Діти Яфета
Шрифт:
«Во імя вже спільно пережитого і зробленого нашим Союзом разом з Вами і во імя Ідеї, якій ми з Вами разом служили, предлагаю Вам надуматись і взяти назад Вашу заяву про вихід з нашого Союзу». То в Канаду намагався якось докричатися, застерігаючи від чванства і легковажності:
«Не хвались, на бій йдучи! Цю мудру приказку, записану нашими літописцями ще за княжих часів, особливо треба пригадувати нам, сучасним Україн- цям, посідаючи такий страшний нахил до чванства. Хто з нас не пригадує тих безконечних всенародних
торжеств з часів недавньої революції? І хто з нас не згадує з соромом,
Він бився, як риба, яку буря викинула на берег…
У суперечках про архітектоніку будування держав- ного ніяк не випадало обходити релігійні питання. Ненароком з американського континенту зауважили йому, що акценти інколи він розставляє, як католик. Без викрутасів полетіла відповідь: «Не признавати Папського Примату я не можу, бо родився католиком і остаю ним досі». Але коли мова зайшла загалом про роль церкви в творенні та становленні держави, то й тут так само щиро пояснював своє бачення:
«Наше українське нещастя те, що ми не маємо досі консерватизму і тому весь наш поступ згорає по пусто- му. Такою основною консервативною українською організацією могла б стати у нас Церква православ- на — Церква традиційна для більшости української нації. Але для цього вона мусіла б розвивати в собі прикмети консерватизму: дисципліну внутрішню, ідеалізм, інтелігентність, здержаність в словах і ділах, необхідну для існування України толеранцію і так далі. Тоді вона придбає внутрішню красу, яка людей здержує і ублагороднює…»
Такою ж відвертою була мова зі Сергієм Шеметом:
«Я не можу одночасно: творити нову ідеологію, про- сити позичок на її видання, торгуватись за ціну, шука- ти десь засобів, щоб не здохнути з голоду, писати саж- неві листи до людей, яким вони потрібні, вибачте на слові, тільки на підтерку і більш ніякої користі не приносять; дбати про забезпечення чужих семейств, не маючи сили забезпечити свою власну, бути «цент- ром організації», в якій вся енергія її членів йде на ширення внутрішнього недовіря, розколу, дезоргані- зації…»
Між тим напруга поміж хліборобів-державників наростала. Сергій Шемет теж не крився з думками:
«Стремління зробити з Липинського Магомета, а з
«Листів до Братів-Хліборобів» — Коран — це переса- да. Така пересада тільки відштовхує від нас реалістич- но настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих я причисляю і себе, «Листи до Братів- Хліборобів» залишаються підручником, але не Кораном».
30
Якби раптом на Водохреще в затурцівському лісі сніги дивом розступилися і зацвіли анемони, вкри- ваючи білим, як той же сніг, рясним цвітом зазеленілі
галявини, чи Турія з добрадива потекла у зворотний бік, то й
жави нашої вирікся на користь Угорщини всіх укра- їнських прав до Руси Прикарпатської… За те зажадав він від угорців п’ятдесят тисяч пенго місячно впро- довж трьох років, згодився потім на менше, врешті не отримав анічогісінько, окрім двох полювань, на які його перед тим запросили. Так і вернувся ні з чим в Берлін, оставивши на угорських руках підписаний ним власноручно акт. Такого і в сні хворобливому не уявити…»
Гнів упереміж із образою низонув В’ячеслава Казимировича так, як досі навіть у грудях ще біль не низав, видавалось йому, аж під нігтями від того заще- міло: як же статися таке могло? Той біль пробував передати Липинський Теофілеві Горникевичу, греко- католицькому священику, в минулому капеланові Української Галицької Армії:
«Пана Скоропадського я не обвинувачую в «нечи- стоті ідеї», бо він своїх ідей не має, а обвинувачую його в нечистоті політичних методів і в політичній безха- рактерности та неморальности».
Липинському думалося, що він марне і забагато про- щав до цього, силячись десь на денці душі віднайти виправдання необачним чи хибним крокам Павла Петровича, певне, куди жорсткіше мав він чинити і жорсткіше у вічі казати правду гірку Скоропадському: тоді не сталося б такого, він винуватий сам, але надалі такого кисільного всепрощенства не допустить.
«Коли Гетьман в 1918 р. одночасно обіцює Росіянам відбудувати Росію, а Українцям — збудувати Україну; коли він, під час мого у Відні і Дорошенкового у Київі протесту проти анулювання договору щодо поділу Галичини, заявляє графові Форгачу, що він не тільки проти цього анульовання нічого не має, але що буде радий, як австрійський уряд забере з Великої України всіх Галичан; коли він клянеться у вірности Німцям, а
одночасно посилає в Ясси заключати договір з Антантою і в результаті, не потрафивши зібрати коло себе хоч би такої жменьки людей, як це зробив Петлюра, втікає з України сам один під опікою турецького посла, — то все це можна пояснити рево- люційними часами і незвичкою військової людини до політики. І я це так в 1918–20-тих роках поясняв. Але як ця сама людина повторяє ці самі методи вже на еміграції, де був час все передумати і всьому научи- тись, — коли мені в Бадегу дає слово чести, що нічого без мого відома робити не буде, а повернувши до Берліна слово це ломає і з мене робить божевільного; коли офіційно веде політику германофільську, а в Будапешті підписує потрібне перш за все Польщі зре- чення прав України до Закарпатської Руси на користь Угорщини; коли складає Заприсяження бути вірним монархічній класократичній ідеї і берегти організа- цію; коли повторює за мною, що будуччина України лежить в обороні Сходу — то це знак, що така людина непоправима».