Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Не знаю, чи це впливи пізньої пори року, але дні все більше поважніють у барві, похмурніють і темнішають. Це так, ніби дивитися на світ крізь чорні окуляри.
Увесь краєвид нагадує дно велетенського акваріуму з блідого чорнила. Дерева, люди й будинки зливаються в чорні силуети, що в’ються, наче водорості, на тлі тієї чорнильної товщі.
В околицях Санаторію повно чорних собак. Різні за розмірами й породою, вони в сутінках нашорошено перебігають стежки й дороги, занурені у свої собачі справи, тихі, напружені й уважні.
Вони проносяться по двоє-троє з витягнутими чутливими шиями й гостро наставленими вухами, з жалісливим і стишеним скимлінням, яке мимохіть виривається з горлянок, засвідчуючи найвище збудження. Поглинуті своїми справами, завжди в поспіху, завжди в дорозі, завжди притягнуті незрозумілою ціллю, вони майже не звертають увагу на перехожого. Лиш іноді мимолітно глипнуть на нього — й тоді з їхнього косування, чорного й мудрого, промайне лють, яка гамується у своїх проявах тільки браком часу. Деколи вони, потураючи своїй
На цю собачу напасть ніби й немає ради, але якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенну вівчарку, жахну тварюку, справжнього вовкулаку, наділеного просто-таки демонічною дикістю?
Мені аж мороз іде по шкірі, як тільки я йду повз його буду, коло якої він стоїть, зафіксований на короткому ланцюгу, з дико наїженим коміром шерсті довкіл голови, вусатий, щетинистий, бородатий, з машинерією потужної та ікластої пащі. Він зовсім не гавкає, проте його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси застигають у виразі бездонної люті і, повільно піднімаючи жахну фізію, він заходиться в тихій конвульсії дуже низьким, пристрасним, видобутим із надр ненависті виттям, у якому бринять жаль та розпач його безсилля.
Коли ми виходимо із Санаторію разом, батько цілком байдуже проминає цю потвору. Що ж до мене, то я кожного разу приголомшений дощенту цим стихійним маніфестом безсилої ненависті. Я тепер на дві голови переріс батька — маленький і схудлий, він дріботить поруч своїм старечим кроком.
Наближаючись до Ринку, ми бачимо незвичайну метушню. Людські натовпи носяться вулицями. До нас доходять неймовірні новини про вторгнення до міста ворожого війська.
Серед загальної розгубленості люди обмінюються тривожними й суперечливими відомостями. Їх нелегко сприйняти. Війна, якій не передували жодні дипломатичні заходи? Війна посеред блаженного спокою, не потурбованого жодним конфліктом? Війна з ким і за що? Нас інформують, що наступ ворожого війська додав сміливості місцевій партії незадоволених, які висипали на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних громадян. Ми справді побачили групу тих заколотників у чорних цивільних костюмах з білими перехрещеними на грудях ременями, що мовчки просувалися містом з карабінами навпереваги. Юрба відступала перед ними, тіснилася по хідниках, а вони крокували, кидаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких виразно проглядалося почуття переваги, блиск зловтіхи і якесь дещо змовницьке підморгування, немовби вони ледве стримувалися, щоб не вибухнути сміхом і тим самим розвінчати всю цю містифікацію. Декотрих із них розпізнають з юрби, але веселі погуки тут-таки притлумлюються страхом від наведених цівок. Минають нас, нікого не зачепивши. І знову всі вулиці переливаються тривожними юрмами, що понуро мовчать. Над містом плине глухий гамір. Здається, ніби здалека чути артилерійський гуркіт і брязкотіння возів з боєприпасами.
«Я мушу пробитися до крамниці, — каже батько, блідий і рішучий. — Тобі не конче йти зі мною: ти тільки заважатимеш, — додає він. — Повертайся до Санаторію!».
Голос боягузтва радить мені скоритися. Я ще бачу, як батько протискається у щільний мур натовпу — і гублю його з очей.
Через бічні провулки я квапливо прокрадаюся містом угору. Я свідомий того, що на цих стрімких дорогах мені вдасться півколом обійти забите людським напливом середмістя.
Там, у горішній частині міста, юрба була рідша, врешті її не стало зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. У ньому тьмяно-блакитним полум’ям горіли ліхтарі, ніби якісь жалобні асфоделі [219] . Кожен ліхтар був оточений роєм хрущів, тяжких, мов кулі, і підтримуваних у бічному, навскоси, польоті вібруванням крил. Деякі з них, попадавши, недолуго вовтузилися на піску з випуклим хребтом, привалені твердими панцирами, під які силкувалися повкладати розпростерті тонюсінькі плівки крилець. Стежками і травниками прогулювалися перехожі, заглиблені в безтурботні розмови. Останні дерева звисають над подвір’ями будинків, розташованих унизу і припертих до паркового муру. Я йшов уздовж нього — з мого боку він заледве сягає грудей, але назовні спадає до рівня подвір’їв схилами заввишки з поверх. В одному місці з-поміж дворів рампа з утрамбованого ґрунту виходила на висоту муру. Я легко переступив її бар’єр і тією вузькою греблею протиснувся між збитими докупи стінами вуличної забудови. Мій розрахунок, який спирався на чудове відчуття простору, був точний. Я опинився ледь не навпроти санаторійного будинку, головна садиба якого невиразно біліє в чорній оправі дерев. Як завжди, я входжу подвір’ям ззаду, через браму в залізній огорожі, і вже здалека бачу пса на його посту. Як завжди, на його вид мене ледь не тіпає від огиди. Я хочу чимшвидше пройти це місце, щоб не чути того видобутого з глибини серця стогону ненависті, — коли це раптом, жахливо вражений, не вірячи власним очам, я зауважую, як він стрибками віддаляється від буди і, спущений з ланцюга, біжить периметром подвір’я з глухим, як із бочки, гавкотом, намагаючись відрізати мені шлях до втечі.
219
А с ф о д е л ь (з гр.) — квіткова рослина з однойменної родини; у стародавню епоху була квіткою жалоби. Згідно з Гомером, луками асфоделевих Єлисейських Полів (частини Аіду, підземного світу померлих) походжають душі тих, які жили праведно.
Закляклий від жаху, я відступаю у протилежний, найдальший куток подвір’я, інстинктивно
Якби я переліз через задній бар’єр альтанки — так мені здається, — я неминуче вийшов би за межі його люті й бічною стежкою зміг би дійти до брами Санаторію. От я перекидаю ногу над поруччям, але раптом на півдорозі гальмую. Я відчуваю, що це було б надто жорстоко — просто так піти й залишити його з тим безпорадним шалом, що вибився поза всі береги. Уявляю собі його жахливе розчарування, нелюдський біль — так, ніби він уже бачить, як я вислизаю з пастки, раз і назавжди віддаляюся. Тож я затримуюся. Підходжу до нього й кажу природним спокійним голосом: «Прошу заспокоїтися, я звільню вас».
На це його розсмикана, збурена вібрацією гарчання фізія зцілюється, вигладжується, з її глибини прозирає ледь не зовсім людське обличчя. Я без боязні відчіпляю застібку на його карку. Тепер ми йдемо поруч. Палітурник має на собі добротний чорний костюм, але босий. Я силкуюся зав’язати розмову, але з його рота виходить лише нерозбірливе булькотіння. Тільки в очах, у чорних виразних очах прочитується дикий ентузіазм прив’язаності й симпатії, від якого мені робиться дуже не по собі. Часом він спотикається об камінь чи об грудку землі й тоді його обличчя від струсу відразу ж ламається, зазнає розпаду, образа винурюється до половини, готова до стрибка, а вслід за нею лють, яка тільки й чекає моменту, щоби знову перетворити це обличчя на клубок гадючого сичання. Тоді я закликаю його до порядку жорстким товариським нагадуванням. Я навіть плескаю його по плечах. Тож іноді на його обличчі силкується прорізатися здивована, підозрілива, недовірлива до себе самого усмішка. Ох, як мені дошкуляє ця страшна дружба. Як мене гнітить ця несамовита симпатія. Як позбутися цієї людини, що крокує поруч і нависає оком, усією жагучістю своєї собачої душі на моєму обличчі? Проте мені не можна показувати свою роздратованість. Я витягаю гаманець і кажу діловим тоном: «Вам, напевно, потрібні гроші, то я вам із радістю позичу». Але на цей вид його лице набуває такої дикої люті, що я швиденько все ховаю. А він ще довго не може заспокоїтися й опанувати риси, які все викривлює конвульсія виття. Ні, я цього зараз не витримаю. Що завгодно, тільки не це. Усе й без того настільки поплуталося, просто безнадійно. Над містом заграва пожежі. Батько десь у вогні революції в підпаленій крамниці, Доктор Ґотард недосяжний, на додачу ще й незбагненна поява інкогніто матері з якоюсь таємною місією! Все це — вогнища якоїсь великої незрозумілої інтриґи, що стискається навколо моєї особи. Втікати, втікати звідси! Куди-небудь. Скинути із себе цю жахливу дружбу, цього палітурника, від якого відгонить собакою і який не спускає з мене ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. «Я запрошую вас до себе в кімнату», — кажу я з увічливим жестом. Чемність у поведінці притягує його, присипляючи його шаленство. Я впускаю його до кімнати поперед себе. Садовлю його на стілець.
«Сходжу до ресторації по коньяк», — кажу я.
На це він збуджено підскакує — хоче мене супроводити. Я заспокоюю цей сполох лагідною твердістю. «Ви будете тут, ви спокійно мене дочекаєтесь», — кажу я глибоким і тремким голосом, на дні якого звучить затаєний страх. Він сідає з непевною усмішкою.
Я виходжу й повільно йду коридором, потім сходами вниз, коридором до виходу, виходжу з будинку, минаю подвір’я, зачиняю за собою залізну хвіртку й пускаюся щодуху бігти — з розкалатаним серцем, розгупаними скронями — уздовж темної алеї, що веде до залізничного вокзалу.
У моїй голові громадяться картини одна страшніша за іншу. Роздратування потвори, її образа і розпач, як тільки вона зрозуміє, що ошукана. Повернення люті, рецидив шаленства, яке вибухає з непогамовною силою. Повернення батька до Санаторію, його — без найменшого лихого передчуття — стукіт у двері і несподіване віч-на-віч із жахливою звірюкою.
На щастя, батько вже й так по суті мертвий, власне кажучи, його це вже не стосується, думаю я з полегкістю і вже бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів на виїзді.