Діти Яфета
Шрифт:
Україна не забуде ніколи жертовності Запорізь- кої дивізії.
А ще через півгодини:
Радимо прийняти вимоги німецького команду- вання.
У цій безтолковщині немалого труда вартувало Петрові Болбочану зберегти боєздатність дивізії. А вона таки зберігалася, як лишався беззмінним напис на дивізійному прапорі довкола тризуба:
«З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!» І сам Петро Болбочан, і його запоріжці не належали ніколи до тих, про кого гірко згадуватиме О. Вишнівський: «Ці «отамани» вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то
Головний отаман, який… завжди тяжко переживав подібні ексцеси, видавав із цього приводу найгостріші накази».
Ті накази здебільшого не виконувалися.
Липинський терпіти не міг безвідповідальності та розхристаності не тільки в великому, а й в найдрібні- шому на позірний погляд: нещодавно зовсім розлюту- вало, аж позеленів з образи, коректорське нехлюй- ство. В його публікації про українську гетьманську традицію, якій надавав неабиякого значення, замість
«германське варварство» раптом читає… «гетьманське варварство».
Андрій Жук, розкладаючи на столі перед Липин- ським свіжу дипломатичну пошту, трохи вагаючись, докинув:
— Може, воно якось по-іншому ще склалося б, якби Болбочан не був таким йоршистим…
В’ячеслав Казимирович тільки головою покру- тив — так, мов була вона якась окремішня і не зовсім слухняна, тож тепер мусив її ліпше на плечах припа- сувати. Він ще раніш ознайомився з відкритим листом Петра Болбочана Головному отаманові, членам Ди- ректорії, прем’єр-міністру, начальникові Генераль- ного штабу, головам Українського Національного Союзу і Українській партії соціалістів-самостійників.
«Ви думали тільки, — гнівно писав Болбочан,– над всякими сортами соціалізації, Ви думали й думаєте над тим, як найкраще й найдовше зруйнувати Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большевикам, аби не казатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-большевиків, і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до «Єдиної Росії»…»
Липинський гадав, що вдача Петра Болбочана у чомусь схожа на його: він теж у Харкові вчинив би так,
як без вагань робив той. Коли там зібрали «робітничий з’їзд», який став закликати до повалення Директорії, Болбочан враз розігнав це проросійське збіговисько. Схоже сталося зі з’їздом Селянської спілки на Полтав- щині, що не визнавала української влади і підбурювала люд боротися з нею. Власне, армія УНР трималася на Запорізькому корпусу Петра Болбочана та на Січових стрільцях Євгена Коновальця. І коли за доносом таємно- го чекіста Омеляна Волоха, чоловіка арештували і зго- дом перевезли до Києва та розмістили в готелі «Конти- ненталь», де в сусідньому номері мешкав тоді Симон Петлюра, а поряд жили інші очільники Директорії, то чомусь ні Головний отаман, ні будь-хто з них не знайш- ли часу поцікавитися долею уславленого командира.
Ще за Петра Болбочана пробували заступатися його побратими. П’ятнадцятого червня бійці-запоріжці звернулися до уряду з постановою: «З болем у серці та ненавистю до тих кол, що руйнували Україну і досі
А це опис допитів та його останніх днів, — мовив Андрій Жук і поклав на стіл Липинському окремий аркуш паперу, мовив так, наче йому щось заважало говорити, мов камінець який десь у роті тримав, ска- зав і відразу вийшов.
В’ячеслав Казимирович повільно читав, як свої катували полковника Болбочана в останню ніч, як кров’ю стікав і врешті збожеволів.
Симулює! — не вірили і катували далі.
Спершу двічі виводили його на розстріл, копали яму і стріляли сліпими патронами. А наприкінці дня двадцять дев’ятого червня було винесено вирок — такий самий, як раніше виносили йому по черзі боль- шевики і білогвардійці.
Вивели Болбочана востаннє на розстріл, і стрільці підняли рушниці.
Вогонь!
Натомість тиша стояла, навіть дихнути стрільці боялися.
Удруге лунає команда:
Вогонь!
І цього разу тишу ніщо не порушило, лише зловісно каркнула десь збоку ворона.
Тоді начальник охорони, розчервонілий, мов буря- ковим соком щойно вмивався, вихопив пістолет, вистрелив напівпритомному в голову і за комір пово- лік до готової ями.
Липинський, не дочитавши останні рядки, раптом знову закашлявся, той ядучий нічний дим пік і роз’їдав побиті ще окопною бідою легені, він судорож- но й жадібно заковтував повітря, тримаючись руками за груди…
Урешті, як попустило трішки, без вагань узяв перо і чистий папір — Липинський писав заяву про власну відставку.
— Факт розстрілу отамана Болбочана, — не втихо- мириться душа і через роки, — се тільки вище, видні- ше полум’я того процесу самоспалення, в якому зго- ряє наша хата…
18
Ще як заява про демісію Липинського під стукіт коліс на розхитаних в час безладу рейках котилася у поштовому вагоні до Києва, то дізнався В’ячеслав Казимирович обставини першого свого звільнення
опісля зречення гетьманства Скоропадським. Якраз на Різдво 1919 року, як побігли діти попід вікна пана- господаря заколядувати, а самі урядовці вже облизу- валися подумки в передчутті святкової вечері, департамент чужоземних зносин МЗС УНР ухвалив рішення про звільнення всього складу віденського посольства і передачу справ Миколі Троцькому, секре- тареві представництва.
Повідомлення офіційно мав зробити Модест Левицький, що якраз перебував у Відні після дипло- матичної своєї роботи в Атенах. Але як дізнався про рішення департаменту барон Микола Василько, дип- ломатичний представник Західноукраїнської Народ- ної Республіки, то зовсім забув нараз свій багатющий дипломатичний та парламентський досвід і тільки руками сплеснув, мов селянка яка в його рідному виж- ницькому краї: