Цинамонові крамниці та всі інші оповідання

Шульц Бруно Яковлевич

*

Але кінець іще не тут, зійдімо глибше. Тільки не боятися. Прошу подати руку, ще крок — і ми вже біля коренів, тож відразу стає гіллясто, тьмяно і коренево, як у дрімучому лісі. Пахне порохном і дерном, корені пересуваються в темряві, плутаються, підводяться, соки натхненно вливаються в них, ніби усмоктані помпою. Ми на другому боці, на звороті речей, у пітьмі, наметаній плутаною фосфоресценцією. Які кружляння, рух і тиснява! Яке кишіння, місиво, народи і покоління, тисячоразово розмножені іліади та біблії! Які мандри, який рейвах, зойк історії, яка плутанина! Далі ця дорога не поведе. Ми на самому дні, коло темних підмурівків, у Матерів [130] . Тут оті нескінченні безодні, безнадійні оссіанські [131] простори, тут усі оплакані нібелунґи [132] . Тут оті великі інкубатори історії, фабрики її фабул, повиті фіміамом курильні сюжетів і казок. Тепер нарешті починаєш розуміти цей величний і сумний механізм весни. Ага — вона росте на історіях! Скільки подій, оповідань, скільки доль! Усе, що ми коли-небудь читали, всі історії, що їх ми чули, як і всі ті, що вчуваються нам із часів дитинства — ніколи не розчуті, — тут, бо де ж іще їхні дім та вітчизна? Звідки письменники брали б концепції, звідки черпали б відвагу для вигадування, якби не відчували за собою цих ресурсів, цих капіталів, цих

розрахунків сторицею, що ними аж вібрує Підземелля? Яке сплетіння шепотів, який затаєний гомін землі! У твоєму вусі пульсує невичерпна переконливість. Ідеш із приплющеними очима в цьому теплі шепотінь, усмішок і пропозицій, без кінця затримуваний, тисячу разів наштрикуваний на запитання, немов мільйонами солодких комариних хобітків. Вони хотіли б, аби ти узяв від них щось, що-небудь, хоч би дрібку цих безтілесних і вишептаних історій, аби прийняв їх у своє молоде життя, у свою кров, і зберіг, і жив з ними далі. Бо що таке весна, як не воскресіння історій? Тільки вона жива серед усіх безтілесних, тільки вона справжня, холодна і позбавлена знань. О, як тягне всіх цих примар до її молодої зеленої крові, до рослинного незнання, всіх цих фантомів, личин, фарфареликів [133] ! А вона бере їх у свій сон, беззахисна й наївна, і з ними спить, і непритомна прокидається на світанку, й не пам’ятає нічого. Тому вона аж так обтяжена всією сумою забутого й така сумна. Бо мусить же сама-одна жити за стільки життів, за стількох відкинутих і знедолених бути гарною… А в неї для цього тільки бездонний запах черемхи, що плине єдиним, вічним, нескінченним потоком, який помістив у собі все… Бо що таке забути? На давніх історіях протягом ночі виросла нова зелень, м’який зелений наліт, світле й густе брунькування сипонуло з усіх щілин рівномірною щетинкою, ніби хлоп’ячий заріст наступного після стрижки ранку. Як зеленіє весна забуттям, як оті старі дерева віднаходять солодке й наївне невідання, як вони будяться гілками, що не обтяжені пам’яттю, корені тримають зануреними у старих історіях! Та зелень буде ще раз читати їх як новеньких — по складах і спочатку, й від неї, від зелені, замолодіють історії й почнуться ще раз, наче ніколи ще не відбувалися.

130

М а т е р і — за Плутархом («Життя Марцелла», розд. XX), богині, вшановувані у стародавньому місті Енґіум на Сицилії. Цим мотивом скористався Ґете у другій частині (Дія Перша) «Фауста», і швидше за все саме звідти запозичив його Шульц:

М е ф і с т о ф е л ь:

Одкрию я велику таїну: Без простору й часу, у самотині Царюють десь од правіку богині; Про них я говорити зарікавсь. То Матері! […] Богині ті недовідомі вам, І навіть майже незнайомі нам; Глибини, де вони живуть, — незглибні.

(Фауст: Трагедія. Переклад Миколи Лукаша // Ґете Й. В. Твори. — Київ: Молодь, 1969. — с. 279—280).

131

О с с і а н — кельтський бард — постать, вигадана шотландським поетом Джеймсом Макферсоном у XVIII ст.; тут, напевно, йдеться про сентиментально-романтичний таємничий антураж, пов'язаний із цією постаттю.

132

Н і б е л у н ґ и — постаті, що походять із героїчного германського епосу, створеного ймовірно на початку XIII століття.

133

Ф а р ф а р е л и к и — вислів із нез'ясованим значенням; найближчий до італійських понять «farfarello» — чортик, бісик або «farfallo» — пітьма.

Стільки ненароджених оповідей. О, ці жалобні хори між коренями, ці розмови, що перемовляються навзаєм, ці невичерпні монологи серед раптово вибухлих імпровізацій! Чи стане терпіння їх вислухати? Перед найстарішою з почутих історій були інші, яких ви не чули, безіменні попередниці, романи без назви, довжелезні епопеї, монотонні і бліді, незугарні бувальщини, незграбні тулуби, гіганти без облич, які застують обрії, темні тексти до вечірньої драматургії хмар, а ще далі — книжки-леґенди, книжки-ніколи-не-написані, книжки-вічні-претенденти, облудні і згублені книжки in partibus infidelium [134] …

134

I n p a r t i b u s i n f i d e l i u m (лат.) — дослівно: у невірних провінціях; цей титул надавався єпископам, чиї дієцезії перебували під контролем некатоликів. Тут: ідеться про загубленість у чужих країнах, відхід від поточного сенсу.

*

Серед усіх історій, які юрмляться, ніяк не в змозі повиплутуватися, біля коренів весни, є одна, що вже давно перейшла у власність ночі й назавжди осіла на дні небосхилу, — вічний акомпанемент і тло зоряних теренів. Через кожну весняну ніч, хоч би що в ній діялося, ця історія проходить понад могутнім скрекотом жаб і безконечним обертанням млинів. Той муж іде під зоряним мливом [135] , що сиплеться з жорен ночі, великими кроками йде по небу, притуляючи до складок плаща дитинку, вічно в дорозі, в ненастанних мандрах крізь безмежні простори ночі. О великий жалю самотності, о незмірне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У цій історії час уже нічого не змінює. У кожний свій момент вона саме проходить зоряні обрії, саме минає нас великими кроками, й так буде завжди, знову і знову, позаяк одного разу вибита з рейок часу, вона стала бездонною, позбавленою ґрунту, не вичерпуваною жодним повторенням. Той муж іде й тулить дитя до рамен — ми свідомо повторюємо цей приспів, це печальне гасло ночі, щоб виразити всю переривисту тяглість його ходи, часом захованої за плутаниною зірок, часом цілком невидимої через довгі німі інтервали, з яких повіває вічністю. Далекі світи підходять зовсім близько — жахливо яскраві, вони пересилають крізь вічність різкі сигнали в німих невимовних звітах — а він іде й без кінця втихомирює дівчинку, монотонно і безнадійно, безсилий проти того шепоту, тих жахливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке складаються вуста тиші, коли ніхто її не слухає…

135

М л и в о — зерно, призначене для перемелювання, або таке, що власне мелеться; продукт перемелювання.

Це історія про викрадену й підмінену принцесу.

XVIII

А як пізно вночі вони тихо повертаються до просторої вілли серед садів, до низької білої кімнати, що в ній стоїть чорне, довге й лискуче фортеп’яно і мовчить усіма струнами, а крізь велику скляну стіну, ніби крізь шиби оранжереї, зазирає весняна ніч, бліда й поцяткована зірками, то з усіх флаконів і посудин гірко пахне черемха над зимною постіллю білого ліжка. Тоді через велику і безсонну ніч біжать наслухання та тривоги, і серце говорить крізь сон, і летить, і спотикається, і схлипує в розлогій та росяній, рясній на нічних метеликів ночі, що гірка від черемхи і світлиста… Ага, це вона, ця гірка

черемха так розширює бездонну ніч, і серце, загнане у злетах, забігане у щасливих перегонах, уже хотіло б на хвилину заснути, сягнувши якоїсь надповітряної межі, якогось найтоншого краєчку, але з тієї блідої ночі без кінця вилонюється все нова ніч, дедалі блідіша і безтілесніша, покреслена світляними лініями та зиґзаґами, спіралями зір і блідих польотів, тисячі разів проштрикнута хоботками невидимих комарів, безшелесних і солодких від дівочої крові, й невтомне серце вже знову щось плете — нерозбірливе, заплутане в зірчасті складні афери, в задиханий поспіх, у місячний сполох, вознесене до неба і в сотні разів збільшене, втягнуте у бліді захоплення, в чіпкі лунатичні сни і летаргійні жахіття.

Ох, усі ті викрадення й гонитви ночі, зради й нашіптування, негри і стерничі, ґрати балконів і нічні жалюзі, муслінові сукенки й вуальки, що розвіваються вслід задиханій утечі!.. Аж урешті після раптового затьмарення, після чорної та глухої паузи настає саме та мить — усі маріонетки лежать у своїх коробках, усі фіранки зісунуто і всі давно обумовлені зітхання спокійно проходять сюди й туди по всій ширині сцени, в той час як на втишеному розлогому небі світанок безгучно будує свої далекі рожеві й білі міста, свої осяйні та надмухані пагоди й мінарети.

XIX

Тільки уважному читачеві Книги природа цієї весни стає зрозумілою. Всі ці ранкові приготування дня, його вмивання і чепуріння, всі вагання, сумніви і тонкощі вибору привідкривають свою сутність утаємниченому в поштові марки. Саме вони вводять нас у складну гру ранкової дипломатії, в усі довготривалі перемовини, атмосферні лавірування, які передують остаточній редакції дня. З рудих туманів дев’ятої години ранку — це видно виразно — хотіла б висипатися строкато-плямиста Мексика зі змією, яка звивається в дзьобі кондора [136] , гарячий і зшерхлий присок яскравої Мексики, але у просвітах блакиті, у високій зелені дерев папуга весь час повторює «Гватемала» — вперто, рівномірно, з тією ж інтонацією, й від цього зеленого слова поступово стає черешнево, свіжо і листяно. Й так поволі, в конфліктах і труднощах, відбувається голосування, утверджується перебіг церемонії, список параду, дипломатичний протокол дня.

136

Алюзія до герба Мексики, який досить часто з'являвся на мексиканських поштових марках, зокрема в серіях, випущених 1899 та 1903 pp.

Травневі дні були рожеві, мов Єгипет. На Ринку блиск переливався поза всі межі і здіймався хвилею. Скупчення літніх хмарин на небі клубочились, уклякаючи під щілинами блиску, вулканічні, яскраво окреслені, і — Барбадос, Лабрадор, Тринідад — усе заходило в червінь, мовби побачене крізь рубінові окуляри, і після двох-трьох ударів пульсу, в затьмаренні й червоному затемненні крові, що вдаряла в голову, небом пропливав великий корвет Ґаяни [137] , вибухаючи всіма вітрилами. Він сунув, надутий вітрами, пирхаючи парусиною; його натужно й галасливо, напнувши всі канати, буксирували крізь хвилювання чайок і червоний блиск моря. Тоді на всьому небі поставав і розростався вшир величезний обтріпаний такелаж [138] із мотуззя, драбин та жердок і, гримочучи високо розіпнутим полотном, вкотре починався багатоповерховий повітряний спектакль вітрил, рей і брасів [139] , у шпаринах якого з’являлися на мить маленькі звинні негренята, що відтак розбігалися тим полотняним лабіринтом, зникаючи серед фігур і знаків фантастичного неба тропіків.

137

Герб у вигляді корвета з девізом «Damuspetimusquevicissim» (Даємо і просимо навзаєм) з'являється на марках перших трьох серій, випущених У Британській Ґвіані (Ґаяні) у 1853—1875, 1876—1882 і 1889—1907 pp.

138

Т а к е л а ж (з нім.) — вітрила, канати і щогли корабля як цілісна технічна система.

139

Б р а с (з голл.) — канат, прикріплений до кінців реї; зумовлює її обертання в горизонтальній площині.

Потім небесне видовище змінилось: у хмарних масивах аж тричі поспіль доходили кульмінацій рожеві затемнення, диміла лискуча лава, світляною лінією прокреслюючи грозяні контури хмар і — Куба, Гаїті, Ямайка — стрижень світу йшов у глибини, дозрівав усе яскравіше, пробивався до суті, й раптом вихлюпувалася чиста есенція тих днів: піниста океанічність тропіків, архіпелагової блакиті, щасливих течій і вирів, екваторіальних і солоних мусонів.

З альбомом у руках я читав ту весну. Хіба ж він не був великим коментарем часів, граматикою днів і ночей? Та весна провідмінялася всіма Колумбіями, Коста-Риками та Венесуелами, бо що таке, власне кажучи, Мексика й Еквадор, і Сьєрра-Леоне, як не вигадливий унікум, загострений присмак світу, гранично вишукана остаточність, глухий кут аромату, що в нього світ заганяється у своїх пошуках, випробовуючи себе і вправляючись на всіх клавішах?

Головне ж — не забути, як Александр Великий [140] , що жодна Мексика не є остаточною, що це лише точка перетину, що світ її перевершує, що за кожною Мексикою відкривається нова, ще яскравіша — надкольори і надпахощі…

XX

Б’янка цілком сіра. Її смаглява шкіра має в собі щось подібне на розчин вигаслого попелу. Мені здається, що дотик її долоні мав би перевершувати будь-яку уяву.

Цілі покоління дресури вмістилися в її дисциплінованій крові. Зворушує це самозречене примирення з наказами такту, яке свідчить про переможену непокору, зламані бунти, тихі нічні схлипи і кривди, заподіяні її гордості. Кожним своїм рухом вона, сповнена доброї волі й сумної краси, вписується у визначені форми. Вона не робить нічого понад необхідність, кожен її жест відміряний скупо, він ледь заповнює форму, входить у неї без ентузіазму, немовби лише з пасивного почуття обов’язку. З глибини цих упокорень Б’янка черпає свій передчасний досвід, своє знання всіх речей. Б’янка знає все. І вона не насміхається над цим знанням, воно в неї поважне та сумовите, її невсміхнені вуста творять лінію довершеної краси, а брови накреслені зі строгою охайністю. Ні, зі свого знання вона не черпає жодної згоди на поблажливість, м’якість і розпущеність. Якраз навпаки. Ніби тій істині, в яку задивлені її печальні очі, можна було дорівнятися лише напруженою ревністю і якнайточнішим дотриманням форми. І в цьому непохитному такті, в цій лояльності щодо форми — ціле море смутку і насилу приборканого страждання.

140

Див. прим. 8 (у електронній версії — 118). Ювенал написав про Александра Македонського («Сатири», X 168): «Одного світу замало юнакові з Пелли».

Проте хоч і зламана формою, вона вийшла з-під неї переможно. Але якою жертвою вона окупила цей тріумф!

Коли вона йде, струнка і ставна, то невідомо, чию гордість вона виколисує простим ритмом своєї ходи — чи впокорену власну, а чи гордість засад, яким підкорилася.

Зате лиш тільки вона гляне, сумно і просто звівши очі, — раптово знає все. Молодість не вберегла її від розгадки найтаємніших речей. Її тихе примирення здобуто довгими днями плачу і схлипів. Тому під її очима кола, тому ці очі сповнені вологим жаром і тою немарнотратною цільністю поглядів, яка не схибить.