Діти капітана Гранта
Шрифт:
– Авжеж, – погодився Паганель, – там ми неодмінно знайдемо, чим дістатися до моря. Хтозна, може, ми прибудемо вчасно і встигнемо запобігти лиху?
– Уперед! – вигукнув Гленарван.
І Джон Манглс із Вільсоном узялися ладнати великий пліт, оскільки вже мали певний невтішний досвід майстрування судна з кори. Джон Манглс зрубав кілька камедних дерев, і вони збили із стовбурів недоладний, але досить міцний пліт, який повністю закінчили лише наступного дня.
А вже за ніч вода в річці помітно спала. Тепер це був не бурхливий потік, а швидкоплинна річка. Джон Манглс покладав надії, що
Опів на першу на пліт повантажили стільки харчів, скільки кожний міг узяти з собою для дводенного переходу, а решту залишили на березі. Мюльреді вже достатньо одужав, аби вирушати в путь.
О першій годині всі були на плоті, міцно пришвартованому до берега. З правого боку плоту Джон Манглс приладнав щось на зразок стернового весла й доручив Вільсонові за його допомогою скеровувати судно в потрібному напрямку. Сам Джон Манглс, стоячи на кормі, збирався орудувати грубим кормовим веслом. Гелена й Мері всілися біля Мюльреді; Гленарван, майор, Паганель і Роберт розташувалися навколо них.
– Усе готове, Вільсоне? – запитав капітан.
– Усе, капітане, – відповів Вільсон, узявшись могутньою рукою за стерно.
– Готуйсь! Тримай проти течії! – по цих словах Джон Манглс відв’язав плота й відштовхнувся від берега. Перші п’ятнадцять сажнів подолали без ускладнень. Та раптом судно потрапило в коловерть. Його закрутила нестримна водяна сила. Хай як намагалися Джон Манглс і Вільсон розвернути пліт, він плив кормою вперед. Керувати ним стало неможливо і не було жодного способу вискочити з виру. Пліт крутило з несамовитою швидкістю. Течія відносила його далі.
Джон Манглс вдивлявся у вируючу стихію, зціпивши зуби. Здавалось, його обличчя знекровилося від хвилювання. Течія виштовхала пліт на середину річки нижче на півмилі, саме в епіцентр найдужчого потоку. Це стало на руку нашим мандрівникам, адже річка сама визволила пліт із коловороту.
Джон Манглс і Вільсон стали щосили веслувати, щоб скерувати пліт по діагоналі русла. Вони майже наблизились до протилежного берега, перебували за якихось 50 сажнів од нього, як раптом тріснуло стернове весло Вільсона і пліт, мов скіпку, підхопила течія. Джон Манглс своїм веслом намагався скерувати його до берега. Разом із Вільсоном вони, ризикуючи зламати весло, гребли так, що аж у кров постирали долоні, й нарешті таки домоглися свого – пліт ударився об лівий берег. Поштовх був настільки потужний, що тріснули мотузки, колоди розсунулися і вода залила пліт. Мандрівники встигли вхопитися за прибережні кущі. Насамперед швидко витягли пораненого Мюльреді, за ним на крутий берег зійшли змоклі жінки. Загін благополучно і в повному складі досяг мети, однак річка поглинула більшу частину харчів і зброї. Майорів карабін лишився у господаря.
Тепер мандрівники мали подолати тридцять п’ять миль до Делегіта. Тридцять п’ять миль відлюдними місцями, краєм, який не знав ані колоністів, ані скватерів. Тут хіба проходили каторжники.
Загін мав вирушати негайно. Мюльреді просив залишити його тут, поки не прийде допомога з Делегіта, та Гленарван не погоджувався. У Делегіт вони прибудуть за три дні, не раніше. На узбережжя, як пощастить, експедиція ступить не раніше 26 січня. «Дункан» же виплив із Мельбурна днів десять тому. Тож кілька годин затримки погоди не зроблять.
– Ні, – рішуче відрубав Гленарван, – ти тут не залишишся. Ми по черзі понесемо тебе на ношах.
Мюльреді довелося скоритися. Гленарван із Вільсоном першими понести матроса.
Ситуація докорінно змінилася. Тепер стало напевне відомо, що капітана Гранта ніколи не було на цих відлюдних землях, тож наші мандрівники вже не розшукували його, а самі намагалися вибратися з цієї глушини. А коли відважним пошуковцям нарешті пощастить побачити австралійське узбережжя, то там вони не побачать «Дункана». Тепер у них немає змоги повернутися на батьківщину!
Усі йшли, не зроняючи й слова. Щодесять хвилин мінялися, аби нести ноші з Мюльреді. Потомилися так, що навіть не помічали нестерпної спеки.
До вечора спромоглися подолати тільки п’ять миль. Сяк-так повечеряли. Більше харчів у мандрівників не лишилося – все поглинула скажена річка, тож надії були лише на майорів карабін.
Уночі линув дощ, і поспати як слід не вдалося. На ранок знову рушили в путь. Дорогою майорові не випало жодної нагоди стрельнути з рушниці – цей дикий край оминали навіть звірі. Та мандрівникам не довелося потерпати від голоду: Роберт знайшов гніздо дрохви з дюжиною величезних яєць. Олбінет не забарився спекти їх. Зірвали портулакове зілля й поснідали. Так почався день 22 січня.
Просуватись дорогою ставало дедалі важче. Під ногами плуталась колюча трава їжатка – так тут називають рослину спініфекс. Жорстока трава роздирала одяг і ранила до крові ноги. Жінки не жалілись і йшли з усіма, зціпивши зуби, намагаючись підбадьорити загін поглядом чи словом.
Надвечір отаборились під горою Булла-Булла, яку оперізує невелика річка Юнгалла. На вечерю Мак-Наббсові вдалося вполювати тільки земляного щура, якого цінували в цих диких краях за поживні якості. Олбінет так вдало засмажив гризуна, що всі висловили жаль, що не буває щурів завбільшки з барана.
23 січня, не втрачаючи ентузіазму, мандрівники продовжили путь. Тепер їхній шлях пролягав через нескінченні луки, вкриті травою, що скидалася на китовий вус. Вони йшли по колючому килиму.
Про сніданок не було й мови, бо в цих краях, здавалося, не могла існувати жодна живність. Люди, до всього, потерпали від жорстокої спраги. За годину вдавалося долати всього півмилі. За таких умов учасники експедиції могли б попадати і більше не підвестися. Та часто трапляється таке в житті: здається, що все, край, що виходу із ситуації немає, як раптом… усе змінює щасливий випадок.
Мандрівникам пощастило побачити кущі цефалоту – квіти-чаші, повні води. Усі втамували спрагу й раптом відчули, як їхні тіла наповнюються життям. Голод угамували рослиною, яку вживають тубільці, коли не можуть добути дичини. Це Паганель знайшов її. А про чудові властивості цієї рослини він дізнався від колег із Географічного товариства. То була рослина нарду. Саме вона підтримувала життя Берка й Кінга в пустелях Центральної Австралії. Під її листям, схожим на конюшину, ростуть сухі спори завбільшки з горох. Спори змололи на борошно, з якого випекли примітивний хліб. Ця рослина тут росла повсюди, тож Олбінет зробив запаси на кілька днів.