Діти Яфета
Шрифт:
Щоправда, через низку десятиліть прізвище вбивці Левка таки відкрилося і зізнався нарешті він особи- сто — Григорій Вельбівець. Мов караючи, доля не до- зволила йому створити сім’ю, він ходив по людях, перебиваючись випадковими підробітками. Одного разу, напившись до поросячого стану, не стримався і сам завів мову:
А от і не знаєте, хто вбив насправді Левка Зануду… Певне, кожній людині, яка вік прожила, хочеться інколи пригадати найбільш значуще в тих літах за спиною. Григорій Вельбівець теж не був винятком, він у пам’яті п’яній шукав похапцем, чим похвалитися може, але все ніяк не міг щось значуще знайти; в тому минулому, мов у порожній коморі залишеної господа- рями домівки, яку й миші давно покинули, анічогі-
Григорій видав урочисто:
А то я прикінчив Левка!
І взявся на мигах показувати, як Левкові відрубу- вав тоді голову.
Липинський писатиме про Хама українського, чому спроба сотворити державу та стати нацією скінчилась руїною, як і всі попередні, упродовж тисячі літ…
«Хамство є скрізь, — писав швидко, не відриваючи пера від паперу В’ячеслав Казимирович. — Це правда. Скрізь єсть «гін» до виділювання себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагає завжди в тих людських громадах, що стають окремими націями, державами.
Прикметою українських людей єсть не само хам- ство, а ніким і нічим необуздане хамство. В громадах державних Ной, поруч Хама, має завжди ще й другого сина: Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любить батька. І будуючою силою своєї любови він перемагає руйнуючу силу хамової злоби. Бо Хам шанує тільки силу. До піддержаного яфетовою силою батька він перший прибігає просити ріжних милостей…»
Окремі рядки В’ячеслав Казимирович писав через силу, спиняючись та вагаючись, але не написати він просто не міг — якщо хотів сам перед собою не лукави- ти і не брехати.
«Повстання Пушкаря завалило українотворче діло Богдана Хмельницького. Повстання отаманів під фір- мою «Петлюра—Винниченко» завалило українотвор- че діло Гетьманства 1918 р. І як в першім так і в другім випадку — так вчора як від віків — переможці, обдер- ши Україну в Законности, Маєстатичности, Загаль- ности, перерізали зараз же на другий день самі себе і щезли в рабстві…»
А ще Липинському було важко й непросто писати такі рядки, бо він розділяв Винниченка-людину від Винниченка — політичного діяча та Петлюру-людину від Петлюри-політика; Винниченкові навіть матеріа- ли надсилав із Кракова для його майбутньої книги. І морально підтримував Володимира Кириловича, коли той вагався та просив поради. «І не зражуйтесь першими труднощами, — писав далекого 1912 року В’ячеслав Казимирович Винниченкові. — З сучасних українських письменників історичну повість часів Хмельнищини можете написати тільки і виключно Ви. Це ж часи великих діл: людей-титанів. Треба мати самому почуття сили, щоб тодішніх людей, а не мане- кенів, як досі бувало у нас, змалювати і в творі художньому воскресити».
Того дня В’ячеслав Казимирович навіть не зміг дописати сторінку: він тільки скоса й невдоволено зиркнув на неї, мов на ворога несподіваного.
І чого ж воно так, думав Липинський, чом ці добрі й порядні люди, що життям ризикують не для вигоди, не для шкурної ницої цілі, високоосвічені й настирні, чом не можуть ці люди мову спільну знайти?
Далі писатиме він уже швидко, писатиме про те, як буде безмірно важко силу Яфетову в Україні сотвори- ти, силу, не об’єднану ненавистю до чогось поза собою, як об’єднані нею фашисти чи комуністи; вона не може об’єднатися ненавистю до свого брата Хама, бо Хама має виховати, а не вбивати…
А ще В’ячеслав Казимирович не зможе обійти тут роль гетьмана.
«Перший раз в історії України Владу Українську проголошено під проводом
Перший раз в історії України джерело Влади виве- дено з традиції, а не з бунту…
Перший раз в історії України знайшовся представ- ник старшої батьківської верстви, що, не підлизую- чись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар Верховної Української Влади.
Перший раз в історії України в творцях її дальшого життя проявилась свідомість Землі, а не Орди…»
29
Ще взимку, як затріщить мороз, а повітря сухе, аж видзвонює, Липинському легше велося в Берліні — тут більше року В’ячеслав Казимирович працював в Українському науковому інституті. Але не мав чим
дихати він у літню спеку, як розпече шпарке сонце міські каменюки, та ще своє додадуть авто, попухкую- чи синім їдким димком. Ускладнення особливі насту- пали восени, як зарядить тижнями мжичка і так само давитиме тижнями біль у грудях. Його тамував щомо- ці, аби не помітив того ніхто, бо якнайменше хотілося, аби його шкодували — у тих жалях якесь підспудне приниження чулось йому нерідко. І Липинський мусив знову їхати в Австрію, де гірське повітря тріш- ки умиротворювало та гасило біль.
Тим часом організації хліборобів-державників роз- тікалися по світах, народ долучався в їхні лави зде- більшого освічений і кожен щось своє додавав у полі- тологічному, економічному чи правовому баченні, а відомо ж: де два юристи, там три думки.
Спершу Сергій Шемет, який все ближче сходився з Павлом Скоропадським, міг дозволити кинути собі іронічне:
То нічого, що ми зростом різні вдалися… Небавом усіх гетьманців іменем гетьмана вирівняють по Липин- ському.
І знову В’ячеслава Казимировича терзали сумніви та вагання: а чи має він рацію, коли вважає, що без ясної державної ідеї і без залізної дисципліни вони нікому й ні на що не потрібні? З одного боку, не вартує вибудовувати казарму із вчерствілих постулатів, які рано чи пізно втратять колишню силу, а з іншого, рух їхній не має розпливатись, як у господині-невдахи роз- пливається тісто, і тоді не буде запашного у неї коро- ваю, хіба плаский, кислий та прісний пляцок.
Первородним гріхом українців, — не втомлював- ся казати колегам, — єсть ідейний хаос у політиці та брак організаційної дисципліни.
Зрештою, думав В’ячеслав Казимирович, не він щойно оце відкрив американський континент, вдум-
ливі та спостережливі люди задовго до нього помічали подібне й описали в трохи алегоричній, проте цілком прозорій формі. Як живі поставали перед Липинським образи Дон Кіхота і Санчо Панси — і Дон Кіхот укра- їнський видавався йому зовсім безсилим супроти зне- віри, кращезнайства та бунту Санчо Панси тутешньо- го. Той моральний, безкраїй, дикий і неосвоєний український бунтівний «степ духовний» ще вимагає плугів та борін, інших знарядь окультурення просить, інакше буде страшніший він, ніж за часів Тугайбея, коли виколювали очі, обрізували вуха, саджали на палю і тішились, як людина конала…
Надто багато посіялося бур’яну, мов на кілька років не ораному полі, і вітер далі розносив лихе те насіння, з якого вочевидь зростали нові «народні вожді», «дик- татори» й «українські Наполеони». І то теж був показ- ник безмежного українського хаосу, який мусив втя- мити врешті, наскільки сильною та зорганізованою має стати державотворча потуга…
Липинському залишалося єдине: писати, писати, писати… Як починали літери мерехтіти перед очима та знущально кружляти в повільному танці, далі вже диктував. То в Румунію, де зневірилися однодумці недавні й хотіли полишити хліборобів-державників: