Дівчинка з Землі
Шрифт:
Вони вилізли із схованки, і Рррр довго розтирав сильними рученятами Алісині ноги. Ноги так заніміли, що йти було неможливо. А потім стало ще гірше — ноги відходили, і здавалося, що тисячі голок устромилися в них.
— Ну, зможеш іти? — запитав Рррр.
— Зможу, — відповіла Аліса.
Тепер, коли стільки довелось витерпіти, вона вже зрозуміла, що за всяку ціну вони повинні добратися до своїх. І вони добралися.
Вони знову перетнули темний ліс, вийшли на пустище і обминаючи ями й купи сміття, допленталися до нового району міста. Поки не лишилися позаду
Вони вийшли на стежку, що бігла вздовж полотна, і подалися геть від столиці. Аліса намагалася уявити собі, як мати космонавта Толо сварить її, розповідаючи синові, що Аліса втерлася до неї в довіру. Їй здавалося навіть, що вона чує голос старенької: “Я її ще й помідорами годувала. Знала би — нічого не дала б. І кошеня в неї було підозріле”. Ужу під ранок їм пощастило вилізти на платформу товарного потяга, що пригальмував біля роз’їзду. З першими променями сонця, подряпані, змучені, ледь живі, без межно щасливі, вони піднялися на пагорок. Лишалося зробити тільки один крок — і машина часу забере їх назад, у табір археологів. Та Аліса раптом збагнула, що їй дуже важко зробити цей останній крок.
— Я боюся, — призналась вона маленькому археологові.
— Я теж боюся, — відповів він. — Я розумію.
— А раптом ми повернемося, а там усе по-старому? Раптом не вдалося?
— Ой, — мовив Рррр, — і не кажи!
Він знову загубив десь свого хвоста, тепер уже назавжди.
Вони помовчали трохи.
Потім Аліса нахилилася і взяла археолога на руки. І зробила останній крок.
Щось клацнуло. Легенький туман огорнув її, і здалося, що вона мчить кудись, падає… падає…
І ось вона стоїть у кабіні машини часу.
18
За склом височів Громозека. Поруч — Петров. Річард нахилився над пультом керування.
Аліса стояла в кабіні, не сміючи ворухнутись.
Двері не відчинялися.
Громозека підняв щупальце, показуючи, що вона забула натиснути на кнопку.
— Атож, кнопка, — сказала Аліса.
Вона натиснула на зелену кнопку. Двері відійшли вбік. Аліса випустила з рук археолога, і той упав на підлогу.
— Все гаразд, — мовив Громозека. — Можете стартувати.
— Єсть стартувати, — відгукнувся голос із динаміка.
Глухо заревли двигуни, пульт керування гойднувся, й Аліса відчула, як збільшувався вантаж — запрацювали гравітаційні установки.
— Ну що? — спитав нарешті Рррр.
Громозека простяг уперед свої довгі щупальця, підняв Алісу, і вона раптом побачила, що по його широченному зеленому обличчю течуть димучі сльози.
— Донечко моя, — сказав він. — Люба! Спасибі!
— Ну що? — спитала тоді Аліса.
— Усе г-гаразд, — відповів Петров. — Усе г-гаразд. Хоч це й неподобство.
— Переможців не судять, — нагадав Річард. — І ви, Михайле Петровичу, це знаєте.
— А я, — мовив Громозека, досі ще не випускаючи із щупальців Алісу, — я згоден тепер на будь-яку кару.
— Так
— Усе вийшло.
— А чому ми рухаємося?
— Ми летимо, — відповів Громозека. — Відлітаємо.
— Чому? — здивувалась Аліса.
Їй було так затишно в обіймах Громозеки, і вона зовсім не відчувала ніг.
— Бо як тільки ви з Рррр пішли в минуле, я розбудив увесь табір, — пояснив Громозека.
— Щоб за нами гнатися?
— Аж ніяк. Я ж знав, що ти вночі спробуєш сама втекти в минуле. І ти знаєш моє до цього ставлення. Я не заважав тобі.
— Ти тоді не спав?
— Я ж велів тобі не забути светра.
— А я так старалася не шуміти! — сказала Аліса.
— Я зробив усе, що міг. Я пояснив тобі, як діє балончик із вакциною, примусив тебе зробити всі уколи. І попросив Рррр вирушити в минуле разом з тобою. Саму я тебе відправляти не хотів.
— Так ти, кошеня, — обернулася Аліса до свого супутника, — теж заздалегідь знав, що я втечу?
— Знав, — відповів маленький археолог. — І, крім мене, не було кому тебе супроводжувати. Адже я найменшенький. І хвоста я заготував заздалегідь. І я ж тобі став у пригоді?
— Авжеж. Знаєш, Громозеко, він звільнив, коли мене піймали.
— Так? Ну й чудово. Потім усе розкажеш. А ми дуже хвилювалися. Ми думали, що, коли тебе піймають, доведеться посилати в минуле рятувальну партію.
— А все ж чому ми на кораблі? — спитала Аліса.
— Бо як тільки ви пішли в минуле, я наказав про всяк випадок згортати табір і часовий центр. Ми ж не знали, що відбудеться тут за сто років. Раптом на місці наметів виросте нове місто? Або штучне море?
— От де вже була робітка! — сказав Річард. — Ми за шість годин згорнули весь табір, розібрали станцію і повантажили камеру часу на останній корабель. І стали чекати.
— І дочекалися? — спитала Аліса. — Можна, я погляну?
Громозека підніс її до ілюмінатора.
Корабель уже піднявся досить високо, і Колеїда займала половину неба. І все обличчя планети було залите плямами світла — це горіли вогні її міст і заводів.
— Все сталося в другій половині дня, — мовив Громозека. — Ми стояли біля ілюмінаторів і дивилися. Ми ж знали, о котрій прилітає космічний корабель. Ми стояли і лічили хвилини. Адже ми не дуже вірили, що тобі пощастить пробратися до корабля…
— І тут, — перебив його Річард, — ми побачили, як в одну мить поля зазеленіли.
— І високі будинки виросли на місці старого міста, — сказав Петров.
— І над нами пролетів птах, — додав Громозека.
— І ми зрозуміли, що Аліса вбила космічну чуму.
— А як же вас не помітили? — спитав Рррр.
— Наш корабель був схований у землю і вкритий зверху маскувальною сіткою. Нам поталанило — це поле було не забудоване. Зате тепер, коли ми злетіли, вони нас напевно помітили.
Цієї миті в динаміку пролунав голос: