Діти Яфета
Шрифт:
На ці роздуми вголос Скорописа, на ці прикрі й гіркі слова В’ячеслав Казимирович не зразу своє від- казав, він подумки підбирав якесь порівняння чи образ для відповіді, і тільки по довгій мовчанці додав:
Ми не можемо вилізти або вискочити із свого часу, як з сорочки… Ми не маємо іншого, ліпшого в чомусь народу, який витворив саме таку, а не іншу, мудрішу і досконалішу, власну еліту. Мусимо діяти саме зараз і саме за цих обставин.
А ще Липинському подумалося, що такий похму- рий, як осіннє надвечір’я у час жидівських кучок, гні- тючий настрій Чикаленка почасти можна пояснити його істинним бідуванням. Що ж до гетьманської справи, то Євген
От вона, доля людська, — казав Чикаленко, з жалем похитуючи головою, — ще недавно він вважав-
ся за найбільшого чоловіка на Україні, за геніальну людину, і коли я осмілювався не згоджуватися з цим і казав, що Петлюра замаленький для теперішньої епохи, то всі певні були, що я це кажу через те, що уряд Петлюри одібрав у мене маєтки. Але не тільки Петлюра, а й Грушевський, та навіть Винниченко, — як виявилось, вони були не більшими, як Петлюра, — не зрозуміли і не вгадали, на кого опертись і якою дорогою треба йти, щоб опанувати подіями.
Хвильку помовчавши і хитро примруживши очі, Євген Харлампійович додав:
На мою думку, ви, В’ячеславе Казимировичу, разом із Шеметом та Скорописом стояли весь час на певнішій дорозі, але соціалісти наші з Грушевським та Винниченком на чолі своїми демагогічними заходами потягнули за собою революційні елементи народу, тобто босячню, і завели їх, темних, в провалля, де й погинула наша справа.
Якось перед тим Євген Харлампійович доволі від- верто, як то завше мав звичку, виказав свої міркуван- ня про отой «революційний елемент»:
До революції ця верства населення стояла най- нижче через свою нездатність, ледарство, пияцтво, а часом і недугу та нещастя; вся вона була озлоблена проти всякого, хто щось мав, хто стояв вище, бо вона заздрила всякому маючому, а він, в свою чергу, ста- вився з презирством до цієї голоти і експлуатував її. Тепер ця верства — оті босяки поставлені в становище панів, владарів, яким підлягає все населення.
А на завершення Чикаленко відрізав, дивлячись у вічі незмигно Липинському:
Та сільська маса, якої Ви були речниками, ви- явилася надто боязкою і неактивною, щоб вихопити владу у босяка, бо тому губити нічого…
23
Симон Петлюра видався Чикаленкові втомленим, навіть змученим, чимось пригніченим, помітно поси- вілим і постарілим. Євген Харлампійович поцікавив- ся, природно, з якої причини його викликали оце з
Чехії у Варшаву, надто складно тепер добиратися. Та й хворість насідала в останні тижні, боявся зомліти в дорозі.
Нам дуже хотілося б порадитися з представника- ми української буржуазної верстви, а особливо з вами, що весь вік відпрацювали для нашого відродження, — відповів Петлюра, і Чикаленко звернув увагу, що у нього ще й мішечки з’явилися під очима, мов від до- брячого перепою, хоча напевне знав: того за Симоном Васильовичем не водилося. — Шкода, що нема Лівицького, ми хотіли б разом послухати ваші думки. Чи не могли б ви провести пару деньків у Варшаві, доки приїде Лівицький?
Чикаленко останнім часом добряче хворів і аж ніяк не у захваті був від такої перспективи.
Симоне Васильовичу, ви ж і без Лівицького знає- те, які поставити запитання… Зрештою, і по тому дум- ками зможете вдвох обмінятися.
Петлюра вагався, не маючи
Знаю, звісно… Нам конче важливо почути вашу точку зору про договір, який маємо підписати з поля- ками.
Симон Васильович підійшов до великої карти, що на стіні висіла, і взявся водити по ній незаструганим кінцем олівця.
Границя з Польщею приблизно має піти від Дністра по Збручеві, далі по Стиру та Прип’яті до Дніпра. Натомість Польща за те визнає на Сході
Українську державу в її етнографічних межах, зобо- в’язується помогти військом і технікою вигнати боль- шевика, очистивши повністю Лівобережжя.
Щось знайоме промайнуло у пам’яті Чикаленка, ще й таке, до чого відчув наплив раптової гіркоти. Це вже було, було, було…
Не вірю, Симоне Васильовичу, в успіх та добро сього договору, — Чикаленкові не випадало ховатися за кругленькими, обтічними словами. — Він немину- че скінчиться так само, як і договір Івана Виговського, бо не всі дії враховано третьої сторони, Москва неми- нуче щомоці шкрябатиметься відхопити Україну. І вся катавасія з українською державністю скінчиться майже точнісінько так, як прикро все відбулося у сім- надцятому столітті — Москва нашим коштом спільно з Варшавою розшматують Україну якимось ново- спеченим Андрусівським договором.
Тоді підкажіть інший вихід. Хіба це не остання спроба зберегти нашу державність? — підняв здивова- но й навіть сердито брови Петлюра.
Євген Харлампійович бачив на карті не тільки лі- нію по Дністру, Збручу, Стиру й Прип’яті, він перевів погляд у західний бік, де частину української землі охоче відріжуть собі чехи, румуни й мадяри, а москаль лишиться на Лівобережжі — на п’ять частин, наче торта, все розчвахтають…
Справді, не вродився ще Соломон, що нараїть тут вихід. Не слід було повстання супроти Скоропадського підпалювати та валити державу, що вже на ноги спина- лася. Ну, та минулося се… Коли хочете пробувати, то на страх і ризик спробуйте. Зрештою, схожа потуга- проба для імені Виговського зберегла людську, досить пристойну історичну репутацію.
Довгою була та непроста мова, вони немов блукали лабіринтами, з яких невідомо чи й взагалі був десь
рятівний вихід, а ще блукали нерідко із зав’язаними очима — не дано людині наперед знати долю.
Залишайтеся, пообідаємо разом, ще поганяємо ті думки, — запропонував насамкінець Петлюра.
Дякую красно, але маю відмовитися: через хво- рість свою сиджу на дієті, мені зась усе те, що всім на здоров’я… Але Лівицького, хай буде по-вашому, таки дочекаюся.
Коли через кілька днів над’їхав Лівицький, то мова пішла по другому колу, хіба спинилися довше на орга- нізації урядового апарату.
Ми телеграфічно вже запросили Липинського на посаду міністра зовнішніх зносин, Скорописові пропо- нуємо міністерство внутрішніх справ, Шелухіну — юстиції, Лукасевичу — здоров’я, а вас просимо очоли- ти міністерство справ земельних. Гадаю, на вашім імені помиряться всі українські і неукраїнські кола, воно підніме авторитет всього уряду.
Дякую на красному слові, — аж скривився Євген Харлампійович від мимовільної похвали, хоч звучала вона цілковито щиро. — Тільки не вірю в можливість зладнати державу з поміччю поляка чи іншого ще сусіда. Але якби й раптом взялася десь така віра, то однаково не маю здоров’я. Щодо інших міністерств, то кожен сам нехай зробить вибір.