Діти капітана Гранта
Шрифт:
Паганель мав причини остерігатися Нової Зеландії. Острови зажили лихої слави, і майже кожне відкриття якоїсь нової землі позначене кривавою датою.
Перелік мореплавців, які загинули страшною смертю, чималий. Першими у цьому кривавому списку канібалізму стоять п’ять матросів Абеля Тасмана, яких убили і з’їли туземці. Та сама доля спіткала і капітана Туклея, і всіх матросів його шлюпки. Також туземці з’їли п’ятьох моряків судна «Сідней-Ков», яких захопили у східній частині протоки Фово. До цього списку слід долучити чотирьох матросів шхуни «Браття», яких з’їли у гавані Моліне.
11 травня 1772 року, після першої мандрівки Кука, до бухти
Їхній вождь, метикуватий Такурі, за словами Дюмон-Дюрвіля, належав до племені вангароа і був родичем туземця, якого Сюрвіль захопив у полон два роки тому.
У країні, де панує закон «око за око», Такурі, ясна річ, не зміг пробачити образу, завдану не лише особисто йому, а й усьому племені. Він терпляче вичікував прибуття першого-ліпшого європейського судна. А коли те з’явилось на горизонті, втілив у життя свою страшну помсту з нелюдською холоднокровністю.
Він як міг старався приспати пильність французів. Удавав із себе доброго, сам і з товаришами ночував на французькому кораблі. Привозив французам найсмачнішу рибу. Йому допомагали дружини і їхні доньки. Незабаром дикуни дізнались імена офіцерів і стали запрошувати їх до себе на гостину. На березі туземці зустріли гостей без зброї і всіляко намагались викликати до себе цілковиту довіру.
Капітан Маріон став на якір у бухті Островів, аби змінити на судні «Кастрі» щогли (їх-бо вельми попсувала остання буря). Він оглянув острів і 23 травня знайшов там пречудовий кедровий ліс, що ріс за вісім кілометрів од берега, неподалік бухти, яка лежала за чотири кілометри від корабельної стоянки. У цьому лісі й розбили табір. Дві третини матросів, озброївшись сокирами та іншим інструментом, взялися зрубувати кедри й прокладати дорогу, що вела до бухти. Розбили ще два табори: один на острові Моту-Аро, в центрі бухти, – сюди перевели хворих, ковалів і бондарів, а другий на березі океану, за шість кілометрів од стоянки суден; останній сполучався із табором теслів. У всіх трьох пунктах морякам допомагали сильні й зграбні дикуни.
Та капітан Маріон завжди був насторожі. Він не пускав на судна озброєних тубільців. А матроси на берег завжди висаджувалися зі зброєю. З часом тубільці своєю взірцевою поведінкою таки приспали пильність французів. Нарешті Маріон дав наказ відряджати людей на берег без зброї. Хоча капітан Крозе виступав проти такого наказу, Маріон був непохитний.
Після цього випадку тубільці подвоїли вияви своєї уваги і пошани. Вони заприятелювали з офіцерами. Такурі часто брав на корабель свого сина і залишав його там на ніч. А 8 червня Маріона проголосили «великим вождем» цього краю, і відтоді його голову прикрашали чотири білі пера – знак найвищих почестей.
Французи перебували в бухті ось уже тридцять три дні. Робота добігала кінця. На кораблі почали вантажити прісну воду з джерел Моту-Аро. Невдовзі всі мали відплисти від цього гостинного берега.
12 червня о другій годині човен командира спустили на воду – пливли порибалити поблизу поселення вождя Такурі. У човні перебували Маріон, двоє офіцерів, Водрикур і Легу, волонтер, каптенармус і дванадцять матросів. Супроводжували рибалок п’ятеро туземних вождів на чолі з Такурі. День обіцяв бути чудовим. Та надвечір човен з капітаном не повернувся на судно. Його відсутність не сполошила команду – всі подумали, що капітан вирішив заночувати в таборі.
Наступного ранку шлюпка із «Кастрі» вирушила по прісну воду на острівець Моту-Аро і благополучно повернулась на судно.
О дев’ятій ранку вахтовий із «Маскарен» помітив у морі знесилену людину, що пливла до кораблів. Це був Турнер, веслувальник капітана Маріона. Із сімнадцятьох, що залишили судно, повернувся лише один. Незабаром уся команда дізналась жахливі подробиці драми.
Човен нещасного Маріона пристав до берега о сьомій годині. Дикуни весело вітали прибулих і на плечах винесли офіцерів на берег, аби ті не намочили ніг. Потім французи розійшлися хто куди, і дикуни, озброєні списами, палицями й кастетами, накинулись на них і повбивали. Матросові Турнеру, двічі пораненому в бік, вдалося-таки заховатися від ворога у хащах. Йому довелося стати свідком жахливої сцени. Дикуни пороздягали мерців, випатрали їхні нутрощі і порізали тіла на шматки. Турнер у паніці кинувся в море й насилу доплив до «Маскарен».
Від жаскої розповіді Турнера екіпаж заціпенів. Звідусіль почулися крики про помсту. Та перш ніж мститися за мертвих, слід подбати про живих. На березі було три табори французів і тисячі кровожерних дикунів-канібалів, які вже скуштували людського м’яса і, напевне, досі оточили їх.
Капітан Крозе перебував у таборі, тож командування на себе взяв старший офіцер Дюклемер. Із «Маскарен» він відправив шлюпку із загоном солдатів під командуванням офіцера. Насамперед йому слід було надати допомогу теслям. Шлюпка пливла вздовж берега. Офіцер помітив човен капітана Моріона і висадився на берег. Капітан Крозе навіть гадки не мав про криваві події на березі. Тож коли він побачив цілий загін солдатів, то відчув щось недобре і вийшов до загону. Аби не сіяти паніку серед команди, Крозе заборонив говорити людям про криваві події.
Тимчасом туземці зайняли всі узвишшя. Капітан Крозе наказав забрати з собою основні інструменти, решту закопати. За його наказом будо підпалено сараї, і загін чисельністю у шістдесят солдатів почав відступати.
Дикуни переслідували французів із вигуками: «Такурі мате Маріон!», що означало «Такурі вбив Маріона!». Цим вони хотіли посіяти сум’яття серед ворога. Та реакція французів виявилася протилежною. Їх охопила тваринна лють, і капітанові Крозе вартувало великих зусиль зупинити команду. Так вони подолали два льє. Загін дістався до берега, де чекали люди з другого табору, і всі посідали в шлюпки. Досі дикуни сиділи на березі нерухомо. Та тільки-но шлюпки вийшли в море, на них дощем посипалось каміння. Тоді четверо матросів відкрили вогонь із рушниць. Один по одному вони перестріляли всіх вождів племені, чим дуже здивували тубільців, які досі в очі не бачили вогнепальної зброї.
Прибувши на судно, капітан Крозе послав на острів Моту-Аро шлюпку із солдатами, які вранці доправили на облавок «Маскаpени» хворих.
На ранок охорону на Моту-Аро подвоїли. Треба було негайно закінчити поповнення запасів води. У селищі Моту-Аро налічувалося до трьохсот мешканців. Французи атакували їх, шістьох вождів убили, а дикунів прогнали геть багнетами. Селище підпалили. Та «Кастрі» й досі залишався без щогл, тож про вихід у море не могло бути й мови. Крозе прийняв рішення не робити нових щогл із кедрів, а полагодити старі. Тим часом поповнювалися запаси води.