Діти Яфета
Шрифт:
Провокацію п’яного коменданта пригасили, зате опісля, як зайняли поляки Камінку, такі ж нерозумні голови з іншого боку арештували для помсти старень- кого Цегельського, і сидить він тепер в підземеллі давньої касарні у Львові.
Уперше Липинський на обличчі гостя вгледів якусь розгубленість чи, ймовірніше, ніяковість; ця людина, подумалося, не звикла просити за себе, хоча тільки крем’яне серце не зрозуміє тут синівського обов’язку.
— У мене є цілковите порозуміння з папським
Мине небагато часу — і Михайло Цегельський, який вирятував безневинно арештованих ксьондзів- латинників, той самий довголітній декан, голова пові- тової «Просвіти» та віце-маршалок повітової ради впродовж двох десятиліть, вийде-таки врешті з ареш- тантського підземелля.
А відкликати свою заяву про демісію Цегельський В’ячеслава Казимировича таки вговорив…
13
Кілька фотографій, що їх тримав у руках Липин- ський, пекли йому пальці, мов то був не звичайнісінь- кий глянцевий папір, а розпечена на багатті бляха.
Брат Станіслав, який вирвався до Відня на день-дру- гий, привіз В’ячеславові фото з Затурців.
Ось цим полем він бігав малим поміж житами, що переджнивними хвилями колихалися, бігав, сторож- ко озираючись: а чи не вихопиться раптово русалка? Старі люди в селі оповідали, що цієї пори бродять в
житах краси неймовірної підступні русалки, у довгих білих сорочках, із зеленим волоссям, що спадає аж до колін, — за гарними хлопцями полювати вони полюб- ляють, от заманять чарівною піснею, а тоді до смерті залоскотати можуть... Хто побачить русалку, то буде щасливий, тільки розказувати про зустріч не слід ніколи й нікому, бо ще лихо яке причепиться. Тож озирався, як біг хлопчаком поміж житами, оглядався зі сподіванням і водночас з острахом.
Не колихалися жита на тій фотографії, що привіз Станіслав, натомість на полі, що його знав змалку, були якісь вирви, лише сіра, зранена й понівечена земля, вздовж і впоперек окопами зрізана, мов то була не родюча споконвіку нива, а поверхня чужої й досі не знаної планети, поспіхом змальована недбалим олів- цем якогось аматора.
Ти ж знаєш, що трапилося з нашим маєтком наприкінці весни шістнадцятого, — казав Станіслав, відвернувшись чомусь до вікна. — Але знати замало, хоч на фото побачити слід.
Брат писав В’ячеславові, як випрасувала розпечена праска Першої світової волинське село Затурці й усе навколо, як пройшлася безжалісно їхнім родинним маєтком. Восьма армія генерала Каледіна, точніше розвідники її сорокового корпусу, ще тридцять першо- го травня захопила Затурці. Супротивник раз по разу відкидав війська росіян, але й сам не втримався. До десятого червня, у час безперестанних боїв, Відень з Берліном перекинули сюди війська з інших фронтів, тут уже діяла велика австро-німецька група генерала Лінзенгена у складі вісьмох піхотних і одної кавале- рійської дивізії. Своєю чергою росіяни стягнули зві- дусіль сили, а генерал Брусилов доповідав у ставку:
Утрати восьмої армії надто великі. Становище критичне, без подальшого поповнення скоро ні' з ким буде йти у наступ.
…Бідні мої Затурці, думав Липинський, одних ева- куювали, вивезли з пожитками куцими у далекі краї, інші самі розбіглися світ за очі від вогненної тої біди, як же непросто буде колись відродитися… А вже у селі став творитися перед війною дух осілого люду, дух українства: потроху твої земляки перестали відчувати себе просто тутешніми…
Снаряди, що падали на переджнивні поля, вулички і домівки Затурців, рвали не тільки землю, вони роз- ривали невидимі ниті спільноти людської, творені впродовж століть, — хтось, може, сюди повернеться, а комусь боляче буде навіть глянути на головешки і попіл на рідному, ще прадідівському отопчищі...
— З усього маєтку, — казав Станіслав, так само невідь-що видивляючись у вікні на віденській вул- ці, — вціліли частково лише стайня і дім. Росіяни винищили половину лісу, австрійці цього не робили не тому, що ліпші, а з вигоди військової, задля маскуван- ня розташованого там свого вояцтва.
А ще брат оповідав, що навіть найвищих врожаїв за багато літ не стачить, аби до життя повернути змарно- вані й зриті поля, угноїти та хімією здобрити їх, бо з дна окопів поверх родючого шару викинуто мертвий ґрунт, заморочливої праці вартує стягнути колючі дроти, що поснували щетинистим павутинням чималенько з семисот тринадцяти гектарів маєтку, — і коштів забракне, і рук людських. Тож Станіслав домовляється з варшавським товариством «Агрінком» про відбудову
тартака, в банку бере кредити, малоземельним селянам землю здає в оренду… Гуральню добре було б відновити, бо від неї лишився один лише котел, та й той простреле- ний. А ще сушарка для хмелю, а ще…
Одні Хами, подумалося В’ячеславові, пустили за вітром мій хутір у Русалівських Чагарах, де не так про зарібок гадалося, як мозолями хотілося ствердити, що на цій землі повноправен лише хлібороб, інші в такій же хамській подобі, вдягнуті незалежно в російську, австрійську або німецьку уніформи, понівечили-сха- мили родинне його гніздо, так довго, з любов’ю та пошануванням до цього куточка землі лаштоване.
Але як узяв Липинський наступне фото, то сперш тільки глипнув кілька разів повіками, бо ніяк не тямив, що перед ним на знімку, тоді, як забракло повітря, розстебнув комірця сорочки.
— Боже, — тільки й здужав на слово, розпізнавши в руїнах силует затурцівського костелу Святої Трійці. У цьому храмі його охрестили, тут він приймав перше причастя, тут моливсь і вслухався у звуки ста- ровинного органа — ті звуки підносили душу людсь- ку, змивали з неї намули, світ знову ставав прекрас- ним і чистим, мов повертався дивом в Творіння най-