Діти Яфета
Шрифт:
Дружина Вікторія пробивається до прем’єра Ігнація Падеревського, від того йдуть негайні команди в ген- штаб, в жандармерію, жінку запевнюють, що ніхто не давав злої вказівки кидати Скорописа в табір, і помил- ку негайно виправлять.
Звісно, виправляти її чомусь не поспішали. Врешті, дружина добилася до самого Пілсудського,
і той негайно наклав резолюцію про звільнення та до- звіл жити в Варшаві.
У жандармерії на те Вікторії, посміхнувшись, лише докинули:
— А що тут розуміє Пілсудський? Він чоловік доб- рий і ладен усіх повипускати…
У холодних бараках табору привільно
мість розщедрилися на деревляники, та й то не всім, а ще без розбору частували нагайками та прикладами, підганяючи до роботи.
Лише двадцять восьмого червня прийшла телегра- ма про звільнення. Звільняють тільки тебе, а колеги ще лишаються у бараках, тож на обурене звернення твоє комендант постає законником, більшим від вар- шавських:
— Бачте, телеграма: «Звільнити губернатора Скорописа-Йолтуховського»… Але ви у мене тут не губернатор, а лише полонений, і ваша заява про інших полонених урядово мною не може бути прийнята…
Чого ж ти тут, думав про себе Олександр Філарето- вич, ти ж ніколи не шкодував себе задля справи, як і тисячі подібних тобі; чого свою землю, державу свою має поляк, італієць і чех, має більшовик той самий, до жаского діла якого немислимо дотягнутися навіть пеклу дантівському, тільки ти не маєш прихистку бодай невеликого свого? Зрештою, на те болісне «чо- го ж» свого часу відповідь дав Липинський…
Якесь дивне відчуття вини було в нього перед В’ячеславом Казимировичем, незрозуміле і непоясни- ме, насправді ж він сам куди більше зазнав від Липинського невиправданої кривди і навіть незаслу- жених образ. Але ж ти, Олександре Філаретовичу, не дозволив собі при його житті на макове зерня непова- ги якоїсь виявити і ти, вже по смерті, чи не першим заступився за його духовний спадок, який негадано стали навіть невідомі чужі люди розтягувати та при- власнювати. Чималенько з написаного В’ячеславом Казимировичем ти пам’ятаєш досі, але й свої рядки, які написав приголомшений такою передчасною втра- тою, також не забудуться: «Ще над одвертою могилою нікчемні амбітники без власних творчих духовних вартостей стали використовувати шпальти не лиш
«репрезентативної» преси, але й зорієнтованої в
наших відносинах чужої, щоби рекламувати себе ідей- ними спадкоємцями покійника, його друзями й прия- телями.
Фарисеї!..
Знаю, що власне вони, оті бездушні фарисеї, бити- муть себе в груди й на брудних роздорожжах українсь- кої руїнницької преси з піною у рота вигукуватимуть:
«Дивіться, як отой нікчемний Скоропис принижує память Великого Покійника, як він профанує її, змен- шує Його заслуги, ображає Його і Нас!..» (все, розумі- ється, з великої літери).
Даремні старання Ваші, панове!
Для тих, у кого очі є, щоб бачити, а вуха, щоб чути, — Правда вже є зараз ясною, як сонце.
Коли би покійний був звичайною людиною, ми, помолившись за його душу, на поминальних сходинах обмежилися б тим, що згадали, як то стародавній зви- чай наказує, все те, що доброго зробив покійник за свого життя.
Але В. Липинський, ідеолог нашого руху, не вмер, він живе в «Листах до Братів-Хліборобів» і не потрібує вихвалювання та панегіриків, бо він вніс стільки позитивного, творчого в наше політичне думання й методи діяльности, що вже й зараз одверті вороги нашої державної концепції признають його великі заслуги. Тим певніще відведе йому історія серед твор- чих політиків Української Землі одно з перших місць…»
Як багато часу спливло, відколи лягли на папір твої рядки, вважай, півтора десятиліття збігло, і як багато верст з Целендорфа, берлінського тодішнього передмі- стя, де, стиснувши серце, їх писав, як багато верст до цієї сибірської кам’яниці з вкритими інеєм стінами — той іній від дихання ще живих осідав непомітно і сріб- лився навіть на холодних обличчях мерців-вартових.
Щогодини кликали когось із камери конвоїри, й сер- дега вертався з допиту в червоне заюшеним чи ледве хитаючись переступав поріг, декого просто лантухом картопляним укидали. Того дня раніше забрали Василя Петрашкевича, земляка Олександра Філаре-товича, з яким разом ще в вагоні їхали, а через дві душі і його покликали. Допит недовгим був: спершу гумовий м’ячик якийсь у рот запхали, один слідчий ударив у пах ногою, а другий, як хилився Скоропис після удару правою, то зліва його виправляв.
— Ми покажемо тобі помсту!
Він вернувся у камеру, так і не втямивши, за що і про що його кликали, цього разу ще якось відбувся, хіба зуби зліва хитатися почали.
А через кілька днів прибув новий ешелон ув’язне- них, і новачків заганяли в камеру до Скорописа- Йолтуховського. Камера швидко виповнилася, коли ж не вдалося жодного більше втиснути, то вкидали їх просто поверх голів. Тої ночі після схожої лазні бранд- спойтів помирали стоячи, ворухнутися навіть ніхто не міг, це була особлива всенощна, без півчих і голосу дзвонів, де молитву шептали лише губами живі, а з ними заразом останню молитву вистояли покійні…
Наступного ранку, хто ще лишився, всіх вишикува- ли у стрій і, попри завірюху, погнали колоною — ніхто не знав адреси, дехто хіба подейкував, що чекає їх Темниківський табір.
Мели і крутили сніги, змією чорною в білу мліч рухалася колона, обабіч якої топтали замети автомат- ники з вівчарками, що враз загарчать і рватимуть повідки, ледве хто необачно заточиться і вбік який крок ступить.
Петрашкевич ішов зі Скорописом у колоні поряд, ішли вони мовчки, бо марне будь-яке слово, яке тут же загасить завивання дражливих вітрів. Вони йшли, наче в прострації, мов перенеслися в якийсь інший
світ, де нема конвоїрів і їхніх собак, що гарчать, аж слина піною скапує, де кривда на світ ще не зродила- ся, а зло просто не існувало, в тому світі ані бараків зі стінами в інеї, ні коротких попереджувальних черг автоматів, ні колючого вітру, що наждачним папером твоє лице тре болісно й злостиво; не було нічого, тіль- ки біла мліч і біле, дивне якесь забуття.
Вони йшли, стараючись потрапляти слід у слід попереднього в’язня, як зненацька Петрашкевич чи то об щось перечепився, невидиме у снігу, чи просто невдало ступив, як раптово, вже падаючи, два кроки вбік зробив — і тут же рикнула недалека вівчарка й поверх голів полоснула черга, але Скоропис якось підтримати чоловіка встиг.