Діти Яфета
Шрифт:
Чикаленко подумки прикидав у думці, що й Липинський, напевне, не дасть згоди, бо й в нього здо- ров’я абияке, та ще злі люди капості чинять. Хтозна, чи від безділля, чи від злого умислу, тільки недруги розносять плітки, що коли Липинський кріпко зап’є, то спершу тримається як українець, потім удає із себе російського офіцера, а врешті, як зовсім вже під кутом, то починає кричати: «Jestem szlachtic honorowy!» Ці невмиті губи плещуть подібні байки, аби хоч якось підпсувати авторитет людини та поста- вити під сумнів його українськість — як не з’їм, то
бодай надкушу… Та нехай собі плещуть, он на зятя його Олександра теж тінь наводять.
А ще Євгенові Харлампійовичу подумалося, що пропозиція Лівицького стати міністром земельних справ — то не перша така спроба на свій бік його залучити. Перед тим і Липинський, і Шемет писали до нього, аби шанував він своє здоров’я, бо ще гратиме немалу роль в українському політичному житті. Ні, гадалося, він красненько подякує за таку честь, він має хоч скромне, але чисте ім’я, з ним і померти мусить, не виквацявши його в тій чи тій непевній справі або авантюрі.
Чикаленко при згадці про скромне своє ім’я мимо- волі всміхнувся: на думку спав нещодавній кумедний випадок. У час, коли більшовицька мітла вкупі з без- ладом бандитизму геть очистила селянські комори, хліб на очах неймовірно дорожчав, а борошна хіба з трудами великими вдавалося десь віднайти, взявся для нього Іван Липа виклопотати того борошна тріш- ки. На те бухгалтер «Дніпросоюзу», якого Євген Харлампійович ніколи в очі не бачив, та й, напевне, не побачить, відказав без вагань:
— Як для Чикаленка, то можемо дати і цілий мішок…
24
У приймальні прем’єр-міністра Угорщини графа Бетлена було завізно, смиренно чекали черги генерали з рядами зблискуючих на грудях орденів, тихенько нудився інший сановний люд, хоч дехто час до часу
виймав кишенькового годинника на масивному золото- му ланцюгові і нетерпляче на нього зиркав. Дмитрові Дорошенку пощастило, бо не змусили довго ждати та дивитись у вікно на розкудлані осінні хмари: граф до візиту Дмитра Івановича, як недавнього гетьманського міністра закордонних справ, поставився приязно. У Бу- дапешті не зійшли ще з пам’яті сумні діяння Бели Куна, і мало часу ще збігло, як відмили з бруківки та стін будинків столиці людську кров по «червоному терорі».
Можете бути певні в нашій помочі. Як матеріаль- ній, так і моральній помочі гетьманському рухові, — граф кожне слово вимовляв чітко, навіть паузи неве- ликі поміж ними чомусь робив, — він не збирався ховати очі, а заразом власну позицію, сяк-так прикри- ти її обтічними, занадто туманними дипломатичними вихилясами.
Гетьманський рух поступово набирав сили в різних країнах, те визнавали навіть недружелюбні до нього кола з української еміграції.
Скоропадського заступає в Лондоні якийсь муд- рий чоловік, — пробували вони вираховувати «мудру людину», яка акуратно й толково помагала контактам з британським прем’єром Ллойд Джорджем. Успішна поїздка в англійську столицю Олександра Скорописа- Йолтуховського тільки ствердила зв’язок, що потроху міцнів.
Але то лишень окремішні наші кроки, — мізку- вали в оточенні Липинського. — Гучніша акція потре- бується, яка міжнародний розголос справі дала б, та й
в еміграційних колах піднесла авторитет Павла Скоропадського.
Нагода для цього небавом насувалася вельми зруч- на, наприкінці 1920 року Ліга Націй передбачала українське питання винести на розгляд.
Доволі несподівано до Скоропадського звернувся дипломатичний представник від Західноукраїнської Народної Республіки Роман Смаль-Стоцький, який не вважав себе досі гетьманським прихильником:
— Бувший посол УНР в Англії Арнольд Марголін, ваш бувший сенатор, повідомив, що він по препоручен- ню нашого уряду подав разом з радником посольства доктором Олесницьким прохання до Ліги Націй, щоби Україна була прийнята в союз народів. Засідання Ліги Націй, як ви знаєте, починається в Женеві 15 сього міся- ця, і на черзі стоїть питання про прийом України. Позаяк справа йде не про визнання того чи іншого уряду України, а про допущення українського народу, яко суверенного, у сім’ю народів, то пан посол Марголін і я думаємо, що кожний український патріот, а особливо відомий, може багато допомогти справі, коли зі свого боку звернеться про прийняття українського народу до Ліги Націй. Ваша екселенція була головою нашої дер- жави і тому, що в самому нашому проханні ми робимо вказівку на вашу першу грамоту, в якій ви прокламуєте суверенність українського народу, то ваше таке тепе- рішнє прохання до Ліги Націй було б дуже корисне…
В’ячеслав Липинський, Олександр Скоропис-Йолту- ховський, Микола Тимофіїв від управи Українського союзу хліборобів-державників, як від політичної сили, відразу ж ухвалили звернення до Павла Скоропад- ського, ґрунтуючись на його праві голови держави.
І Скоропадський пише наприкінці листопада 1920 року до генерального секретаря Ліги Націй Еріка Драммонда:
«Вважаю своїм обов’язком піддержати зо всіх сил акцію, яка відповідає почуттям і бажанням цілої української нації, не дивлячись на ріжниці між її політичними партіями».
І тут закрутило у суперечках, замело та завіяло, як в суху переджнивну пору вихор раптом знімається: одні лякалися, що стане те визнанням Скоропадського єдиним легітимним репрезентантом народу українсь- кого, інші швиденько свої представлення у Женеву шкрябали. Мовляв, Скоропадський поміщик, і самі лише поміщики його настановили, а не весь народ, мовляв, німці силою його возвели, забувши, хто того німця кликав ще до нього, і взагалі змело гетьмана повстання загальнонаціональне. То ж він про федера- цію з москалями грамоту написав…
От тільки автори представлень мов очі позав’язува- ли та вуха позатулювали, коли Скоропадський пуб- лічно казав:
— Я стою за самостійну Україну, тому що лише ясно й чітко поставлене національне гасло може вря- тувати Україну від більшовицького поневолення; крім того, рішуче зневірившись у прагненні Росії всіх табо- рів до чесного вирішення українського питання, я вва- жаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху, Україна і Великоросія зможуть встановити чесні бра- терські відносини… В той момент, коли Україна пере- буває в боротьбі за своє право на життя, не маючи ніз- відки підтримки, говорити про федерацію з Велико- росією, яка не існує і має значно менше шансів існува- ти в даний час як народ, що дійсно живе своїм жит- тям, своїм розумом і так далі, це означає підштовхува- ти свій рідний край до провалля…