Діти Яфета
Шрифт:
Для В’ячеслава Казимировича то була не просто зрада, а зрада подвійна, бо надійшов йому дивовиж- ний лист. Його 5 травня 1930 року підписали О. Ско- ропис-Йолтуховський, С. Шемет, А. Монтрезор, Л. Сідлецький. І. Лоський, Є. Томашевський. Очам своїм не вірив, як читав рядки: «Настала для всіх нас найстрашніша хвилина, коли ми переконалися, що надлюдська праця над створенням істоти і теорії нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагу Ваших духовних сил. Вас — творця єдиної теорії Української Державности — повалила, на велику скорб нас усіх, тяжка недуга…»
Отакої, відклав ошелешений Липинський убік листа, тепер до всього тебе ще й оголосили безумцем… Ти втратив
жина з донькою не змогли жити на чужині в таких умовах, ти все життя віддавав справі, а тебе на знак вдячності оголошують несповна розуму…
І закипають у відповідь гнівом рядки, кожне слово, кожнісіньке речення: «Ще ні одна українська органі- зація на таку підлу політичну гру не зважувалась. Почин цій новій галузі політичної культури дали охлократичні монархічні ступайки із бувших соціялі- стичних і націоналістичних руїнників. Коли угодно Вам підготовляти до України мексиканську форму Гетьманства, то робіть це. Але не смійте змішувати Вашої плюгавої роботи з святою Ідеєю, яку Бог поміг мені висловити в моїх «Листах».
Во імя святости і будуччини цієї Ідеї вимагаю від Вас:
Щоб в слідуючім номері «Бюлетеню» був помі- щений в цілості і з всіма підписами Ваш лист до мене з 5 травня 1930 р.
Щоб Ви не сміли цитувати мої твори, як мотто до Ваших «Бюлетенів».
Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, як Вашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть.
З приводу оцих поставлених мною вимог в ніяку переписку входити з Вами не буду. Всі Ваші листи будуть повернуті нечитаними. А коли б Ви оцих моїх вимог не виконали, то знайду спосіб припинити Ваші політичні подлости. В. Липинський».
А ще тебе кличуть «не піддаватися нашептам як злої хвороби, так і злих людей»… От цікаво: хто ж нашептав тоді, в неблизькому вже 1908-му, об’їхати круги дідичів правобічної України з відчитом-закли- ком «Шляхта на Україні», тоді, коли все українство було соціалістичне, а не соціалісти були серед ворогів України, хто «нашептав» відродити тобі на еміграції знеславлену ідею гетьманську, од якої втікали усі,
замість поклонитися?.. Коли вони витримали б на українськім громадськім шляху те, що судилося ви- тримати тобі, і не податися, не зійти зі своєї лінії, то тоді, може, таких закидів не робили б…
31
Як отримав газету «Діло» Олександр Скоропис- Йолтуховський і став читати, то почувався, мов у дитинстві, коли щойно вирізаного власноруч вербово-
го свистка, ще від соку гіркого, до своїх вуст приту- лив. Він читав «Розкол серед гетьманців» — лист В’ячеслава Липинського до редакції. Ой, В’ячеславе Казимировичу, товаришу добрий, з яким не рік і не два поряд ішов, за що ж ти всім нам, і гетьманові до того ж, таку прикрість публічну та незаслужену зараз учинив?..
Певне, ти, Олександре, маєш насправді навіть біль- ше гріхів, аніж Липинський їх тут називає, от тільки інших. Ось звинувачуєш Скорописа, що у Гетьман- ській управі Кочубею «п. Скоропис весь час не давав головувати». Хіба йшов я сюди задля амбіцій чи стат- ків, або через іншу подібну химеру, коли ще далекого 1907-го без суду кидали мене в одиночну камеру — розкішну таку, де іній серед зими на стінах іскрив- ся, ніч видавалася довша за полярну, а одяг до ранку дубів від пари з рота твого і ставав цілковито бляхою, — потім ще додали того інію, заславши в Сибір? Змогу втекти за кордон дарувала доля, а ще видивитися дозволила крізь марево «автономізму» істинну ціль та видати до Першої світової війни свою працю «Значення самостійности України для європей- ської рівноваги».
Ні, В’ячеславе Казимировичу, не згоден, аби при- писали мені наполеонівські витребеньки, дещо інше мерехтіло поперед очима. І я сам відхилив ту руку, якою, немов зманливого вельми гостинця, простяга- ли-пропонували Скоропису-Йолтуховському укра- їнське гетьманство. Ні, сказав твердо, консервативний український уряд найліпше очолювати Євгенові Чикаленку. Навіть переконав, видавалося, вже Євге- на Харламповича, але той забагато зайд на землі своїй бачив, зажадав, що матиме діло хіба з германцями, австріяки звідси нехай вибираються геть: ні одним те не було до шмиги, ні другим. Не згодився ти також очолити міністерство закордонних справ УНР. А от губернським старостою Холмщини і Підляшшя, як запропонував Скоропадський, згодився: там шмат роботи такий був цікавий і зв’язки з політиками євро- пейськими могли стати в пригоді. І так само, як оголо- сив гетьман грамоту про федерацію з Росією, невід- кладно телеграфіст вистукав від тебе телеграму в Київ: через незгоду з урядовим курсом, писалося в тексті, йдеш у відставку, посаду ж обійматимеш доти, доки уряд знайде заміну. Заміна та вийшла доволі оригі- нальною, вже через кілька днів арештувала тебе поль- ська влада, що нахрапом край захопила…
Не зможу щиро сприйняти й іншого закиду до мене щодо Ради Присяжних, яку з властивим тобі нетерпін- ням пишеш стисло «Р. Пр.»: «…члени Р. Пр. Ол. Ско- ропис, С. Шемет, А. Монтрезор і Л. Сідлецький (С. Крилач) листом з д. 5.V.1930, а також ширячи від- повідаючих змістові цього листа поголосок намагались зробити з Голови Р. Пр. «загубившого духовну рівнова- гу руїнника»… І так само кривдно читати оці чорні газетні рядки, що від вдумування у їхню суть ще чорні- шими раптом стають: «…резолюціями кількох стягну- тих до Ванзее випадкових людей, названих «першим
зїздом гетьманців», члени Ради Присяжних П. Скоро- падський, Ол. Скоропис і С. Шемет намагались не тіль- ки виправдати зломання, даного Гетьманом П. Ско- ропадським Голові Ради Присяжних В. К. Липинсь- кому д.29.ХІ.1929 р. в Бадег, гетьманського слова чести, але ще ухвалили за це зломання слова Гетьману П. Скоропадському прилюдну подяку, чим порушили основні закони політичної моралі, для оберігання яких була власне створена Рада Присяжних»…
Немає страху в тому, що лист наш, цілком приват- ний, ти зважився опублікувати, бо не чую я з товари- шами моїми й твоїми, В’ячеславе Казимировичу, доко- рів сумління, ми щиро до тебе зверталися, і писали його без грамини піддобрювання чи лукавства. Нам не соромно за того листа.
«Високочтимий Вячеславе Казимировичу!
Настала для всіх нас найстрашніша хвилина, коли ми переконалися, що надлюдська праця над створенням істоти і теорії нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагу Ваших духовних сил.
Вас — творця єдиної теорії Української Державности — повалила, на велику скорб нас усіх, тяжка недуга.
Ви, не зізнаючи цього, власними руками стали руйнува- ти велике Діло Вашого життя, для якого в жертву це життя принесли. Бачимо і зізнаємо це ми, виросші з Вашої науки. Тепер Ви рішилися принести найбільш болючу жертву нашому ДІЛОВІ, жертву, на яку здібні тільки великі люде: в листі до Ясновельможного ПАНА ГЕТЬМАНА з дня 15 квітня Ви заявили, що «од всякого політичного життя усуваєтесь», поки не видужаєте настільки, щоби змогли