Дівчинка з Землі
Шрифт:
— Хто це був? — запитала Аліса, переводячи дух і схиляючись аж до сумки.
— Це був носильник, — пролунав шепіт у відповідь.
Поїзд смикнувся і, постукуючи на рейках, рушив до столиці.
— Він не міг мене заарештувати?
— Не знаю, — озвався археолог. — А тебе ніхто не чує?
— Ні, вони сплять.
— Тоді почитай нарешті газету. І постав сумку на підлогу. Так менше хитає.
Аліса розгорнула газету.
Газета була вчорашня. І через усю першу сторінку тягся червоний напис: “Завтра Колеїда зустрічає героїв космосу”.
— Усе
13
На щастя, сусіди через дві станції вийшли, й Аліса залишилася в купе одна. Вона витягла археолога із сумки, й вони разом прочитали всі повідомлення в газеті, де говорилося про політ космонавтів та про те, як їх будуть зустрічати. Вони навіть змогли приблизно прикинути, як їм пробиратися через столицю. Правда, столиці археологи ще не розкопали, але в бібліотеці Рррр знайшов план міста й перемалював його. Кепсько було з грішми. Їх лишалося тільки-тільки на трамвай або автобус. Навіть перекусити не було на що.
— Ну що ж, — журливо всміхнувся археолог і підморгнув Алісі однісіньким оком, — доведеться, як у казці, продати мене, свого єдиного друга.
— Ніхто тебе не купить без хвоста, — сказала Аліса.
— Не турбуйся, — заспокоїв археолог. — Я знайшов голку й нитки. Тільки ти так розгойдувала сумку, що я боявся вколоти собі пальці. А тепер я пришию собі хвоста. Їхати ще години півтори.
Аліса дивилась у вікно. За вікном була звичайна країна, правда, надто відстала у порівнянні з Землею, але ж Земля теж колись була відсталою: на ній не було монорейок, повітряних швидкісних пузирів, антигравітаторів, летючих будинків та всяких інших звичайнісіньких речей.
Археолог мугикав щось собі під ніс і пришивав хвоста. Аліса могла б йому допомогти — вона краще вміла вправлятися з ниткою, аніж Рррр, — проте не стала пропонувати йому своїх послуг: адже кожний сам пришиває собі хвоста, чи не так?
Аліса заходилася розглядати портрети космонавтів у газеті. Один із космонавтів їй сподобався найбільше. Він був молодий, темноокий і усміхався так широко, ніби взагалі не усміхатися не міг. “Інженер Толо”, — прочитала вона його ім’я. І запам’ятала.
Двері в купе грюкнули, і зайшла бабуся. Вона була маленька, з круглим рум’яним личком, у довгому синьому платті. Аліса побачила, як очі бабусі стали раптом широкими й наляканими. Бабуся дивилася вниз, на лавку.
— Ой! — вигукнула бабуся.
Аліса простежила за її поглядом і побачила, що захоплений зненацька археолог, притримуючи однією рукою хвіст і в другій досі ще стискаючи голку, пробує залізти в сумку. Аліса мерщій розкрила сумку ширше, щоб він ускочив туди, і знову поглянула на бабусю. Бабуся задкувала в коридор, і рот у неї вже відкрився, наче вона ось-ось закричить.
— Не хвилюйтеся, бабусю, — почала Аліса. — Не хвилюйтеся. Це воно так грається.
— Ху! — мовила бабуся. Вона немовби трохи заспокоїлася, почувши Алісин голос. — А мені вже здалося…
— Що?
— І не кажи, доню, — відповіла бабуся. — Мені приверзлося, що твоє кошеня собі хвоста пришиває. Очі підвели.
Бабуся швидко забула про свій переляк, усілася під віконцем, розв’язала мішечок і витягла звідти два помідори. Один узяла собі, другий простягла Алісі.
— Ти куди, доню? — спитала вона.
— Я в столицю.
— Звісна річ — у столицю, — згодилась бабуся. — А що там робитимеш?
— Я їду космонавтів зустрічати…
— А-а, — мовила бабуся і раптом задумалась. — Скажи, люба, спитала вона схаменувшись, — а в твого кошеняти два ока чи одне?
— Два, — відповіла Аліса спокійно, — тільки воно одне око увесь час примружує.
— Ну гаразд. — Бабуся ще раз глянула з острахом на сумку. — А я теж на космодром їду.
— Зустрічати космонавтів?
— Та ні, не всіх зустрічати. Син мій повертається. Інженер він.
Бабуся дістала з сумочки велику фотографію того космонавта, який сподобався Алісі.
— Ось, дивися.
— А я його знаю, — похвалилась Аліса. — Його звати Толо.
— Хто його не знає, — з гордістю сказала старенька.
— А чому ви у простому поїзді їдете? — спитала Аліса.
— А що?
— Так ви ж мати космонавта. У нас батьків космонавтів завжди разом із ними вшановують.
— Та куди вже мені, — усміхнулася старенька. — Я як жила в селі, так і лишилася. А мій Толо теж скромний. Ніколи не здогадаєшся, що він космонавт. От ти читала, напевно, в газеті, як у них аварія сталася, як метеорит їм стінку прошив? Так це мій Толо з корабля виліз і дірку заладнав.
Сумка штовхнула Алісу в бік. Та вона й без цього вже здогадалася: ось як космічна чума проникла на корабель. Отже, Толо вже хворий.
— Нічого, — мовила вона вголос. — Ми його вилікуємо.
— Кого вилікуємо? — спитала бабуся.
— Та я так, ненароком, — похопилася Аліса.
— Мій Толо здоровий. Він ніколи ще нічим не хворів. Навіть зуби ніколи не боліли. Ось який у мене син.
Бабуся погладила фотографію і сховала її в сумочку. Аліса знову відчула поштовх. Археолог, мабуть, був схвильований. Чого ж він хоче?
— Просися з нею, — пролунав зненацька шепіт.
— Що? — спитала бабуся. — Ти щось сказала?
— Авжеж, — відповіла Аліса. — Це я подумки. Я сказала, що ви щаслива.
— Звичайно, щаслива. Такого сина виростила! Навіть зуби ніколи не боліли.
— Я про інше, — уточнила Аліса. — Адже вас до самого корабля пустять.
— Звісно, пустять. Повинна ж я свого сина обняти.
— А мені доведеться далеко-далеко стояти. Може, навіть і взагалі в місті лишитися. А мені так ваш Толо подобається! Слово честі, дужче за всіх інших космонавтів.
— Нравду кажеш, дівчино? — спитала старенька серйозно.
— Слово честі.
— Тоді я маю добре діло зробити.