Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Умить височина вкрилася тією дивно-фантастичною падлиною. Поки батько добіг до місця різні, весь чудовий пташиний рід уже лежав мертво розкиданий по скелях.
Щойно тепер, зблизька, батько міг роздивитися всю злиденність цього зубожілого племені, всю кумедність його низькопробної анатомії.
То були величезні пучки пір’я, абияк напхані старим стервом. У багатьох не можна було побачити голову, оскільки та палицеподібна частина тіла не носила жодних ознак душі. Деякі були вкриті, мов зубри, кудлатою злиплою шерстю і гидотно смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і здохлих верблюдів. Ще інші були швидше за все з певного сорту паперу, порожні всередині, але надзвичайно кольорові ззовні. Деякі виявлялися зблизька нічим іншим,
Я бачив сумне повернення батька. Штучний день повільно забарвлювався кольорами звичайного ранку. Найвищі рівні спорожнілої крамниці вже насичувалися барвами ранкового неба. Серед фрагментів загаслого краєвиду й повалених лаштунків нічного видива батько побачив продавців, які саме прокидалися. Вони підводилися між сувоїв тканин і позіхали до сонця. У кухні, поверхом вище, Аделя, тепла від сну й розкуйовджена, молола каву, притискаючи млинок до білих грудей, від чого зернята проймалися блиском і жаром. Кіт умивався в сонячних променях.
Санаторій під Клепсидрою
Книга
Я зву її просто Книгою, без жодних означень та епітетів, і в цьому самостримуванні та обмеженні — безрадне зітхання, тиха капітуляція перед неосяжністю трансценденту [93] , позаяк жодне слово, жодне наближення не можуть заблиснути, запахтіти, сколихнути трепетом, передчуттям тієї речі без назви, що навіть перший її присмак на кінчику язика перевершує всі межі нашого захвату. Перед цією річчю без розмірів, цією красою без ліку безсиліють і пафос прикметників, і помпезність суперлятивів. Утім, читач — той справжній, на якого розраховує ця оповідь, усе одно зрозуміє, щойно я загляну йому глибоко в очі й на самому їхньому дні спалахну отим блиском. У цьому короткому й сильному погляді, в мимобіжному стиску руки він підхопить, піймає, розгледить — і в захваті заплющить очі понад таким глибоким проникненням. Бо хіба ж під столом, що всіх нас ділить, ми потайки не сплітаємо руки?
93
Т р а н с ц е н д е н т (з лат.) — те, що існує поза видимою дійсністю або ж поза досяжністю розумового (раціоналістичного) пізнання.
Книга… Десь у досвітках дитинства, у перших променях життя мій обрій заяснів її лагідним світлом. Вона лежала на батьковому столі у всій своїй славі, а батько, безгучно занурившись у неї, наслиненим пальцем терпляче потирав рельєфи її перебиванок, поки сліпий папір не починав тьмяніти, мутнішати, повнитися блаженним передчуттям — і от уже він облазив промокальними клаптями, відслоняючи краєчок чогось подібного на павичеве око з віями, а погляд, умліваючи, зіходив у незайманий світанок Божих барв, у чудову вільготу найчистішої лазурі.
О спадання полуди, о вторгнення світла, о блаженна весно, о батьку…
Іноді батько відривався від Книги й виходив. Тоді я лишався з нею сам на сам, і вітер ішов її сторінками, й малюнки вставали.
І коли вітер отак тихо перегортав її сторінки, видуваючи з неї назовні кольори та фігури, трепет збігав колонами її тексту, випускаючи поміж літерами ключі ластівок та жайворів. Так, розсипаючись, відлітала сторінка за сторінкою — і м’яко всякала у краєвид, насичуючи його кольоровістю. Часом Книга засинала, і вітер роздував її лагідно, ніби столисткову троянду — вона розгорталася пелюстина по пелюстині, повіка за повікою, всі сліпі, оксамитові й заспані, криючи у своїй серцевині, на самому денці, лазурову зіницю, павину суть, галасливе гніздо колібрі.
Це було дуже давно. Тоді ще не було матері. Дні я проводив сам на сам із батьком у нашій, тоді ще завбільшки зі світ, кімнаті.
Призмоподібні кришталики, що звисали з люстри, наповнювали кімнату розсіяними кольорами, розбризканою по всіх куточках веселкою, й коли люстра оберталася на своїх ланцюгах, вся кімната пускалася в мандри фрагментами веселки — так, наче сфери сімох планет закручувалися навколо себе. Я любив стояти між батьковими ногами, обійнявши їх з обидвох боків, ніби колони. Іноді він писав листи. Я вилазив на стіл і захоплено спостерігав за викрутасами підпису, плутаними та виткими, мов колоратурні трелі. У шпалерах брунькувались усмішки, проступали очі, перевертом ходили фіґлі. Щоб розважити мене, батько пускав у веселковий простір мильні бульбашки з довгої соломки. Вони вдарялися до стін і лускали, залишаючи в повітрі свої барви.
Потім прийшла мати, і та колишня світла ідилія скінчилася. Заморочений материнськими пестощами, я забув про батька, а моє життя поточилося новою, інакшою колією, без див і свят, і я, можливо, назавжди забув би й про Книгу, коли б не та ніч і не той сон.
Якось я прокинувся темним зимовим світанням — під завалами пітьми глибоко внизу тліла понура зоря — і, маючи ще під повіками муравлисько розмитих фігур та знаків, почав невиразно і плутано, охоплений смутком і спізнілим жалем, марити вголос про стару втрачену Книгу.
Ніхто не розумів мене і, роздратований такою тупістю, я почав ще настирливіше дошкуляти батькам і в нестерпній гарячці доймати їх.
Босий, у самій лише нічній сорочині, я, тремтячи від збудження, перевернув усю батькову бібліотеку і, розчарований та злий, кинувся безпорадно описувати приголомшеній публіці ту неописувану річ, якій жодне слово і жоден образ, накреслений у повітрі моїм тремким витягнутим пальцем, не могли дорівнятися. Я весь час видихався у своїх жахливо заплутаних і суперечливих оповідях, тож плакав від безсилого розпачу.
Усі стояли наді мною безпорадно і знічено, соромлячися власного безсилля. У глибині душі вони усвідомлювали свою провину. Моя ґвалтовність, нетерплячий і загніваний тон моїх вимагань надали мені видимість правоти, перевагу добре вмотивованої претензії. Тож вони раз у раз підбігали з усілякими книжками, силкуючись утиснути їх мені в руки. Я обурено відкидав їх геть.
Одну з них, товстий і важезний фоліант, батько знову і знову підсовував мені з боязким намовлянням. Я відкрив її. То була Біблія. На її сторінках я побачив велику подорож тварин, що тяглися шляхами, розтікалися в поході далеким краєм, а також побачив небо, усе в ключах і лопотіннях, і велетенську перевернуту піраміду, далекий вершечок якої торкався Ковчега [94] .
94
Йдеться про Ноїв Ковчег, який порятував у собі всі види тварин під час Потопу; «перевернута піраміда» в такому разі є швидше за все зображенням генеалогічного дерева тваринного роду, витоки якого знаходяться в Ковчезі.
Я звів на батька сповнені докору очі.
«Ти знаєш, батьку, — заволав я, — ти добре знаєш, не крийся і не викручуйся! Ця книжка тебе викрила. Навіщо ти підсовуєш мені цей невдалий апокриф, тисячну копію, недолугий фальсифікат? Куди ти подів Книгу?».
Батько відвів очі.
Минули тижні, й моє збурення трохи спало й затихло. Проте видіння Книги й далі палало в моїй душі ясним вогнем — великий шелесткий Кодекс, розбурхана Біблія, сторінками якої йшов вітер, плюндруючи її, ніби величезну розсиписту троянду.