Діти капітана Гранта
Шрифт:
Протягом наступного місяця дикуни безуспішно здійснювали не одну спробу повернути собі Моту-Аро. Варто було пірогам наблизитися на відстань гарматного пострілу, як суденця розліталися на друзки.
Нарешті щогли полагодили. Залишалося довідатися, чи не зостався хто живий із шістнадцятьох жертв, і помститися за вбитих. Шлюпка з офіцерами і загоном солдатів попрямувала до поселення Такурі. Боягузливий вождь, коли побачив озброєних солдатів, утік із поселення, накинувши плащ командира Маріона. Хижі ретельно обшукали. Знайшли людський череп у хатині вождя. На дерев’яному рожні стирчала людська
Ось такі жахливі події сталися, і про це повинен пам’ятати кожен, хто ступає на береги Нової Зеландії.
Новозеландці й досі ласі до людського м’яса. У цьому мав можливість переконатися і Кук під час свого другого візиту в 1773 році. Не повернулася шлюпка одного з кораблів – «Авантюр», яку 17 грудня послав капітан Фюрно на берег по траву. На шлюпці перебували мічман і дев’ятеро матросів. Капітан Фюрно сполошився і відрядив на пошуки лейтенанта Бюрнея. Той побачив жахливу картину канібалізму. Увесь берег був усіяний останками його товаришів, нутрощі яких доїдали собаки.
На завершення цього кривавого переліку слід згадати про напад у 1815 році на судно «Браття» й загибель у 1820 році усієї команди корабля «Бойд».
Нарешті 1 березня 1829 року дикуни пограбували англійський бриг «Гаус», який прибув із Сіднея. Орда людожерів повбивала багатьох матросів, а їхні трупи засмажила і з’їла.
Ось такою була Нова Зеландія. І саме туди прямував бриг «Маккуорі» з недолугою командою на чолі з капітаном-п’яничкою.
Розділ IV. Підводні скелі
Виснажлива мандрівка морем тривала. 2 лютого, через шість днів після відплиття, з «Маккуорі» ще не було видно оклендського узбережжя. І хоча дув сприятливий південно-західний вітер, бригу перешкоджали зустрічні течії, тож він ледь просувався вперед. Море було неспокійне. «Маккуорі» розхитувало з боку в бік, корпус судна тріщав, занурювався у хвилі і ледь звідтіля виринав. Погано напнуті ванти, бакштаги і штаги ледь тримали щогли, сильна хитавиця розгойдувала їх.
На щастя, Вілл Галлей ніколи не квапився, тож не підняв усіх вітрил, інакше б корабель утратив усі щогли. Джон Манглс сподівався, що цьому нещасному кориту таки вдасться доплисти до гавані, але дуже засмучувався, що його супутницям доводиться пливти в таких жахливих умовах. Та ні леді Гелена, ні Мері Грант не нарікали. Дощ періщив без упину і змушував їх весь час сидіти в задушливій рубці. Вряди-годи вони виходили на палубу подихати повітрям, та жорстокі пориви вітру змушували їх повертатися до тісної рубки.
Друзі як могли намагалися розрадити жіноцтво. Паганель старався розповідати цікаві історії, та на них не зважали. Сумне узбережжя гнітюче впливало на мандрівників. Не так давно усі із затамованим подихом слухали історії географа про пампу та Австралію, та зараз їм було байдуже до Нової Зеландії. Бо пливли вони до цього моторошного краю не зі своєї волі, без ентузіазму, в силу фатальної необхідності.
Із усіх пасажирів «Маккуорі» найбільшого співчуття заслуговував Гленарван. Йому не сиділось на місці. Нервового, готового спалахнути як свічка будь-якої миті, його мучило байдикування.
Усі дні, а то й ночі, він проводив на палубі, не зважаючи ні на хвилі, ні на дощ. Він стояв нерухомо, спершись на перила, і невтомно вглядався в туман. Лорд не міг змиритися з нещастям, що його спіткало, на його обличчі закарбувалося страждання. Досі це була енергійна і щаслива людина, якій вмить зрадило те й інше.
Джон Манглс весь час перебував поруч із Гленарваном, разом із ним зносив усі примхи погоди. Цього дня Гленарван з особливою пильністю вглядався у просвіти на небокраї.
– Ви шукаєте землю, сер? – запитав Джон Манглс.
Гленарван заперечливо захитав головою.
– Втім, я певен, що ви з нетерпінням чекаєте миті, коли полишите цей бриг, – провадив капітан. – Тридцять шість годин тому ми мали побачити вогні оклендського порту.
Гленарван мовчав. Він і далі дивився у підзорну трубу в той бік небокраю, звідкіля дув вітер.
– Земля не там, – зауважив Джон Манглс. – Вам краще спрямувати підзорну трубу праворуч, сер.
– Для чого, Джоне? – запитав Гленарван, – Я не землю шукаю.
– А що тоді, сер?
– Мою яхту! Я шукаю мій «Дункан»! – гнівно вигукнув Гленарван. – Вона розтинає хвилі в цьому морі і служить мерзотному ремеслу піратів! Яхта тут, Джоне! Тут, на шляху між Австралією і Новою Зеландією. Я відчуваю, що ми зустрінемо її.
– Краще б вона не траплялася нам, сер!
– Чому, Джоне?
– Ви забуваєте, в якому жалюгідному становищі ми перебуваємо. Що ми робитимемо на цьому кориті, коли «Дункан» поженеться за нами? Ми не зможемо втекти від нього.
– Втекти?
– Так, сер! Якщо ми цього не зробимо, то нас схоплять і ми потрапимо в полон до цих мерзотників. Мова не про нас – ми захищатимемося до останнього подиху! Та подумайте, сер, про леді Гелену і про Мері Гр а н т.
– Бідолашні жінки! – у відчаї прошепотів Гленарван. – Джоне, мені здається, що я втрачаю розум. Я передчуваю, що це не остання напасть, яка спіткала нас, я вже чекаю на нові неприємності і я боюся, Джоне!
– Ви, сер?
– Не за себе, Джоне, а за тих, кого люблю понад усе на світі, і кого ви також любите.
– Візьміть себе в руки, сер. «Маккуорі» йде погано, але йде. Вілл Галлей – тупа п’яна худобина, але я тут, і якщо я побачу, що наближення до берега небезпечне, то я спрямую судно у відкрите море. Отже, з цього боку нам не загрожує смертельна небезпека. А от опинитися поблизу «Дункана» – це справжня небезпека. І я б на вашому місці, сер, виглядав би «Дункан» тільки для того, щоб якнайшвидше втекти від нього.