Діти Яфета
Шрифт:
І взагалі Петлюра, Винниченко та всі, хто з ними, хто для тебе вони: друзі чи вороги, побратими по духу і зброї чи просто вівці заблудлі?
Великий Боже, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим…
І так само зі Скоропадським. Ти звинувачуєш його в святотатстві, у шинкуванні землею українською. А ти хоч бачив угоди ті про відступ мадярам краю, ти хоч читав їх? Маєш знову згадати Євангелію, слова про пилинку в чужому оці і колоду в оці власному; згадай, чи не на справу українську пустив Скоропадський кошти від спроданих десятків тисяч гектарів лісів у Росії, маєтностей в Україні, що тільки спродати встиг, оті сотні мільйонів марок за маєток дружини в Британії? Тепер же дружина на грядках з картопель- кою і цибулею копирсається, за козою і поросятком
А може, гонор тебе затис, що дозволу Скоропадський не поспитав, їдучи в Будапешт? Було це, було, В’ячеславе, ти не маєш права злукавити перед розп’ят- тям, ти просто не зможеш… Десь у душі, щоправда, ще опиратимешся, виправдовуватимешся, що незгоду з
Петлюрою спричинив острах сповзання в анархію, куди демократію властиво заносить, а зі Скоропад- ським побоявся потворного і жаского привиду диктату- ри. Одну й другу біду, гадав, першої миті належить спи- нити — інакше неминучим стане сповзання, отой зсув, як бувають зсуви та селеві потоки в тих Альпах, що за вікном: спершу рух ледве чутний, слідом наростання нестримне з громом і виляском, а врешті летять, як сір- никові скриньки, людські помешкання біля підніжжя гори, як нитка гнила, рвуться мости…
Боже Великий, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим.
Хтозна, чи не затаїлась, можливо, десь образа в душі, причаїлася мишею малою, шкідливою; ти, мов- ляв, не прийшов заробляти на революції, віддав усе: від здоров’я, сім’ї до маєтностей, тож маєш право того вимагати від інших, що пліч-о-пліч з тобою ішли. А ще згадай, як тамував ти, переконаний гетьманець, щомоці власні єретичні думки: не важливо, яка таб- личка висітиме на дверях першої особи в державі — гетьман, президент чи прем’єр або інше там на'- звисько, важливо найперше, аби відбулася та держа- ва. Просто у краї з розхристаною душею, з населен- ням, що не стало народом, з напханим людом бозна з яких німецьких, сербських, болгарських, москаль- ських, польських, мадярських, чеських і ще яких там країв, з люду трудящого й розбійного, біглого кримі- налу й звичайнісінького ледаща, готового до мозолів і поряд схильного надурняк прожити, у такому краї має постати влада, яка віднайде потугу дати лад цій стражденній землі. І такою владою, ти гадав, на від- тинку цьому історичному стане хіба дідичне гетьман- ство — не означатиме те, що воно довічне, до другого пришестя Христа, колись таку владу досконаліше щось або хтось однаково замінить…
Ти, певне, забув, чи проказуєш швидше за звичкою, без сприйняття вдумливого кожною клітинкою свого хорого тіла дане оте навіки: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»…
34
Укотре горів батьківський дім Липинського у Затурцях, палав у зимі 1944-го, знімалися в небо, свин- цево-сіре і вистуджене, чорні дими, пливли вони над
принишклими домівками, над заснулою до весни садо- виною, високо понад церквою православною та косте- лом, пливли ті гіркі дими і плямами чорної кіптяви осі- дали на білі сніги. Німецька армія відступала на захід, радянські війська ще не встигли в Затурці ввійти, тож у присмерку тривожному безвладдя кожен люд сам себе боронив. У будинку Липинських розмістилася поль- ська пляцувка, і в сутичці з тутешньою українською самообороною дім загорівся — цвьохнуло кілька запальних куль і другий, збудований з дерева, поверх ураз зайнявся, вогонь жадібний, що з мстивою втіхою здіймався, кріпнув і ріс, той вогонь гоготів із насміш- кою злою й жорстокою, і вже несила було його спинити. А як зовсім опустів опісля пожежі їхній дім, то, злодійкувато озираючись, приходили люди його гра- бувати. Бабуся Дарка прителіпала з хутора, де елек- трики чи телефона не було зроду-віку і нескоро ще появитися мали, припізнилася та бабуся, на чужу дар- мовицю ласа, довго никала поглядом, чим поживити- ся: врешті вирвала разом із дротами, «з м’ясом» теле- фонний апарат. А дядько Лікандер, що мав у селі лиху славу чи не найледачішого, зовсім у розпач упав, бо йому нічогісінько не лишалося в опустілому домі,
Чоловік аж око одне примружив, оглядаючи непо- трібну для нього річ, постояв якусь мить, навіть криш- ку нащось підняв фортепіанну. Аж раптом обличчя його сяйнуло від щасливої думки: він щомоці рвонув ту кришку, злякано і ображено дзенькнули-зойкнули струни, він силився ще та ще, але марно; врешті, упер- шись ногами, з хряскотом вирвав її, — таки пощасти- ло, такої дошки якраз бракувало йому, придасться у загороді в хліві для вже чималого підсвинка.
Ще через цікавість узяв з фортепіано листок книж- ки якоїсь, розтерзаної перед ним, і став повільно, одними очима читати: «Хамство — розуміється не як лайка, а як віками освячене поняття для означення певного типового соціяльно-психологічного явища. Що означає це поняття?»
Лікандер кинув назад ту сторінку книги, вона ковз- нула гладенькою та лискучою поверхнею фортепіано і, гойднувшись, зашурхотіла підлогою. «Розумний був чоловік, той пан Липинський, — подумав Лікандер. — Тільки час свій на писанину марне тратив, бо про Хама у Біблії все написано, нічого від себе ще щось вигадувати».
Уже збирався йти чоловік, взявши під руку кришку фортепіано, але передумав раптом. Став з підлоги зби- рати решту сторінок книги, порваної й кимось до нього шматованої: не пропадати ж добру, може, сало яке знадобиться колись загорнути в дорогу.
Удома, присівши втомлено, ще кілька сторінок взявся перебирати й нечутно, одними губами читати:
«Самими ж людьми карає вічний Бог-Творець людей за гріх проти закону творчости і праці. Варвар-кочов-
ник, гнаний голодом своєї мало працюючої, рабуючої громади, зазіхає заздрим оком на вежу матеріяльної і духової культури, яку побіч нього все будує працьови- тий хлібороб і промисловий робітник. Оцим заздрим зазіханням, оцею своєю вічною готовністю кинутися на грабунок вежі, він примущує їх будівничих все інтенсивніше працювати…»
Ні, крутнув головою невдоволено Лікандер, щось вельми розумно написано. Взяв наступний, злегка надірваний аркуш. Але тут накручене ще хитромудрі- ше, про якусь «еліту», що не має опускатися до наро- ду, навпаки, до рівня свого його піднімати мусить. Узяв третій листок, але й там все про вежу оту: «А зле- дащіла і здеморалізована нація, що вежу свою зруйну- вати допустила, заганяється тепер назад до примітив- ної праці твердою нагайкою варварів…»
Хай тобі грець, сердито відкинув сторінки Лікан- дер, хоч грамотій неабиякий той пан Липинський, але дурниць понаписував. Ліпше прописав би щось таке, аби, як доведеться добряче повечеряти йому з кумом, голова наступного ранку не тріскала.
Єдиною за день втіхою була кришка фортепіан- на, — що виблискує он у кутку, завтра він обов’язково її приб’є, бо на сьогодні клопотів мав і так задосить.
Ще довго стояв пусткою дім Липинських, доки не почала порядкувати тут нова, радянська влада.
Аж болячки відступали і тепліла душа, як згадував В’ячеслав Липинський колись рідне село. «…В зелені дерев тонуть рідні Затурці мої. Із того моря зелені високо піднімається Затурцівська церква. Здалеку видніється вона своїми куполами, гулко й протяжно звучить її дзвін. А по той бік сіножаті, де в зарослях осоки й очерету тихо несе свої води Турія, відкли- кається дзвоном своїм наш костьол. І серце радіє, коли бачу, як мирно ідуть молитися в свою церкву право-
славні, а в костьол — католики-християни — єдині діти Спасителя нашого Ісуса Христа».
Тим часом діти нової, уже радянської влади в домі Липинських, їхньому родинному гнізді з чотирма уро- чистими колонами при вході, сперш у підвальному поверсі зберігали картоплю, потім свиней розвели. У костьолі, що так пам’ятно відкликався дзвонами і де охрестили В’ячеслава Казимировича, ця влада спер- шу склад дусту та інших отрутохімікатів облаштува- ла, потім храм на клуб перевела.