Цинамонові крамниці та всі інші оповідання

Шульц Бруно Яковлевич

Ці та інші речі я вимовляв у бік порожнього паркового півкола, яке немов відступало переді мною. Я виштовхував із себе тільки деякі слова цього монологу — чи тому, що не міг знайти відповідних слів, чи тому, що я насправді лиш означував ту промову, заміняючи жестами слова, яких мені бракло. Я показував горіхи, класичні плоди осені, споріднені з кімнатними меблями, поживні, смачні і тривкі. Я згадував і каштани, ці моделі плодів у твердих палітурках, різновид дитячої гри в більбоке [238] , а також осінні яблука, що червоніють на підвіконнях доброю, домашньою, прозаїчною червінню.

238

Б і л ь б о к е (з фр.)— іграшка, що складається з кийка із держалном, усередині якого слід ловити підкидувану дерев'яну кульку.

Присмерк почав було вже закаджувати повітря, коли я повернувся до пансіонату. У подвір’ї вже стояли два великі екіпажі, приготовлені до нашого виїзду. Розпряжені коні пирскали зануреними

в мішки з пашею головами. Усі двері були повідчинювані навстіж, полум’я свічок, поставлених на столі нашої кімнати, колихалося на протязі. Це стрімке западання мороку, ці люди, що втрачали у присмерку свої обличчя, квапливо виносячи валізи, гармидер у відчиненій, зґвалтованій кімнаті — усе створювало враження якоїсь прискореної, сумної й запізнілої паніки, якоїсь трагічної та сполоханої катастрофи. Нарешті ми повсідалися до глибоких екіпажів і рушили. На нас війнуло темним, глибоким і тужавим польовим повітрям. Візники довгими батогами виловлювали в тому п’янкому повітрі соковиті виляски і старанно вирівнювали ритм коней. Їхні потужні, трохи віддалені від нас клуби вихитувалися в темряві під пухнастими ударами хвостів. Так вони мчали самотнім нічним краєвидом без зірок і світил, один за одним — два конґломерати з коней, рипливих коробів і засапаних шкіряних міхів. Часом вони немов розвалювалися, розліталися подібно до крабів, що під час бігу діляться на частини. Тоді візники сильніше хапалися за віжки і, зібравши докупи розслаблене тупотіння, зводили його у правильні й дисципліновані кадри. Довгі тіні падали у глибини ночі від запалених ліхтарень, видовжувалися, відривалися і великими стрибками неслися в дикі пустища. Перехильцем вислизнувши на своїх довгих ногах, вони десь далеко, на краєчку лісу, починали насміхатися з візників образливими жестами. Візники ж лише широко хляскали батогами в їхній бік і не давали вивести себе з рівноваги. Місто вже спало, коли ми заїхали поміж будинки. Тут і там на безлюдних вулицях горіли ліхтарі, створені немовби з єдиною метою — освітити якийсь будинок з низькою надбудовою, якийсь балкон або вживити у пам’ять якийсь номер над зачиненою брамою. Заскочені зненацька о такій пізній годині, наглухо закриті крамнички, брами з вичовганими порогами, пошарпувані вітром ночі вивіски вказували на безнадійну покинутість, глибоке сирітство речей, полишених напризволяще і забутих людьми. Сестрин екіпаж повернув у бічну вулицю, ми ж поїхали до Ринку. Коні змінили ритм свого бігу, щойно ми в’їхали у глибоку тінь площі. Босий пекар на порозі відкритих сіней прошив нас темнооким поглядом, аптечне вікно, все ще на варті, винесло і втягнуло назад малиновий бальзам у великому слоїку. Бруківка згущувалася під кінськими ногами, з перемішаного тупоту виокремився подвійний видзвін підків, дедалі рідший та виразніший — і наш будинок з обдертим фасадом повільно насунув із темряви, зупинившись перед екіпажем. Служниця відкрила нам браму, в руці вона тримала гасову лампу з абажуром. На сходах виростали наші велетенські тіні, заламуючись аж на склепіннях сходової клітки. Тепер помешкання освітлювалося тільки однією свічкою, вогник якої хитався від повіву з вікна. Темні шпалери заростали пліснявою гризот і гіркоти багатьох хворих поколінь. Старі меблі, пробуджені зі сну, видобуті з довгої самотності, здавалося, з гірким знанням та терплячою мудрістю дивилися на нас, які повернулися. Вони немовби казали: «Ви не втечете від нас, ви завжди мусите повертатися в коло нашої магії, бо ми заздалегідь розподілили між собою всі ваші рухи і жести, ваші вставання й сідання, як і всі ваші майбутні ночі та дні. Ми чекаємо, ми знаємо…». Величезні глибокі ліжка чекали наших тіл, повнячися збитою прохолодною постіллю. Шлюзи ночі вже скрипіли під натиском темних масивів сну, густої лави, що закипала перед тим, як уламатися, политися крізь усі загати, двері, зі старих шаф, і з грубок, у яких тихцем зітхав вітер.

Республіка мрій

Тут, на варшавській бруківці, в оці галасливі, полум’яні та приголомшливі дні, я переношуся думкою до далекого міста моїх мрій, злітаю зором понад цю низовину, простору і складчасту, ніби плащ Бога, скинутий кольоровою плахтою коло порогів неба. Бо ця низовина, ця країна вся підлягає небові, тримає на собі його кольорове склепіння, безліч разів повторене, оточене галерейками, верандами, розетками [239] та вікнами у вічність. Ця країна рік за роком вростає в небо, розчиняється в зорі, переходить у янголиність, уся пронизана відблисками великої атмосфери.

239

Тут: округле вікно, заповнене геометричною орнаментикою концентричної форми. Характерне для середньовічної архітектури, зокрема готичної.

Там, де мапа країни стає дуже вже південною, вигорілою на сонці, потемнілою та спаленою літніми погодами, наче стигла грушка, там і лежить вона, ніби кіт у сонячному кружку, — ота вибрана земля, та особлива провінція, те єдине на світі місто. Дарма говорити про це профанам! Дарма пояснювати, що цим довгим і хвилястим язиком землі, яким країна дихає в літню спеку, цим канікулярним виступом на Південь, цією самотньо всунутою поміж смагляві угорські виноградники відногою наш особливий терен відокремлюється від ансамблю країни і йде самопас, без нікого, ще не випробуваним шляхом, власноруч силкуючись бути цілим світом. Ці місто й околиця зімкнулись у самодостатній мікрокосмос, на власний ризик повиснувши на самісінькому краю вічності.

Приміські садочки стоять немов на світовій межі і крізь паркани дивляться в нескінченність анонімної рівнини. Відразу ж за міськими заставами мапа країни стає безіменною та космічною, мов Ханаан [240] . Над цим вузьким та загубленим клаптиком землі ще раз відкрилося небо — глибше та просторіше,

ніж деінде, велетенське, мов купол, багатоповерхове і здатне поглинути, з безліччю незакінчених фресок та імпровізацій, летючих драпірувань та ґвалтовних вознесінь.

240

X а н а а н — див. «Ніч великого сезону», прим. 8 (у електронній версії — прим. 84).

Як це висловити? У той час як інші міста розвинулися в економіку, виросли у статистичні цифри, в рахунки, наше місто зійшло в саму есенційність. Тут нічого не відбувається просто так, нічого не трапляється без глибокого сенсу й попереднього осмислення. Тут події — не ефемерний фантом на поверхні, тут вони сягають коренями глибинних сутностей. Тут щохвилини вирішується щось визначне — зразково і навіки віків. Тут усі справи діються тільки раз і незворотно. Тому на всьому, що тут відбувається, лежить аж така поважність, аж стільки глибоко акцентованого смутку.

Приміром, тепер подвір’я тонуть у бур’янах та кропивах, криві замшілі повітки й комори по пахви провалюються у величезні лопухи, що вимахали аж по краї ґонтових дахів. Місто опинилося під знаком зілля, дикої, всез’їдної, розфанатілої вегетації, що вистрелює дешевою та буйною зеленню — їдкою, отруйною, паразитичною. Усе це зілля горить, підпалене сонцем, трахеї листків дихають палахким хлорофілом — армії кропиви, розбуялі та ненаситні, пожирають квіткові культури, вдираються в сади, протягом ночі затягують собою задні недопильновані стіни будинків і стодол, кишать у придорожних ровах. Дивна річ, яка божевільна, намарна і непродуктивна вітальність сидить у цьому зажерливому шматочку зеленої субстанції, в цьому дериваті [241] сонця та ґрунтових вод. Із крихти хлорофілу вона виводить, розбудовує в полум’ї днів оту вибуялу й порожню тканину, зелений м’якуш, сотні разів помножений на мільйони листяних бляшок, зелено-просвітлених і прожилкуватих, пронизаних світлом водянисто-рослинної зільної крові, замшілих і волохатих, наділених різким бур’янним і польовим запахом.

241

Д е р и в а т (з лат.) — похідна, продукт.

У ті дні заднє вікно крамничного складу, що виходило на подвір’я, ставало сліпим від зеленого більма, сповненим зеленими відблисками, листяними рефлексами, шелесткими лопотіннями, схвильованими клаптями зелені, монструозними буйствами тієї дворової потворної надмірності. Сходячи у глибоку тінь, будівля складу мерехтливо перегортала себе саму всіма відтінками зелені, що її відблиски хвилясто розбігалися нею на всю глибину склепіння — мов у шумливому лісі.

Ніби у столітній сон, місто провалювалось у ту буйність, непритомне від пожежі, приглушене блиском, — і засинало, сто разів оплутане прядивом павутини, заросле зіллям, задихане й порожнє. У кімнатах, зелених від берізки на вікнах, підводних і змутнілих, мов на дні старої пляшки, дожеврювали племена мух, ув’язнених назавжди і замкнутих у болісній агонії, розкладеній на монотонні й тягучі ламентації, на жалісливе і гнівне бриніння. Вікно неквапом призбирувало в себе всю ту мереживну й розпорошену фауну на останній передсмертний побут: величезних довгоногих комарів, які довго обстукували стіни тихою вібрацією хибних польотів, перш ніж остаточно завмерти на шибах нерухомими й мертвими, ціле генеалогічне дерево мух і комах, виросле в цьому вікні, розгалужене повільною мандрівкою по віконній поверхні, розмножені покоління всіх витончених криланів — блакитних, із металевим полиском і скляних.

Над крамничними вітринами в гарячому подуві тихо лопочуть великі і світлі, сліпі маркізи — у сяйві вони палають смугасто та хвилясто. Мертвий сезон хазяйнує на безлюдних площах, на виметених вітром вулицях. Далекі обрії, набряклі садами, стоять у блиску неба, просвітлені й непритомні, немовби щойно злетіли з небесних пустищ яскравою велетенською плахтою, сліпучі, полум’яні, пошарпані в польоті — і, вже за хвилину зужиті, чекають нової порції сяйва, в якому оновлюються.

У такі дні не знаєш уже, що вчинити, куди втікати від спеки, від тяжкого сну, який зморою навалюється на груди в гарячу пополудневу годину. У такі дні бувало, що мати винаймала екіпаж і всі ми виїздили, збившись докупи в його чорному коробі — продавці на козлах із клунками або причеплені до ресорів, — за місто, на Гірку. Ми в’їздили у горбистий та хвилястий краєвид. Карета довго й самотньо повзла у спеці поміж горбами полів, зариваючись у золоту й гарячу пилюку гостинця.

Кінські хребти опукло напружувалися, лискучі зади працьовито ходили, щомиті обтріпувані пом’якшеними ударами хвостів. Обручі крутилися поволі, квилячи на осях. Екіпаж минав пласкі, всіяні кротовинням пасовища, на яких широко розсідалися корови з покрученими рогами — величезні й незграбні міхи костомах, суків і шпильок. Вони лежали монументально, мов кургани, а в їхніх супокійних поглядах відбивалися далекі і пливкі горизонти.

Ми врешті зупинялися на Гірці, коло мурованої широкої корчми. Вона самотньо стояла на самому вододілі, відокремившись від неба розложистим дахом на винесеній угору межі двох спадистих площин [242] . Коні насилу дотягували до високого порогу й самі зупинялися, ніби в задумі, на рогатці, що розділяла два світи. За тією рогаткою відкривався вид на всю широчінь, порізану дорогами, вибляклу й опалову, наче блідий гобелен, обвіюваний масами повітря, блакитного і порожнього. Повів здіймався з-над тієї далекої хвилястої рівнини, куйовдив гриви на кінських карках і відпливав у небо високим та чистим.

242

Гірка і розташована на ній корчма Путца справді існували в околицях Дрогобича, в напрямку Трускавця (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»).