Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
По-справжньому сакраментальна дія завжди поважна і символічна. Рубання дерева! Я годинами міг би отак стояти у цій світлій прогалині, відкритій у глибину пізнього пополудня, й дивитися на ці мелодійні пили, на розмірену працю сокир. За всім оцим давня, мов рід людський, традиція. У цьому світлому вищербі дня, в цій прогалині часу, відкритій на жовту й зів’ялу вічність, штабелі букового дерева нарізають ще з Ноєвих часів. Ті самі патріархальні й одвічні рухи, ті самі змахи, ті самі нахили тіла. Вони стоять по пахви у своєму золотому теслярстві й поволі вгризаються в кубометри і шари дерева, обсипані трачинням, з відблиском-іскринкою в очах, вони прорубуються дедалі глибше в теплу і здорову серцевину, в її злютований масив, і за кожним ударом сокири їхні очі спалахують золотом — так, ніби вони щось шукають у тій серцевині, хочуть пробитися до золотої саламандри, пискливої вогнистої істоти, яка вічно втікає від них у кореневі глибини. Ні, насправді вони лише ділять час на дрібні поліна, хазяйнують із часом, заповнюючи пивниці добрим і рівномірно нарубаним майбутнім на зимові місяці.
Перетривати б тільки цей критичний час, оцих пару тижнів, а там
Останнім часом я ледь не щодня ходив до управи. Трапляється, що хтось занедужає й мені дозволяють попрацювати на його місці. Інколи в когось буває якась пильна справа в місті, тож мені дають заступити його в канцелярській праці. На жаль, ця робота не постійна. Приємно отримати, хоча б на пару годин, своє крісло зі шкіряною подушкою, свої лінійки, пера та олівці. Приємно, коли співробітники по-дружньому дадуть тобі стусана чи й критикнуть. Хтось до тебе заговорить, кине слово, покпить, зажартує — й ти вже розцвів ненадовго. Торкнешся когось іншого, зачепиш свою бездомність і малість об щось живе і тепле. Той інший піде й не відчує моєї ваги, не запримітить, що поніс мене на собі, що я вже хвилину як паразитую на його житті…
Однак відколи прийшов новий начальник канцелярії, скінчилося й це.
Тепер я за доброї погоди часто сідаю на лавці в малому сквері навпроти міської школи. Із сусідньої вулиці долітає стукіт сокир, якими рубають дерево. Дівчата і молоді жінки повертаються з базару. Деякі з них мають поважно і рівно наведені брови, вони йдуть, грізно з-під них поглядаючи, стрункі й насуплені — ангелиці з городиною і м’ясом у кошиках. Часом вони зупиняються перед крамницями і вдивляються в себе, відбитих у вітрині. Потім ідуть далі, кинувши згори гордий, з натяком на муштрування погляд на носак власного черевика. О десятій годині на шкільному порозі з’являється сторож, і його галасливий дзвоник наповнює всю вулицю своїм дзеленьчанням. Відтак школа, здається, раптово вибухає зсередини ґвалтовним заворушенням, яке ледь не розносить удрузки шкільний будинок. Ніби врятувавшись від отого загального сум’яття, через шкільну браму, як із пращі, вилітають малі обірванці і з верещанням збігають по кам’яних сходах, щоб, опинившись на свободі, зайнятись якимись небаченими стрибками, кинувшись у шалені, зімпровізовані наосліп, поміж двома позирками очей, забави. Часом у своїй непритомній біганині вони добігають аж до моєї лавки, жбурляючи на бігу в мій бік незрозумілі прізвиська. Їхні обличчя, здається, от-от позриваються з петель від їхніх кривлянь до мене. Наче зграя розшалілих мавп, які пародійно коментують власні блазнюваті вибрики, вся та компанія проноситься повз мене, жестикулюючи в пекельному гаморі. Тоді я бачу їхні задерті й ледь окреслені носики, нездатні втримати патьоки шмарклів, їхні роздерті криком і всіяні прищами роти, їхні малі, але стиснуті кулаки. Трапляється, що вони зупиняються коло мене. Дивна річ — вони приймають мене за однолітка. Мій зріст уже віддавна не йде вгору. Моє обличчя, обвисле й потріпане, набуло поверхневої дитинності. Я дещо стурбований, коли вони безцеремонно до мене чіпляються. Коли першого разу один із них раптово вдарив у груди, я поточився під лавку. Але я не образився. Вони витягнули мене, всього, у благій розгубленості, захопленого настільки свіжим і вітальним вчинком. Ця моя перевага — що я не ображаюся на жодну дикість їхнього розмашистого savoir-vivre’y [226] , — поступово здобуває мені мир і популярність. Неважко здогадатися, що відтоді я старанно забезпечую власні кишені відповідною колекцією ґудзиків, камінців, шпульок і шматочків гуми. Це надзвичайно полегшує обмін думками і створює природний місток для зародження дружби. При цьому вони, поглинуті предметними зацікавленнями, звертають менше уваги на мене самого. Під захистом видобутого з кишені арсеналу я вже не мушу боятися, що їхні цікавість і дійшлість виявляться занадто настирливими.
226
S а v о і r - v і v r е (фр.) — сукупність добрих манер, відповідна поведінка у вихованому товаристві.
Нарешті я вирішив реалізувати певну ідею, що деякий час усе впертіше нуртує в мені.
День був безвітряний, лагідний і замислений, один із тих днів пізньої осені, коли рік, вичерпавши всі кольори і відтінки тієї пори, здається, повертається до весняних реєстрів календаря. Небо без сонця уклалося в кольорові смуги, лагідні верстви кобальту, смарагду і селедину [227] , на останньому рубежі замкнуті смугою чистої, наче вода, білості — невимовний і давно забутий колір квітня. Я вдягнув найкращий костюм і вийшов у місто не без деякого хвилювання. Ішов я швидко, без жодної перешкоди в затишній аурі того дня, й разу не збочивши від прямої лінії. Затамувавши подих, я піднявся кам’яними сходами. Alea iacta est [228] — сказав я собі, постукавши у двері канцелярії. З усією скромністю, як і належиться в моїй новій ролі, я підійшов до столу пана директора. Я був дещо збентежений.
227
Ніжний блідо-зелений колір, те саме, що й салатовий.
228
А І е а i a c t a e s t (лат.)— «Жереб кинуто» — слова, сказані Юлієм Цезарем, коли 49 року до н. е. він зі своїм легіоном перейшов Рубікон, розпочинаючи громадянську війну; цей вираз означає сміливе й безповоротне рішення.
Пан директор витягнув із заскленої коробочки нашпиленого хруща і під кутом наблизив його до очей, розглядаючи на світлі. Його пальці були вимазані чорнилом, короткі нігті пласко обстрижені. Він глянув на мене з-над окулярів.
«Ви, пане раднику, хотіли б записатися до першого класу? — спитав директор. — Це дуже похвальне і гідне рішення. Я розумію це так, що ти хочеш відбудувати свою освіту від основ, від фундаменту. Я не втомлююся повторювати: граматика і табличка множення є основами для будь-якої освіти. Звичайно, ми не можемо поставитися до радника як до учня, який підлягає шкільному примусу. Радше — як до вільного слухача, як до ветерана абетки, так би мовити, який після довгих блукань немовби знов опинився за шкільною партою. Спрямував, так би мовити, своє пошарпане судно до нашого порту. Так-так, пане раднику, небагато людей виявляє нам отаку вдячність і таке визнання наших заслуг, аби після цілого життя, проведеного у праці і стараннях, повернутися до нас і осісти тут на постійно як добровільний пожиттєвий другорічник. Пане раднику, ви будете в нас мати виняткові права. Я завжди казав…».
«Вибачте, — перебив я його, — але я хотів би підкреслити, що коли йдеться про виняткові права, то я цілком від них відмовляюся… Я не бажаю мати жодних привілеїв. Зовсім навпаки… Я не хотів би нічим вирізнятися. Так, мені залежить на тому, щоб якнайбільше злитися, розчинитися в сірій масі школярів. Увесь мій задум пройшов би повз ціль, якби я хоча б у чомусь був упривілейований порівняно з іншими. Навіть щодо тілесної кари, — тут я підняв палець, — я повністю визнаю її спасенний та моральноочисний вплив і рішуче застерігаю, щоб для мене й під цим оглядом не робилося ніяких винятків».
«Дуже похвально, дуже педагогічно, — мовив пан директор з пошаною. — Поза тим мені здається, — додав він, — що ваша освіта внаслідок тривалого некористування вже по суті демонструє певні прогалини. Під цим оглядом ми зазвичай покладаємося на оптимістичні ілюзії, що їх досить легко розвіяти. Чи ви, пане, ще, приміром, пам’ятаєте, скільки буде п’ять помножити на сім?
«П’ять помножити на сім», — повторив я збентежено, відчуваючи, як розгубленість, яка напливла на серце теплою і благою хвилею, застелила млою чіткість моїх думок. Просвітлений, ніби об’явленням, власним невіглаством, я почав, наполовину в захваті від справжнього повернення до дитинної несвідомості, затинатися й повторювати «п’ять помножити на сім…», «п’ять помножити на сім…».
«От бачите, — мовив директор, — крайня пора вам записуватися до школи». Потім, узявши за руку, він завів мене до класу, в якому відбувалося навчання.
Знов, як півстоліття тому, я опинився в тому гаморі, в отому залі, який кишма кишів, темніючи від муравлиська рухливих голів. Я, маленький, стояв на середині, вхопившись за полу пана директора, в той час як п’ятдесят пар молодих очей придивлялися до мене з байдужою, жорстокою діловитістю тваринок, які бачать особину того ж виду. З різних боків до мене викривлювались обличчя, корчилися гримаси миттєвої та стримуваної ворожості, показувались язики. Я не реагував на всі ті чіпляння, пам’ятаючи про вихованість, яку мені свого часу прищепили. Роздивляючись оті рухливі обличчя, спотворені недолугими гримасами, я згадав собі цю саму ситуацію п'ятдесят років тому. Тоді я стояв отак біля матері, поки вона залагоджувала мою справу з учителькою. Тепер замість матері пан директор шепотів щось на вухо пану викладачеві, який, киваючи, з повагою вдивлявся в мене.
«Він сирота, — врешті звернувся викладач до класу, — в нього немає ні батька, ні матері — не дошкуляйте йому занадто».
Сльози навернулися мені на очі від цих його слів, справжні сльози розчулення, а пан директор посадовив мене, і сам зворушений, за першу парту.
Відтоді для мене почалося нове життя. Школа відразу й цілком поглинула мене. Ніколи за часів мого давнього життя я не бував аж так утягнутим у тисячі справ, інтриг та інтересів. Я жив одним великим захопленням. Над моєю головою перехрещувалася тисяча найрізніших ліній. Мені пересилалися сигнали, телеграми, давались умовні знаки, до мене шикали, моргали й на всі лади жестами нагадували мені про тисячі зобов’язань, які я взяв на себе. Я ледве дочікувався закінчення уроку, під час якого я із вродженої порядності стоїчно витримував усі атаки, щоб не пропустити ані слова з викладацьких наук. Щойно розлягався голос дзвоника, як на мене накидалася вся верескуча зграя, хапала мене з усім своїм буйним розмахом, замалим не розриваючи на шматки. Вони налітали ззаду понад партами, тупаючи ногами по їхніх поверхнях, перестрибували через мою голову, йшли повз мене перевертом. Кожний верещав мені на вухо свої претензії. Я зробився центром усіх їхніх справ, найсерйозніші оборудки, найзаплутаніші та найдразливіші скандали не могли обійтися без моєї участі. Я ходив вулицями, завжди оточений рвучкою жестикуляцією тої галасливої галайстри. Собаки здалека обходили нас із підігнутими хвостами, коти вистрибували на дах від нашого наближення, а самотні діти, яких ми зустрічали дорогою, з пасивним фаталізмом втягували голову у плечі, готуючись до найгіршого.