Діти капітана Гранта
Шрифт:
Гленарван ішов лісом і вдивлявся в сіре небо, де чітко вимальовувались, наче вирізьблені, найменші гілочки. Айртон не знайшов коней і биків на тому місці, де їх учора залишив, чому дуже здивувався. Він усіх їх спутав, тож тварини не могли відійти далеко.
У лісі тварин не знайшли. Здивований Айртон попрямував до берега Снові, в надії знайти їх, але ні биків, ні коней там не було. Боцман, здавалося, дуже стривожився. Мандрівники стурбовано перезиралися.
Протягом години загін марно намагався знайти тварин. Гленарван
– Он вони! – вигукнув Джон Манглс і кинувся у високі зарості гастролобіуму, в яких не помітиш і череди тварин.
Гленарван, Мюльреді та Айртон побігли за ним і остовпіли: двоє биків і троє коней лежали на землі, мов уражені громом, подібно до тих, що загинули раніше.
Лорд і його супутники перезирнулись, а Вільсон не стримався і грубо вилаявся.
– Нічого не вдієш, Вільсоне, – сказав Гленарван, ледь стримуючись. – Айртоне, відведіть уцілілих коня й бика. Тепер їм удвох доведеться рятувати нас.
– Коли б фургон не загруз у болоті, – мовив Джон Манглс, – то ця пара тварин помаленьку дотягла б його до узбережжя. Треба за всяку ціну визволити цей клятий віз.
– Ми спробуємо це зробити, Джоне, – відказав Гленарван. – А тепер повернімося до табору, там, мабуть, усі стривожились через нашу відсутність.
Айртон зняв пута з бика, а Мюльреді – з коня, і всі рушили звивистим берегом річки до табору.
За півгодини Паганель і Мак-Наббс, Гелена й Мері Грант дізналися про смерть тварин.
– Дуже прикро, Айртоне, що ви не підкували всіх тварин, коли ми переходили Вімерру, – не витримав майор.
– Чому, сер? – спитав Айртон:
– Бо ж із усіх коней залишився живий лише той, якого перекував ваш коваль!
– А й справді, – сказав Джон Манглс, – дуже дивно!
– Це просто випадковість, не більше, – відповів боцман, пильно глянувши на майора.
Мак-Наббс стиснув уста, наче змусив себе затримати слова, які крутилися на язиці. Гленарван, Джон Манглс і Гелена чекали, що майор продовжить свою думку, але той мовчки попрямував до фургона, який оглядав Айртон.
– Що він мав на увазі? – запитав Гленарван у Джона Манглса.
– Не знаю, – відповів той. – Але майор не кидає слів на вітер.
– Правильно, Джоне, – сказала Гелена. – очевидно, Мак-Наббс у чомусь підозрює Айртона.
– Підозрює? – стенув плечима Паганель.
– Але в чому? – здивувався Гленарван. – Невже він вважає, що Айртон здатний убити наших коней і биків? Навіщо? Хіба боцманові інтереси не збігаються з нашими?
– Маєте рацію, мій любий Едуарде, – сказала Гелена, – і я додам, що від початку нашої подорожі боцман не раз доводив нам свою відданість.
– Поза сумнівом, – озвався Джон Манглс. – Але я мушу довідатися, що мав на увазі майор.
– А чи не вважає він, що боцман у змові з каторжниками? – прохопився Паганель.
– Якими каторжниками? – спитала Мері Грант.
– Месьє Паганель щось переплутав, – квапливо відповів Джон Манглс. – Він же сам знає, що в провінції Вікторія немає ніяких каторжників.
– А й справді! – вигукнув Паганель, намагаючись виправити свою помилку. – Мелю казна що! Які каторжники? Та їх зроду не було в Австралії! До того ж варто їм лише зійти на берег, і вони миттю перетворюються на порядних людей. Клімат! Знаєте, міс Мері, клімат змінює…
Бідолаха вчений, намагаючись виправити ситуацію, загрузав, подібно до фургона – дедалі глибше. Леді Гелена не зводила з нього очей, що геть позбавляло його самовладання. Гелена помітила це і, щоб не бентежити географа, пішла з Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами кулінарного мистецтва.
– Це мене слід заслати на каторгу, – засоромлено мовив Паганель.
– От-от, – відповів йому Гленарван.
Незворушно-серйозний тон, яким відповів Гленарван, ще дужче засмутив поважного географа, а лорд із Джоном пішли до фургона.
Айртон із матросами намагався витягти фургон. Запряжені бик із конем рвали вперед із усіх сил. Здавалося, ось-ось тріснуть хомути. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв тварин. Та важкий фургон не рухався. Глина тримала його, наче цемент.
Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона розм’якла. Та марно: фургон не зрушив з місця. Після нових безуспішних зусиль люди й коні полишили марну працю. Залишалось тільки розібрати фургон, але для цього бракувало потрібних інструментів. Лише Айртон не здавався, будь-що прагнучи подолати цю перепону, й заходився знову тягти, аж поки його не спинив Гленарван.
– Годі вже, Айртоне, годі, – сказав він. – Пожалій коня й бика – вони ще знадобляться, адже загону доведеться йти пішки. Кінь везтиме жінок, а бик – провізію.
– Так, сер, – відповів боцман і став розпрягати змучених тварин.
– А тепер, друзі, – додав Гленарван, – повернімось до табору та обміркуймо, що нам робити далі. Зважимо, на що нам слід сподіватися і чого остерігатися, та ухвалимо якесь рішення.
Підживившись після важкої ночі нехитрим сніданком, мандрівники почали раду. Кожен мав висловити свою думку.
Найперше треба було визначити точне місцерозташування табору. Паганель, якому доручили це завдання, виконав його вельми сумлінно. Він оголосив: експедиція перебуває на 37 паралелі, під 147° 53' довготи на березі річки Снові.
– А які точні координати затоки Туфолда? – запитав Гленарван.
– Сто п’ятдесятий градус довготи, – відповів Паганель.
– Скільки миль становлять ці два градуси сім мінут?
– Сімдесят п’ять миль.
– А на якій відстані від нас Мельбурн?
– Щонайменше 200 миль.