Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Пан фотограф, що вже деякий час кидав у наш бік змовницькі погляди з-за сусіднього столика, врешті пересів до нас, прихопивши свій кухоль пива. Він значущо посміхався, нападав на власні думки, ляскав пальцями, знов і знову гублячи невловну суть ситуації. Ми із самого початку відчували її парадоксальність. Це імпровізоване рестораційне пристанище під віщуваннями далеких зірок безнадійно банкрутувало і безпорадно валилося, не в змозі задовільнити розрослі понад усяку міру претензії ночі.
І що могли ми протиставити отим бездонним пусткам? Ніч перекреслювала ту людську забаву, що її намарне силкувалися боронити скрипки, ніч заповнювала прогалину, перетягуючи свої сузір’я на завойовані позиції.
Ми бачили те розпряжене стійбище столів, румовище поскидуваних скатертин і серветок, які ніч, сяйлива і незліченна, перевершувала з тріумфом.
Так ми рушили під ракетами її зірок, прочуваючи в душі, із заплющеними очима, її дедалі вищі й вищі осяяння. Ох, той цинізм переможної ночі! Захопивши тепер ціле небо, вона грала на його територіях у доміно, збайдужіло й без рахуби, відсторонено загрібаючи мільйонні виграші. Потім з нудьги почала креслити на побоїську перевернутих костей прозорі мальовидла, усміхнені фізії, весь час той самий усміх, тисячі разів повторений, що за хвилину переходив — уже вічний — до зірок і розсипався в зоряній байдужості.
115
Алюзія до назв сузір'їв — Малого та Великого Воза.
Дорогою ми зайшли до цукерні на тістечка. Щойно ми дзвінкими заскленими дверима увійшли до цього білого зацукрованого простору, переповненого лискучими солодощами, як відразу всіма своїми зірками перед нами постала ніч, пильна й уважна, зненацька зацікавлена, щоб ми нікуди не вирвалися. Увесь час вона терпляче на нас чекала, ніби сторож перед дверима, звисока світячи крізь шиби нерухомими зірками, поки ми у глибоких роздумах вибирали тістечка. Саме тоді я вперше й побачив Б’янку. Вона стояла перед лядою, розмовляючи з гувернанткою, до мене у профіль, струнка і каліграфічна — ніби зійшла із Зодіаку [116] . Не озиралася, завмерши у зразковій конфігурації дівчат, і їла кремове тістечко. Я не міг бачити її виразно, весь іще покреслений зиґзаґами зоряних ліній. Так уперше схрестилися наші, дуже ще плутані гороскопи. Зустрілись — і байдуже розійшлися. Ми ще не розуміли нашої долі в цьому попередньому зоряному аспекті і вийшли байдужі, продзвенівши заскленими дверима.
116
Можна припустити, що тут — алюзія до зодіакального знаку Діви.
Потім ми поверталися кружною дорогою через віддалене передмістя. Будинки робилися все нижчими й рідшими, врешті перед нами розступились останні з них, і ми увійшли в інший клімат. Ми зненацька увійшли в лагідну весну, в теплу ніч, яка сріблилася по багнах молодим, щойно явленим фіалковим місяцем. Та провесіння ніч розвивалась у прискоренні, гарячково випереджуючи свої пізніші стадії. Повітря, тільки-но ще насичене звичною для цієї пори терпкістю, раптом зробилося солодким і млосним, сповненим запахами дощівки, вологого мулу і перших пролісків, що лунатично зацвітали в білому зачарованому світлі. І навіть дивно, що під таким щедрим місяцем ніч не зароїлася жаб’ячими драглями на срібному багні, не пролупилась ікра, не розпащекувалася тисячею пліткарів-пищиків на отих рінях і прибережжях, де крізь усі пори затікала в них сяйлива сіть солодкої води. І треба було домовитись, дорозумітись до того скрекоту в ночі галасливій, джерельній і повній мурашок на шкірі, щоб, на мить зупинена, вона рушила далі, а місяць наближався до кульмінації все біліший та біліший — ніби перехлюпував свою білість із чаші до чаші, щоразу вищий і променистіший, щоразу магічніший і трансцендентний.
Так ми йшли під усе сильнішою притягальністю місяця. Батько і пан фотограф узяли мене досередини, позаяк я валився з ніг від бажання спати. Наші кроки шурхотіли по мокрому піску. Я вже давно спав на ходу, маючи під повіками все небесне світіння, переповнене світляними знаками, сигналами і зоряними явищами, — аж урешті ми зупинилися серед чистого поля. Батько уклав мене на розстелений плащ. Із заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць та одинадцять зірок вилаштувалися парадом на небі і промаршували переді мною. «Браво, Юзефе, браво,
117
Йдеться про сон біблійного Йосифа (див. Буття 37: 9).
Дні стали довгі, ясні та розлогі — занадто розлогі, як на своє наповнення, все ще вбоге й ніяке. Це були дні на виріст, дні, сповнені чеканням, змарнілі від нудьги й нетерпіння. Ясний подих світлого вітру йшов крізь пустку тих днів, ще не скаламучений видиханнями голих і повних сонця городів, продував дочиста вулиці, тож вони робилися довгими і проясненими, святково виметеними — так, ніби чекали на чиєсь іще далеке і невідоме пришестя. Сонце поступово наближалося до місця свого перетину з небесним екватором, сповільнювало ходу, доходило зразкової позиції, що в ній мало знерухоміти в ідеальній рівновазі, випускаючи раз за разом вогняні струмені на порожню всепоглинаючу землю.
Світлий і нескінченний протяг віяв на всю широчінь обрію, шикував дерева в алеях під чисті лінії перспективи, лагіднішав у своєму великому і пустому самозавіюванні і врешті спинявся — із забитим подихом, величезний, дзеркальний, немов би хотів помістити у своєму всеохопному дзеркалі ідеальний образ міста, фата-моргану, продовжену вглиб його увігнутості. Тоді світ на мить завмирав, тамував подих, просвітлений, хотів увійти повністю в те оманливе відображення, в ту тимчасову вічність, яка йому відкривалася. Але щаслива нагода минала, вітер ламав своє дзеркало, і нами знову заволодівав час.
Настали великодні канікули, довгі і непроглядні. Вільні від школи, ми валандалися містом без мети й потреби, не вміючи скористатися свободою. Це була цілком порожня, неокреслена і позбавлена будь-якого застосування воля. Самі ні в чому ще не визначені, ми сподівалися визначеності від часу, який не міг її знайти, гублячись посеред тисячі стежок.
На бруківці перед кав’ярнею вже було поставлено столики. Пані сиділи за ними у світлих барвистих сукенках і малими ковтками, ніби морозиво, ковтали вітер. Спідниці тріпотіли, вітер торгав їх знизу, мов малий розлючений песик, пані шарілися; від сухого вітру їхні обличчя пломеніли, а губи шерхли. Був усе ще антракт і його велика нудьга, світ поступово і схвильовано підходив до якоїсь межі, завчасу прибивався до якоїсь мети і чекав.
У ті дні нас усіх здолав вовчий апетит. Висушені вітром, ми бігли додому, щоб у тупому заціпенінні спожити велетенські кусні хліба з маслом, на вулиці купували великі і хрусткі зі свіжості бублики й сідали з ними рядком у широкій брамі кам’яниці на Ринку — порожній та склепінчастій — без жодної думки в голові. Крізь низенькі аркади виднілася біла і чиста площа. Бочки з-під вина шикувалися під стіною й пахтіли. Ми сиділи на довгій ляді, з якої в базарні дні продавали барвисті селянські хустки, і з нудьги та безділля тупотіли ногами по дошках.
Як раптом Рудольф з ротом, повним бубликів, витягнув з-за пазухи альбом для марок і розгорнув його переді мною.
Тоді я зрозумів, чому та весна досі була така пуста, увігнута й мала забитий подих. Не знаючи про це, вона затихала в собі, вмовкала, відступала углиб — звільняла місце, відкривалася вся у чистий простір, у порожню блакить без уявлення та визначення — здивована гола форма для розміщення невідомого змісту. Звідси ця блакитна, ніби зі сну пробуджена нейтральність, ця велика й начебто байдужа готовність до всього. Та весна вся трималася напоготові, безлюдна й широка, вона вся віддавалась у розпорядження без дихання і пам’яті: словом, вона чекала на об’явлення. Хто ж міг подумати, що воно з’явиться — цілком готове, в повній амуніції та сліпучо-сяйливе — з Рудольфового альбому для марок?