Діти Яфета
Шрифт:
А ще Скоропадському вельми хотілося якось утлу- мачити тим дипломатам лукавим, що не слід з його землі творити базарний товар для гешефту дрібного,
їм же самим буде зле, не слід шинкувати цілим наро- дом. Зі сторінок доволі тиражної в тих краях
«Лозанської газети» пробував докричатися:
— Одначе я переконаний, що для майбутнього спо- кою Східної Європи у боротьбі з розкладовими тенден- ціями крайніх течій є тільки одна опора, один охорон- ний мур — це національне почуття. Україна, зоргані- зована в державу, базована на національному почутті, відповідно глибокому бажанню всього народу керува- тися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, який цілий світ тепер шукає…
Тільки плечима знизували дипломати в Лізі Націй: який же то народ, яка нація, в якій один — в ліс, інший — по дрова; та приповідка у кожній мові свій відповідник має, по-різному серед різного люду зву- чить, але сутність її однакова. То ще не народ, то гурт лише або натовп, хай і сорокамільйонний. Навіть представникам від ЗУНРу більшого досягти від над- дніпрянців вдалося, таки визнала Ліга Націй, що Галичина під займанщиною військовою польською перебуває. Щоправда, вже потім Рада послів і того визнання позбавить, а Ліга Націй незнане в історії людства лихо — український голодомор — сором’яз- ливо чомусь, на свою ганьбу, потаємно розглядати візьметься…
А Липинський почувався по тому, мов ліками пере- дозував і об’ївся тими пігулками: гіркота нестерпна й все довкола, світ всенький жовтим постав. Милий Боже, думалося В’ячеславу Казимировичу, зглянься над людом цим дивним, тож істинні діти Яфета, вони ж справді до вищого тягнуться, аніж власного шлунка
тваринні якісь забаганки слухають, вони справді про добро мріють на тій землі, де закопана їхня пуповина.
Отець Небесний, Творець-Вседержитель, поможи їм хоч колись спам’ятатися…
25
Сивий серпанок туману-дощу плив поволі за вікон- цем мансарди, чутно було, як бляшаним дахом лопо- тять великі краплини і з шумом збігають униз, крізь
той серпанок хіба смутно проглядаються барвисті пря- мокутники червневих полів та городів, а вдалині рідку- ватий лісок зеленіє на горбиках. Олександр Скоропис із дружиною Вікторією вперто вирішили перечекати негоду і ще побродити ліском-переліском — вчора знайшли десяток суниць і аж однісіньку сироїжку.
Настрій в Олександра Філаретовича був так само кислий, як за вікном погода. Він одержав сердитого листа від тестя, Євгена Чикаленка. Тесть добряче нам’яв-таки боки, висварив і його, і Липинського. Попри нелукаву натуру старого, здатність на словах викласти те, що на думці, не приховавши за пазухою й крихти іншого, Скоропис не міг з ним погодитися. Йшлося про цілковито різне бачення постаті Скоро- падського.
«Ви пишете, що ще зрозуміли б нас, коли б ішли з Вишиваним. Ми не лише про це думали, але, як Ви з газет знаєте, добилися навіть можливого об’єднання обох цих позитивних чинників, наскільки це можливо на теперішні, безнадійно сумні з політичного погляду, часи. Сливе все, що Ви про гетьмана в цім листі напи- сали, зовсім не відповідає дійсності. Слово «дегене- рат», яке і Ви вживаєте, чув я не раз ще у Києві. Тоді,
коли він був перепрацьований, затурканий і нашими, і німцями, і москалями, з тягарем моральної відпові- дальності за неморальний спосіб одержання влади — цей первородний гріх гетьманату, тоді я не знав, як поставитися до цього твердження. На щастя, тепер, коли я мав змогу кілька тижнів сливе зустрічатися з ним, обговорювати самі різнорідні справи як теперіш- ні, так і гріхи його гетьманування, які він сам тепер бачить, з яких деякі бачив він і тоді вже, — на щастя, кажу, можу Вас запевнити, що це абсолютно морально і розумово здорова людина, без сильної волі, щоправ- да, але наскрізь чесна й порядна, з державним розу- мом далеко ширшим, ніж, скажімо, партія соціалі- стів-федералістів…»
«двоязичіє», а й ухвалив кардинальний для України закон про автокефалію церкви.
Вікторія спустилася вниз порати обід і вже вдруге гукала чоловіка до столу, але йому не хотілося відри-
ватися від листа, він мав сповна викласти всі незгоди з людиною, яку поважав не лише як тестя.
«Ще Ви дивуєтеся, як ми, Липинський і я, «люди, яких вважаю за розумних та чесних, встряєте в справу з таким заплямованим чоловіком, як Скоропадський». Коли Ви нас справді вважаєте за розумних і чесних, то не дивуйтеся, а зробіть такий висновок, який з Вашого признання виходить: що ми на дурне і нечесне не піде- мо; що нам наш розум і наша честь наказують іти з дер- жавно будівничим Скоропадським, хоч на нього тюкають всі наші щирі українці, бо в цім ми бачимо порятунок нашої державності і, навпаки, не бачимо його ніде інде. Якщо Ви бачите — чому Ви нам очей не розкриєте?»
Олександр Філаретович на якусь мить відклав ручку: напевне, останні рядки викреслити слід, надто круто для зятя, зрештою, навіть як до уваги не брати родинні стосунки, то однаково якимось докором зву- чить те людині, яка на такий докір зовсім не заслуго- вує. Але ні, він не викреслюватиме нічого, надто вели- ка і непідробна повага до Євгена Харлампійовича виробилася впродовж років: попри несхожість вдач, щось вловлював Олександр Філаретович спільне у Чикаленка з Липинським, чимось подібними один до одного були, так обоє й не навчилися упівсили за спра- ву братися чи ділити на частки себе між справою та всім іншим, житейським і cум’ятливим, що від діла хіба відволікає.
Укотре пропустив Скоропис прохання дружини йти до столу, вже й сердитися вона починала, бо вихолону- ти страва може: нащо ж тоді клопоталася. Він мав дописати листа на одному подихові, перерва розм’як- шить, не все з думки сповна на папір ляже — десь малодушність, чого доброго, напливе…
А ще мав застерегти він Євгена Харлампійовича від злих нашептів та наговорів, якими емігрантське сере- довище так насичене, як вологою повітря отам за ман- сардним віконцем, уберегти від пліток, чуток і пересу- дів — чоловік бо через здоров’я не завжди має змогу варитися у закіптюженому та обсмаленому політично- му казанку. Бо чого тільки Скорописові не доводилося чувати, навіть несусвітнє таке.
Я задушив би власними руками Скоропадсько- го, — цілковито щиро зізнавався знайомий, якого байдужим до їхньої справи ніяк не назвеш.
А то ж за які провини?
За розстріли та шибениці для українців.
Чи ж то за його наказом?
Атож, певні люди казали…
Коли ж Олександр Філаретович просив назвати хоча б один достеменний факт, то наводили різні каральні експедиції. Насправді ж, як неважко було з’ясувати, йшлося про каральні діла німців чи моска- лів, які охоче на гетьманців списувалися. І Болбочана не Скоропадський до страти судив, а сталося те з мов- чазної згоди Симона Петлюри…