Діти Яфета
Шрифт:
Те писатиме В’ячеслав Казимирович лютневого вечора 1930 року, коли местиме за вікном така кумед- на метелиця, яку складно від дощу відрізнити, отакий собі падатиме готовий кисіль. Тихо танула в нього остання надія, як велика лапата сніжина на склі за вікном, спершу приклеївшись, повільно повзтиме склом, худнутиме на очах, аж доки повністю не розта- не і не збіжить краплиною… Але коли самому Дорошенкові стане непереливки, той самий адресат змінить невпізнанно тон і через п’ять місяців покладе
на папір зовсім інші рядки; швидким
«Всею душею відчуваю Ваш стан, бо сам три роки несказано мучився. Чим дальше відходжу від того світа нечестивих, тим більше спадає з мене болото, яким там всіх обліплюють, тим більше морально від- роджуюсь, набіраюсь спокою і духовної сили. Аби тільки Господь вернув до того хоч трохи сил фізичних, то можна буде братись до праці наново, але вже з нау- кою тяжкого досвіду. Отже не падайте духом і Ви, Дорогий Дмитре Івановичу…»
Липинський опустив на мить затерплу руку, попра- вив другою неслухняну подушку і тим самим прудким та розгонистим почерком дописав:
«Ідея наша вірна і шлях наш вірний. Помилки бувають скрізь, особливо в так молодих і так перемі- няючих дотеперішній спосіб українського думаня — рухах, як наш. Але помилки ці не можуть погубити і не погублять ані нашої ідеї, ані нашого діла. Зломлять тільки тих, хто і для цієї ідеї і для цього діла задрібни- ми, закарликуватими показалися…»
33
Вранішня молитва перед розп’яттям, досвіткова, заледве за вікном окресляться обриси узгір’я на про- світлілому небі, молитва-сповідь, молитва-роздум інколи давала його зболеним грудям і не менш зболе-
ній душі куди більше від прописаних ліків. Липин-
ський тоді був наодинці з безкінечно високим і чистим Небом, він уже недоступний та недосяжний для житейської шарпанини, суєти, метушні та сутолоки, відступали убік навіть спокуси вибрати собі якийсь гладший путівець, без отих безконечних ритвин, вибоїн і калабань.
Найперше молився він за сім’ю, за долю доньки, яка була далеко від нього. Не кожному дано спізнати родинного щастя, йому також не судилося — не сприйняла дружина кочового емігрантського життя і наполягла, аби дочка Ева ходила у польський навчальний заклад, жила та виховувалася у польсько- му середовищі.
Потому переходила його молитва на друзів і побра- тимів, які несли свій сукуватий, грубо тесаний хрест по отій дорозі з калабанями й ритвинами, несли без найменшої певності, що та Хресна дорога колись скін- читься, йшли з тягарем неймовірним під спекою недо- віри один до одного, градом прокльонів недругів і зли- вою кпин однодумців недавніх.
Моліться за ворогів ваших… Він має молитися, якщо справді вважає себе християнином, за Петлюру, з мовчазної згоди якого Болбочан загинув, натомість на місце його прийшли фендрики, потаємні чекісти- волохи чи звичайнісінькі шмаркачі, невігласи, які не важили і не могли важити долями надто багатьох людей самовідданих…
Розказував у вузькому колі полковник Степан Лазуренко, тодішній командир Богданівського полку, як на одній із залізничних станцій поблизу Умані шукав отамана колишнього болбочанівського корпу- су. Крізь натовп вояків, що розгулювали пероном, він побачив колоритну постать, яка могла, ймовірно, до начальства належати, і став запитувати:
Де знайти отамана Волоха?
Зовсім молода людина в мазепинці, з довгим пером чи то чаплі, чи якогось півня, вдягнута в щось середнє між чумаркою і черкескою, підперезана широким ремінним поясом, на якому з одного боку теліпався револьвер, а з другого оперетково стирчала шабля, своєю чергою дещо бундючно перепитала:
Спершу відрекомендуватися належить. А ви то хто будете?
Командир полку Лазуренко.
Ви маєте честь розмовляти з отаманом Рогатино- вичем. Мене, добрий пане, начальником штабу корпу- су оце призначено.
Лазуренко з того нараз оторопів. Оте жовтороте хлоп’я, без фахових знань, бойового досвіду, має роз- робляти відповідальні операції? У ранзі хіба кадета- аспіранта австрійської армії може протистояти гене- ралітетові царських часів, офіцерству, яке пройшло японську, Першу світову й вже цю, громадянську, війни і яке тепер, оте кадрове офіцерство, проти укра- їнства воює в білій, червоній і ще бозна-яких арміях? Чи це щонайбільше двадцятидволітнє хлоп’я їх бойо- вому досвідові гадає протиставити своє залякуюче дикунське вбрання, яке вивершує чаплине, півняче чи якесь там пір’я?
Моліться за ворогів ваших… А може, Христос зара- но цей заповіт людові дав, бо малий той люд ще, кар- ликуватий і довгенько нездатний буде на таку висо- чінь самопожертви та притлумлення гордині своєї під- нестися? З іншого ж боку, чи не забагато береш на себе, В’ячеславе, аби судити Христове слово, визнача- ти, рано воно чи пізно мовлене? Зрештою, хоч ти роз- минувся поглядами із Симоном Петлюрою, і він про це був більш ніж обізнаний, проте зміг же Петлюра пере- ступити через гонор свій чи амбіції і запропонувати тобі посаду міністра закордонних справ? Несуттєво,
що ти відхилив простягнуту руку. І зараз, хоча хри- пиш своїми напіввисохлими легенями, ти живий- таки, а він у могилі, отримавши за таку, як і в тебе, ідею сім смертоносних куль… Та сама стара Європа, яка запишалася вельми справедливістю своєю, ота перестаріла мадам, що на зморхле лице накладає фальшивий рум’янець пристойності і чесного право- суддя, яка на слові сповідує «Не убий!», а насправді на глум і ганьбу поколінь наступних виправдовує рап- том убивцю-чекіста Шваpцбарда, вправним шулером підтасовуючи фальшовані докази, і в насмішку штра- фує убивцю на один отой франк… Змаліло Іудине ремесло, до таких розцінок скотившись.