Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
У цій весні забагато всього відбувається. Забагато рішучих намірів, безмежних претензій, набряклих і неосяжних амбіцій розпирає ці темні глибини. Її експансія не знає меж. Адміністрування настільки велетенської, розгалуженої та розрослої забави не на мої сили. Прагнучи перекинути частину тягаря на Рудольфа, я номінував його у співреґенти. Ясна річ, анонімно. Вкупі з його альбомом ми утрьох являємо собою неофіційний тріумвірат, на який покладено всю відповідальність за цю незбагненну і неосяжну аферу.
Я не мав сміливості обійти віллу і дістатися на інший бік. Мене б обов’язково зауважили. Чому ж я все-таки маю відчуття, ніби я вже був там колись дуже давно? Чи ми часом не знаємо наперед усіх краєвидів, які зустрінемо у своєму житті? Чи може взагалі з’явитися ще щось нове, що його ми не передчували б віддавна у своїх найглибших резервах? Я знаю, що колись, якоїсь пізньої години, стоятиму отам, на порозі садів, рука в руку з Б’янкою. Ми увійдемо в ті забуті закапелки, де поміж старих мурів замкнуто отруйні парки, штучні раї Едґара Аллана По [147] , порослі цикутою, маком та опіумними [148] в’юнками, що палахкотять під бурим небом старезних фресок. Ми розбудимо білий мармур статуї, що спить із порожніми очима в цьому
147
E д ґ а р А л л а н П о (1809—1849) — видатний американський поет, новеліст і літературний критик доби романтизму, відомий головним чином як автор фантастичних оповідань. Автором «Штучних раїв» («Les Paradis Artificiels»), книжки, що розповідає про досвід уживання наркотиків, є однак не він, а Шарль Бодлер (1821—1867), великий французький поет, який у цьому творі взорувався на текстах Томаса де Квінсі.
148
О п і а т и ч н і (від опіуму) — тут: приголомшливі, наркотичні.
149
Швидше за все, свідома гра з читачем: штату Нью-Орлеан не існує, це назва міста у згаданому поруч штаті Луїзіана.
Події набрали шаленого темпу. Приїхав Б’янчин батько. Сьогодні я стояв на розі вулиць Фонтанної та Скарабея, коли це над’їхала лискуча відкрита карета з широким і мілким, ніби мушля, коробом. У тій біло-єдвабній мушлі я побачив Б’янку — вона напівлежала в тюлевій сукенці. Її ніжний профіль був затінений крисами капелюшка; опущені долу, вони тримались на стрічці, підв’язаній до підборіддя. Ледь не вся вона тонула в оперенні білих мережив, сидячи поруч із добродієм у чорному сурдуті та білій бавовняній камізельці, на якій виблискував тяжкий ланцюжок із безліччю брелків. Під чорним, глибоко насунутим котелком сіріло замкнуте понуре обличчя з бакенбардами. Я глибоко здригнувся, побачивши це. Не могло бути сумніву. Це був пан де В…
Коли вишуканий екіпаж порівнявся зі мною, ледь чутно порипуючи розтяжним коробом, Б’янка щось мовила батькові, який повернув голову і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без гриви.
Схвильований і майже непритомний від найсуперечливіших почуттів, я закричав: «Розраховуй на мене!» і «До останньої краплі крові!», а відтак пальнув у повітря з видобутого з-за пазухи пістолета.
Багато моментів свідчить про те, що Франц Йосиф І насправді був потужним і сумним деміургом. Його вузькі й тупі, мов ґудзички, очі, посаджені у трикутні дельти зморщок, не були очима людини. Його лице, обросле молочно-білими й зачесаними назад, ніби в японських демонів, бакенбардами, було лицем старого осовілого лиса. Здалека, з висоти тераси в Шенбрунні [150] , це обличчя завдяки певному укладові зморщок здавалось усміхненим. Зблизька ж ця усмішка виявлялася гримасою гіркоти і приземленої діловитості, не засвіченої проблиском жодної ідеї. У мить, коли він з’явився на світовій сцені в генеральському зеленому плюмажі й туркусовому [151] плащі до п’ят, трохи згорблено салютуючи, світ саме дійшов був у своєму розвитку певної щасливої межі. Усі форми, вичерпавши свій зміст у нескінченних метаморфозах, уже вільно висіли на предметах, напівоблуплені, готові до скидання. Світ рішуче переповивався, пролущувався в молодих, щебетливих і нечуваних барвах, весело відв’язувався від усіх вузлів і прив’язок. Мапа світу, ця латана різнокольорова плахта, ледь не злітала в повітря, схвильована і натхненна. Франц Йосиф І відчув це як особисту небезпеку. Його стихією був світ, замкнутий у нормативи прози, у прагматику нудьги. Дух канцелярій та циркулів [152] був його духом. І дивна справа. Цей усохлий отупілий стариґань, що не мав у собі жодної притягальності, зміг перетягнути на свій бік значну частину Творіння. Усі лояльні та передбачливі батьки родин відчули себе в небезпеці разом із ним і зітхнули з полегкістю, коли цей могутній демон усією своєю вагою наліг на предмети і затримав злет світу. Франц Йосиф І розграфив світ на таблички, врегулював його рух за допомогою патентів, поставив його на процедурні рейки і застрахував від усілякого збочення в непередбачуване, авантюристичне й цілком необраховуване.
150
Ш е н б р у н н — літній палац цісаря у Відні.
151
Т у р к у с — те саме, що й бірюза.
152
Ц и р к у л ь — тут: комісаріат поліції або одиниця територіального поділу, округ, дільниця.
Франц Йосиф І не був ворогом поштивої та богобоязкої радості. Це він у своєрідній передбачливій благодійності вигадав ц.-к. лотерею для населення, єгипетські сонники, ілюстровані календарі, а також ц.-к. табак-трафіки [153] . Він же уніфікував небесну службу, зодягнув її в символічні небесно-блакитні уніформи і випустив у світ, поділений на дикастерії та ступені, персонал ангельських заступників у вигляді поштарів, кондукторів і митників [154] . І наймізерніший з отих блакитних служак мав на обличчі запозичений від Творця відблиск предвічної мудрості і божисту усмішку ласки, обрамлену бакенбардами, — навіть якщо його ступні внаслідок великих земних пересувань відгонили потом.
153
Ц. - к. т а б а к - т р а ф і к и — крамнички «цісарсько-королівської» тютюнової монополії.
154
Алюзія до «небесного» походження цісарської влади і водночас до обмундирування, яке зобов'язані були носити державні службовці монархії. До речі, сам цісар найохочіше вдягав блакитний військовий мундир;
Але чи хто-небудь чув про знешкоджену змову біля самого підніжжя трону, про велику палацову революцію, придушену в зародку на самому початку славетного правління Всемогутнього? Трони в’януть, якщо їх не підпоювати кров’ю, їхня життєва сила множиться тією масою кривди, запереченого життя, того вічно іншого, що було ними витіснене і викреслене. Тут ми привідкриваємо речі таємні й заборонені, торкаємося таємниць державної ваги, на тисячу замків закритих і запечатаних на тисячу печатей мовчання. Деміург мав молодшого брата — цілком іншого за духом та з іншою ідеєю. Хто ж його не має в тій чи іншій формі, кого він не супроводжує тінню як антитеза, як партнер у вічному діалозі? Згідно з певною версією, то був лише кузен, згідно з іншою — він узагалі навіть і не народжувався. Його виснували із самих тільки страхів та маячні Деміурга, підслуханої, коли він спав. Можливо, що він абияк і склепав його, підставив замість кого-небудь, щоб тільки розіграти символічно ту драму, церемонійно і ритуально повторити ще, невідомо вкотре, той позазаконний і фатальний акт, що його він не міг вичерпати й тисячоразовими повтореннями. Той умовно народжений, дещо скривджений професійно, в силу своєї ролі нещасний антагоніст носив ім’я ерц-герцога Максиміліана [155] . Саме вже це ім’я, вимовлене пошепки, оновлює кров у наших жилах, робить її світлішою та червонішою, змушує пульсувати її тим яскравим кольором ентузіазму, поштового лаку і червоного олівця, яким позначені щасливі телеграми звідтіля. Він мав рожеві щоки і променисті лазурові очі, всі серця тягнулися до нього, ластівки, стрекочучи з радості, перетинали йому шляхи, знов і знову обрамляючи його трепетними лапками, наче якусь щасливу, написану святковим курсивом і пташиним щебетом цитату. Сам Деміург потайки любив його, хоч і подумував про його знищення. Спочатку він призначив його командором левантської ескадри — з надією, що той, шукаючи пригод у південних морях, безславно затоне. Однак невдовзі по тому він уклав таємну угоду з Наполеоном III, який підступно затягнув того в мексиканську авантюру. Все було підлаштовано. Переповнений фантазіями і злетами молодик, зваблений надією збудувати новий щасливий світ над Тихим океаном, відмовився від усіх прав монаршого родича по чоловічій лінії щодо корони і спадку Габсбурґів. На французькому лінійному кораблі «Ле Сід» він вирушив просто у розставлену на нього пастку. Документи, що свідчили би про згадану таємну змову, ніколи не було оприлюднено [156] .
155
М а к с и м і л і а н Ф е р д и н а н д Й о с и ф Г а б с б у р ґ (1832—1867) — австрійський ерц-герцог, молодший брат Франца Йосифа І. Як відзначає дослідник С. Ґродзіський («Франц Йосиф І». — Вроцлав, 1983, стор. 103—104), «мав романтичну натуру, любив поезію, більшою мірою мрійник, аніж практичний діяч». За пропозицією Наполеона ІІІ погодився стати імператором Мексики (1864) і з допомогою французького експедиційного корпусу запобігти громадянській війні у цій країні. Після відходу французького війська був полонений республіканцями Хуареса і страчений 14 червня 1867 року.
156
У Шульцовій версії пов'язаної з Максиміліаном історії реальні факти перемішано з «романною» вигадкою: ерц-герцог і справді був головнокомандувачем австрійського військового флоту на Адріатиці і плекав романтичні ілюзії щодо своєї ролі на Американському континенті, натомість «таємна домовленість» Франца Йосифа І з Наполеоном III належить до сфери фантазій і пліток.
Так розвіялась остання надія незадоволених. Після його трагічної смерті Франц Йосиф І під приводом двірцевої жалоби заборонив червоний колір. Чорно-жовта жалоба стала офіційним кольором. Колір амаранту, трепетне знамено ентузіазму, з того часу лопотіло тільки потайки у грудях його прихильників. Адже Деміург не зміг остаточно викоренити його з природи. Усе-таки сонячне світло потенційно містить його в собі. Вистачить зімкнути очі у весняному сонці — і вбираєш його під повіками з усім жаром, хвиля за хвилею. Саме цією червінню спалюється фотопапір у весняному блиску, що переливається поза всі межі. Бики, що їх женуть із плахтою на рогах сонячною вулицею міста, бачать її в яскравих клаптях і нахиляють голову, готові заатакувати уявних тореадорів, які сполохано відступають на полум’яних аренах.
Часом цілий яскравий день пробіжить у сонячних вибухах, у нагромадженні хмарин, обведених на краях сяйливо і хроматично [157] , повнячись на всіх згинах пробивною червінню. Люди ходять із заплющеними очима, одурманені світлом, вибухаючи всередині від ракет, римських феєрверків і бочівок пороху. Згодом, під вечір, той ураганний вогонь світла м’якшає, обрій заокруглюється, гарнішає і наповнюється лазуровістю, ніби садова скляна куля [158] з мініатюрною світляною панорамою світу, зі щасливо впорядкованими планами, над якими, мов остаточний вінець, шикуються на виднокраї хмарини, розкинуті довгим рядом, ніби в’язанки золотих медалей або голоси дзвонів, що взаємно доповнюються у трояндових літаніях.
157
Х р о м а т и ч н о (з гр.) — тобто із розщепленням світла на поодинокі кольори.
158
Див. «Серпень», прим. 11 (в електронній версії прим. 10).
Люди скупчуються на Ринку, змовкають під отією величезною світляною банею, мимоволі групуються і входять у великий нерухомий фінал, в зосереджену сцену чекання; хмарини громадяться рожевим і ще рожевішим, на дні всіх очей глибокий супокій з відблиском просвітленої далини, і раптом, коли вони отак стоять, — світ сягає свого зеніту, двома-трьома останніми ударами пульсу дозріває до найвищої досконалості. Сади остаточно вже облаштовуються на кришталевій чаші обрію, травнева зелень спінюється й кипить лискучим виноградом, щоб за хвилину вихлюпнутися поза межі; пагорби формуються на зразок хмарин: переступивши найвищу вершину, краса світу відокремлюється і злітає, входячи потужним ароматом у вічність.
І поки люди ще стоять нерухомо, опустивши голови, все ще перейняті ясними та величними візіями, зачаровані цим великим світляним злетом світу, з юрби несподівано вибігає той, кого вони несвідомо чекали, — задиханий гонець, увесь рожевий, у гарному малиновому трико, обвішаний дзвінками, медалями й орденами, біжить чистою площею Ринку між берегами тихого натовпу, ще переповнений летом і звістуванням — надпрограмова надмірність, чистий зиск, який відкинув день, вдало заощадивши з усього свого блиску. Шість і сім разів він оббігає Ринок, описуючи гарні міфологічні кола, красиво вигнуті і прокреслені. Він біжить на очах у всіх, повільно, з опущеними повіками, немов засоромлений — і з руками на стегнах. Важкуватий живіт висне, здригаючись у біговому ритмі. Багряне лице напружилось і блищить від поту під чорним босняцьким вусом, а медалі, ордени і дзвіночки рівномірно підстрибують на засмаглих грудях, як весільна упряж. Його видно здалека — завертаючи на розі по натягнутій параболі, він наближається з яничарською капелою своїх дзвіночків, гарний, мов Бог, неймовірно рожевий, з нерухомим торсом, косуючи блиском очей, він ударами гарапника встигає відбиватися від зграї собак, що його обгавкують.