Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Тоді, розкинувшись на поруччі балкону, панове широко й голосно запозіхали, вже знеохочені, й затарабанили ногами по дошках балюстради. О котрійсь пізній та невідомій годині ночі вони загадковим чином опинилися разом із власними тілами у двох вузьких ліжечках, на вершку збитої високо постелі. Вони пливли, поснувши паралельно, навперегони, поперемінно випереджаючи один одного працьовитим галопом хропіння.
На котромусь кілометрі сну — чи сонна течія поєднала їхні тіла, а чи їхні сни непомітно злилися докупи? — вони відчули в одній із точок чорного антипростору, що, лежачи в обіймах, борються один із одним у тяжкому несвідомому змаганні. Дихали один одному в обличчя, напружені від безплідних зусиль. Чорнобородий лежав на батькові, мов Ангел на Якові. Але батько з усієї сили стискав його колінами і, судомно відпливаючи у глуху неприсутність, примудрявся потаємно вкрасти мить короткого відновлювального дрімання між першим та другим
Наступного дня батько ледь накульгував на одну ногу [211] . Його обличчя сяяло. На світанку він знайшов готову і блискучу родзинку для листа, за яку намарне боровся стільки днів і ночей. Чорнобородого ми більше не побачили. Він виїхав удосвіта з валізою та клунками, ні з ким не прощаючись. То була остання ніч мертвого сезону. Від тієї літньої ночі для крамниці почався відлік семи довгих років урожаю [212] .
211
Алюзія щодо наслідків біблійного двобою Якова з Ангелом, див. «Ошаління», прим. 5 (у електронній версії — примітка 16).
212
Алюзія щодо семи років урожаю в Єгипті, провіщених біблійним Йосифом (див. Буття 41: 17—32).
Санаторій під Клепсидрою
Подорож тривала довго. Тією бічною забутою колією, що нею потяг курсує лише раз на тиждень, їхало всього пару пасажирів. Я ніколи раніше не бачив вагонів такого архаїчного типу, давно знятих з інших колій, — просторих, ніби кімнати, темних і з багатьма закамарками. Ті коридори, що заламувалися під різними кутами, ті лабіринти відділень, порожніх і зимних, мали в собі якусь дивну, замалим не гнітючу покинутість. Я переходив із вагона до вагона в пошуках якогось затишнішого місця. Всюди віяло, холодні протяги торували собі шлях у тих приміщеннях, наскрізь просвердлюючи весь потяг. Тут і там люди з клунками сиділи на підлозі, не наважуючись займати порожні, надто високо підвішені полиці. Зрештою, обгорнуті цератою випуклі сидіння були холодні як лід і липкі від старості. На безлюдних станціях не досідав жоден пасажир. Без гудка і чмихання потяг рушав далі — повільно й немовби роздумуючи.
Деякий час мені складав товариство чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний і замислений. Він притискав хустину до запухлого і зболеного лиця. Потім і він кудись зник, непомітно вийшов на котрійсь зупинці. Після нього лишився відбиток у соломі, що вкривала підлогу, і чорна понищена валізка, яку він забув.
Ступаючи по соломі та відходах, я непевним кроком ішов із вагона у вагон. Двері відділень, повідкривані навстіж, метлялися від протягу. Ніде жодного пасажира. Нарешті я зустрів провідника в чорному мундирі залізничної служби на цій лінії. Він обмотував собі шию грубою хусткою, пакував манатки, ліхтарик, службовий журнал. «Прибуваємо, пане», — сказав він, зиркнувши на мене цілком білими очима. Потяг повільно гальмував — без пахкання, без колісного стукоту, ніби саме життя потроху, разом із останнім видихом пари, виходило з нього. Ми зупинилися. Тиша і пустка, жодної станційної будівлі. Висідаючи, провідник ще показав мені напрямок, у якому лежав Санаторій. З валізою в руці я пішов білим вузьким гостинцем, що небавом завів мене в темну гущавину парку. Я з деякою цікавістю придивлявся до краєвиду. Дорога, якою я прямував, піднімалася вгору і плавно виводила на хребет узгір’я, звідки відкривався увесь виднокіл. День був цілком сірий, пригаслий, без акцентів. Можливо, контрастуючи з цією тяжкою та безбарвною аурою, так виразно темніла вся ота велика посудина горизонту, на якій розлігся лісистий краєвид, видовищно розбитий на пасма і шари все дальших і сіріших насаджень, що спливали смугами, лагідно опадаючи то з лівого боку, то з правого. Увесь цей темний і поважний краєвид, як здавалося, ледь помітно плив у собі самому, пересувався обіч себе, ніби похмуре і збурене небо зі своїм зачаєним внутрішнім рухом. Плинні пояси та галереї лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, наче морський приплив, який непомітно підкрадається до суходолу. Винесена вгору в темній динаміці лісистого терену, біла дорога вилася, мов мелодія хребтом широких акордів, стиснута напором потужних музичних мас, які врешті й поглинали її. Я відламав галузку з придорожного дерева. Зелень листків була цілком темна, ледь не чорна. Ця чорнота була
Ліс був темний, мов ніч. Я навпомацки йшов по тихій глиці. Коли дерева порідшали, під моїми ногами задудніли мостові балки. На протилежному боці, оточені чорнотою дерев, бовваніли сірі, обсипані багатьма вікнами стіни готелю, знаного з реклами як Санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Увійти в них можна було просто з містка, обабіч оплетеного хиткими балюстрадами з березових гілок. У коридорі панували напівморок і врочиста тиша. Я нашпиньки переходив від дверей до дверей, відчитуючи в темряві означені на них номери. За поворотом я врешті наткнувся на покоївку. Вона вибігла з кімнати, ніби щойно вирвалася з чиїхось настирливих рук — задихана і збуджена. Заледве розуміла, що я їй кажу. Я мусив повторити. Вона безпорадно крутнулася.
«Мою депешу ви отримали?».
Вона розвела руки, а її погляд тікав убік — наче вона тільки й чекала можливості, щоб застрибнути у напіввідчинені двері, на які косувала оком.
«Я приїхав здалека, телеграмою я замовляв кімнату в цьому закладі, — сказав я дещо нетерпляче. — До кого мені звернутися?».
Вона не знала. «Може, ви зайдете до ресторації, — почала плутатися. — Тепер усі сплять. Коли пан Доктор прокинеться, я доповім про вас».
«Сплять? Але ж надворі день, до ночі ще далеко…».
«У нас так завжди. Всі сплять. Ви не знали? — Покоївка глянула на мене з цікавістю. — Зрештою, ночі тут не буває», — додала вона, ледь кокетуючи. Уже не прагнула дременути, лише, крутячись, теребила руками мереживо на фартушку.
Я лишив її. Перейшов до напівтемної ресторації. Там було кілька столиків, великий буфет на всю ширину стіни. Після довгої перерви я знову відчув легкий апетит. Мене втішив вигляд тістечок і тортів, якими було щедро заставлено буфетні полиці.
Я поклав валізку на один зі столиків. Усі вони були порожні. Я плеснув у долоні. Жодної відповіді. Тоді я зазирнув до сусіднього залу, більшого і світлішого. Цей зал своїм широким вікном чи лоджією відкривався на вже знаний мені краєвид, який із віконного обрамлення промальовувався у глибокому смутку та зреченні, мов жалобне memento. На скатертинах були видні залишки недавнього застілля — відкорковані пляшки, напівспорожнені келихи. Де-не-де ще навіть лежали чайові, досі не зібрані обслугою. Я повернувся до буфету, придивляючись до тістечок і паштетів. Вони виглядали напрочуд апетитно. Я замислився, чи личить обслужити себе самому. Мене всього заполонив наплив незвичайної зажерливості. Особливу оскому наганяв мені до рота певний ґатунок пісочного печива з яблучним мармеладом. Я вже хотів було підважити один із куснів срібною лопаткою, коли відчув, що за мною хтось є. Покоївка увійшла цілком безгучно у своїх м’яких пантофлях і торкнулася моєї спини.
«Пан Доктор запрошує вас», — повідомила вона, розглядаючи свої нігті.
Вона йшла попереду — і певна магнетизму, який справляло вихляння її стегон, зовсім не озиралася. Гралася підсиленням цього магнетизму, змінюючи відстань між нашими тілами, поки ми проминули кілька десятків пронумерованих дверей. Коридор дедалі більше темнішав. Уже в цілковитій темряві вона миттєво сперлася на мене.
«Це двері Доктора, — прошепотіла. — Заходьте».
Доктор Ґотард прийняв мене, вийшовши на середину кімнати. Це був невисокий і широкоплечий чоловік із темним заростом.
«Вашу телеграму ми отримали ще вчора, — сказав він. — Ми висилали по вас на станцію нашу санаторну коляску, але ви прибули іншим потягом. На жаль, залізничне сполучення тут не найкраще. Як ви почуваєтесь?».
«Мій батько живий?» — запитав я, втоплюючи неспокійний погляд в його усміхненому обличчі.
«Живий, само собою, — відповів Доктор, спокійно витримуючи мій схвильований погляд. — Звичайно, що в зумовлених обставинами межах, — додав він, примруживши очі. — Ви не гірше за мене знаєте, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої вітчизни батько помер. Цього неможливо виправити цілком. Та смерть кидає деяку тінь і на його тутешнє існування».
«Але батько сам не знає, не здогадується?» — запитав я пошепки.
Він похитав головою з глибоким переконанням.
«Можете бути спокійний, — відповів стишеним голосом, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадатись… Уся штука полягає в тому, — додав, готовий демонструвати її механізм на пальцях, уже зведених догори, — що ми повернули час назад. Ми тут у нас запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неможливо окреслити. Справа зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще не відбулася — та сама, яка вже досягла його у вашій країні».