґ ощасливила все містечко, на яке зійшло справжнє благословення у вигляді розхвильованих чуприн і довжелезних грив, а його мешканці могли, мов широкими мітлами, замітати землю бородами. Анна Чиллоґ стала апостолицею волохатості. Ощаслививши рідне місто, вона запрагнула ощасливити увесь світ і просила, вмовляла, благала прийняти як порятунок той Божий дар, той чудодійний засіб, таємницю якого знала лиш вона.
Цю історію я прочитав з-за Аделиного плеча і раптом мене пронизала думка, від доторку якої я ледь не загорівся. Та ж це була Книга, її останні сторінки, її неофіційний додаток, зворотний бік, заповнений відходами й непотребом! Фрагменти веселки закружляли у розвихрених шпалерах, я вирвав той зшиток з Аделиних рук і неслухняним голосом видихнув: «Звідки в тебе ця книжка?».
«Дурний ти, — відповіла вона, знизуючи плечима, — вона ж лежить отут завжди, ми щодня вириваємо з неї сторінки, щоб загортати м’ясо й батькові сніданки…».
Я побіг до своєї кімнати. Збурений до дна, з палахким лицем, я почав неслухняними руками гортати сторінки зшитка. На жаль, їх було заледве кільканадцять. Жодної сторінки головного тексту, самі тільки анонси й оголошення. Відразу ж по пророцтвах довговолосої Сивілли йшла сторінка, присвячена чудодійним лікам на всі хвороби й негаразди. «Ельза — флюїд з лебедем [96] » — так називався той бальзам, що творив дива. Сторінка повнилася завіреними свідоцтвами і приголомшливими розповідями осіб, що на них ті дива збулися.
96
Автентичне оголошення з часів Шульцової молодості (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої
Зі Славонії, Семиграддя, Буковини [97] сунули якісь щойно одужалі персонажі, сповнені запалу свідчити, палким і зворушеним словом розповідати свої історії. Вони йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібними протезами, зриваючи з очей пластирі і пов’язки зі скрофул [98] .
Крізь оті калічі процесії виднілися далекі й сумні містечка під білим, як папір, небом, затвердлі від прози й буденності. То були забуті у товщах часу поселення, де людей прив’язано до їхніх дрібних доль, від яких не відірватися ні на мить. Швець був шевцем до останньої жилки, пахнув шкірою, мав дрібне і збідоване лице, короткозорі бліді очі над безбарвними обвислими вусами й почувався шевцем на всі сто. І якщо не боліли їм виразки, не ломило в кістках, а пухлина не валила в барліг, то вони були щасливі своїм безбарвним сірим щастям, курили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або ж тупо стовбичили перед кіоском з лотерейними білетами.
97
С л а в о н і я — реґіон у північно-східній Хорватії, розташований у міжріччі Дунаю, Драви та Сави; С е м и г р а д д я — реґіон у Центральній Румунії. Як і згадана поруч із ними Б у к о в и н а, перед Першою світовою війною ці землі належали Австро-Угорській монархії.
98
С к р о ф у л и (з лат.) — пухлини лімфатичних вузлів шиї, найчастіше спричинені туберкульозом.
Коти перебігали їм дорогу то зліва, то справа, снився чорний собака і свербіла рука. Інколи вони писали листи за збірниками зразків листування, старанно наклеювали марки і, сповнені вагань та недовіри, вкидали їх до поштової скриньки, в яку вдаряли кулаком, начебто будячи. А їхніми снами потім перелітали білі голуби з листами в дзьобах — і зникали у хмарах.
Дальші сторінки здіймалися понад сферою буденного в реґіони чистої поезії.
Там були гармонії, цитри й арфи, колишній супровід ангельських хорів, нині ж завдяки виробничому прогресу доступні за популярними цінами кожній простій людині, богобоязливому людові для покріплення сердець і добропристойних розваг.
Там були катеринки, справжні дива техніки, наповнені захованими всередині флейтами, свищиками і пищиками, солодкотрельними, ніби схлипи солов’їного гнізда органчиками — неоціненний скарб інвалідів, джерело калічих надприбутків, загалом незамінне в кожному домі з музичною традицією. Тож виднілися й ті катеринки — гарно розмальовані, переношувані на плечах непоказних сірих дідків, обличчя яких, поїджені життям, були наче затягнуті павутинням і геть невиразні, обличчя зі сльозавими нерухомими очима, що повільно витікали з очниць, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, мов кора дерев, потріскана від усіляких негод, і, як вона, пропахлі вже тільки дощем та небом.
Вони давно забули, як звалися й ким були, й отак погублені в собі самих, човгали із зігнутими коліньми дрібними рівними крочками у своєму здоровенному важкому взутті уздовж прямої й незмінної лінії, проведеної почерез круті та плутані стежки перехожих.
Білими, позбавленими сонця, зчерствілими від холоду й зануреними в буденність передполуднями вони непомітно вив’язувалися з юрби, розставляли ніжки своїх катеринок на перетинах вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфними дротами, серед людей, що тупо кудись поспішали, піднявши коміри, — й заводили свої мелодії, не спочатку, а з місця, на якому вчора спинилися, і грали «Дейзі, Дейзі, ти скажи мені», а з димарів клубочилися білі султани пари. І дивна річ — ця мелодія, заледве почата, відразу ж застрибувала у свою нішу, знаходила своє місце в цій порі, у цьому краєвиді, так, ніби споконвіку належала цьому замисленому і в собі самому погубленому дні, а з нею в такт бігли думки і сірі турботи перехожих поспішак.
І коли через певний час мелодія закінчувалася довгим протяглим вищанням, вирваним із нутрощів катеринки, яка тут-таки заводила щось цілком інше, — думки й турботи на мить завмирали, наче змінюючи крок у танці, а потім, не роздумуючи, починали кружляти у зворотному напрямку, в такт новій мелодії, що вже линула з катеринчиних сопілок: «Маргарито, мій коханий скарбе».
І в тупій байдужості такого передполудня ніхто й не зауважував, що сенс існування змінився дощенту, що все рухається вже не в такт із «Дейзі, Дейзі», а геть навпаки — «Мар-га-рито…».