Дівчинка з Землі
Шрифт:
Кущі були невисокі, мені до пояса, вони мали довге, сріблясте зісподу листя і досить коротке, товсте коріння, яке легко виходило з піску. Ми обережно викопали п’ять кущів, вибираючи ті, на яких знайшли пуп’янки, насипали у великий ящик піску і перенесли наші трофеї на “Пегас”.
Того самого дня “Пегас” стартував із пустельного супутника і взяв курс далі. Тільки-но кінчився розгін, я почав готувати до зйомок камеру, бо сподівався, що на кущах невдовзі розпустяться світляні квіти, а Аліса приготувала папір і фарби, щоб ці квіти замалювати.
І
— Що таке? — здивувався механік Зелений. — Я не вмикав магнітофона. Хто увімкнув? Чому мені не дають відпочити?
— Це співають наші кущі! — закричала Аліса. — Насувається піщана буря?
— Що? — здивувався Зелений. — Звідкіля в космосі може бути піщана буря?
— Ходімо до кущів, тату, — зажадала Аліса. — Поглянемо.
Аліса побігла в трюм, а я трохи затримався, заряджаючи камеру.
— Я теж сходжу, — сказав механік Зелений. — Ніколи не бачив співучих кущів.
Я запідозрив, що насправді йому кортить заглянути в ілюмінатор, бо він побоюється, а раптом таки насувається піщана буря.
Щойно я скінчив заряджати камеру, як почув крик. Я впізнав Алісин голос.
Я покинув камеру в кают-компанії і побіг мерщій униз, до трюму.
— Тату! — кричала Аліса. — Ти тільки поглянь!
— Рятуйте! — галасував механік Зелений. — Вони йдуть!
Ще кілька кроків — і я підбіг до дверей у трюм. У дверях я зіткнувся з Алісою й Зеленим. Точніше, я наскочив на Зеленого, який ніс на руках Алісу. Він був переляканий, борода розвівалася, наче од вітру.
На порозі з’явилися кущики. Видовище було й справді жахливе. Кущики вилізли з наповненого піском ящика і, важко переступаючи на коротких потворних коренях, рухались на нас. Вони йшли півколом, погойдуючи вітами, пуп’янки розкрились, і поміж листям горіли, наче зловісні очі, рожеві квіти.
— До зброї! — гукнув Зелений і простяг мені Алісу.
— Зачиніть двері! — сказав я.
Та було пізно. Поки ми штовхалися, намагаючись розминутися, перший із кущів минув двері, і нам довелося відступити в коридор.
Один за одним кущики рушили за своїм вожаком.
Зелений, натискаючи дорогою на всі кнопки тривоги, побіг на місток по зброю, а я схопив швабру, що стояла під стіною, і спробував захистити Алісу. Вона дивилася на наступ кущиків зачаровано, як кролик на удава.
— Та біжи ж! — крикнув я Алісі. — Мені їх довго не втримати!
Кущики пружними, сильними вітами схопилися за швабру і виривали її у мене з рук. Я відступав.
— Придерж їх, тату! — сказала Аліса й побігла.
“Добре, — встиг подумати я, — що хоч Аліса в безпеці”. Моє становище й далі лишалося небезпечним. Кущики старалися загнати мене в куток, а шваброю я вже не міг орудувати.
— Навіщо Зеленому вогнемет? — почув я раптом у динаміку
— На нас напали кущики, — відповів я. — Але вогнемета Зеленому не давай. Я спробую зачинити їх у відсіку. Тільки-но я відступлю за сполучні двері, я дам тобі знати, і ти відразу ж замкнеш відсік.
— Тобі не загрожує небезпека? — спитав Полосков.
— Ні, поки що я тримаюсь, — відповів я.
І цієї ж миті найближчий до мене кущ сильно смикнув за швабру й вирвав її з рук. Швабра відлетіла аж у кінець коридора, і кущі, наче підбадьорені тим, що я беззбройний, рушили до мене щільною лавою.
Аж тут я почув швидкі кроки позаду.
— Ти куди, Алісо! — крикнув я. — Негайно ж назад! Вони сильні, як леви!
Та Аліса прошмигнула в мене під рукою і кинулася до кущів.
Щось велике, блискуче було у неї в руці. Я кинувся за нею слідом, утратив рівновагу і впав.
Останнє, що я побачив, була Аліса, яку обступили зловісні віти ожилих кущів.
— Полосков! — вигукнув я. — На поміч!
І в ту ж секунду спів кущів урвався. Почулося тихе жеботіння і зітхання.
Я підвівся на ноги і побачив мирну картинку.
Аліса стояла в самісінькій гущі кущиків і поливала їх із лійки. Кущики гойдали вітами, стараючись, щоб не впала жодна крапля вологи, і блаженно зітхали…
Коли ми загнали кущі назад у трюм, підібрали зламану швабру і витерли підлогу, я спитав Алісу:
— Але як же ти здогадалась?
— А нічого такого, тату. Адже кущики — рослини. Отже, їх треба поливати. Як моркву. А ми ж їх викопали, посадили в ящик, а полити забули. Коли Зелений схопив мене і намагався врятувати, я встигла подумати: адже вони у себе вдома живуть біля самої води. І Третій капітан за їхнім співом знайшов воду. А співають вони, коли насувається піщана буря, яка сушить повітря і засипає піском воду. От вони й хвилюються тоді, що води їм не вистачить.
— То чого ж ти зразу не сказала?
— А ти б повірив? Ти з ними воював, як із тиграми. Ти зовсім забув, що вони — звичайнісінькі кущики, які треба поливати.
— Так уже й звичайнісінькі! — пробурчав механік Зелений. — Га няються за водою по коридорах!
Тут уже настала моя черга, як біолога, сказати своє останнє слово.
— Отак ці кущі борються за існування, — пояснив я. — Води в пустелі мало, джерела пересихають, і, щоб вижити, кущам доводить ся блукати по піску й шукати воду.
Відтоді кущі мирно жили в ящику з піском. Тільки один із них, найменшенький і найнепосидючіший, часто вилізав із ящика й підстерігав нас у коридорі, шелестів вітами, наспівував, випрохував води. Я просив Алісу не перепоювати малюка — вода й так сочиться з коренів, — та Аліса його жаліла й аж до кінця подорожі тягала йому воду у склянці. І це ще б нічого. Але якось вона напоїла його компотом, і тепер кущик узагалі нікому проходу не дає. Тупцяє коридорами, лишаючи за собою мокрі сліди, і тупо тицяється листям у ноги людям.