Дівчинка з Землі
Шрифт:
— Мені вас жаль, — сказала Аліса будинкам, у яких спали лю ди. — Але ви можете на мене покластися.
— Може, нас уже почали шукати, — заворушився в сумці археолог, голос його долинав глухо, наче здалеку.
— Мовчи, — урвала Аліса, — а то хто-небудь почує і помре від здивування: сумка розмовляє.
Газетний кіоск був уже відчинений. І продавець у ньому був знайомий. Його фотографію показував Петров — адже він відніс його у лікарню. Тобто віднесе, якщо Аліса йому не допоможе.
Аліса дістала з кишені
— У вас є сьогоднішні газети? — спитала вона.
Продавець був літній чоловічок у чотирикутних рогових окулярах.
— Одну хвилинку, пані, — сказав він. — Якщо ви зачекаєте, то їх принесуть.
— А довго чекати?
— Недовго. Чуєте, поїзд шумить? Це прийшов уранішній зі столиці. Він привіз пошту.
— А потім він назад у столицю піде?
— Так, хвилин через двадцять.
— Тоді дайте мені вчорашню газету, — попросила Аліса.
Продавець простяг їй газету і дав здачу.
— Ви приїжджа? — спитав він у неї.
— Я іноземна туристка, — відповіла Аліса.
— Ага, — мовив продавець. — Я відразу здогадався, що ви не ту тешня.
Коли Аліса відійшла од кіоска й попростувала через невелику площу, повз пам’ятник невідомому чоловікові на коні, який стоятиме тут і через сто один рік, вона сказала археологові:
— Треба було мені заздалегідь пошити плаття, як тут носять.
— Та хто міг здогадатися? — запитав археолог.
— Звичайно, Громозека.
За площею був невеличкий сквер. Обабіч доріжки тяглися клумби з квітами. Квіти розтулялися назустріч сонячним променям. Перед вокзалом зупинився автобус, із нього вийшли маленькі люди в робочому одязі й зайшли всередину. Над невисокою будівлею вокзалу підіймався стовп диму і чахкав паровоз.
— Ти газети проглянула? — спитав Рррр.
— Я на ходу не можу.
— Тоді дай мені.
Аліса згорнула газету трубочкою і просунула в сумку. Відразу ж газета вилізла назад.
— Невже ти не розумієш, — прошипів археолог, — що я не можу читати в сумці? Тут темно й тісно.
— Тоді не просив би.
— Знайди лавку, — сказав археолог, — сядь і прочитай.
— Спершу я куплю квиток на поїзд, — заперечила Аліса, — а то ми запізнимося і тоді зможемо читати досхочу. А в тебе чому настрій зіпсувався?
— Мене захитує, — відповів Рррр. — Тебе ніколи не носили в сумці?
— Ні.
— Мене теж. До речі, у тебе дуже нерівна хода, якась із підстрибом.
— От не знала!
Сперечаючись з археологом, Аліса зайшла у вокзальні двері й побачила квиткові каси. Вона знала, де їх шукати, бо археологи в майбутньому відновили майже весь вокзал. Правда, виявилося, що не все вони відновили правильно, але зараз це не грало ролі.
— Один дитячий, — попросила Аліса, простягаючи гроші у вікон це каси.
Кругле червоне обличчя касирки висунулося з віконця. Вона зміряла Алісу з ніг до голови і сказала:
— Така
— Але ж я завжди їжджу по дитячому…
Тут Аліса затнулася, бо археолог підстрибнув у сумці.
— Ой так, звичайно, — мовила вона і полізла в кишеню по гроші.
Грошей лишалося зовсім небагато. Всього десять монет. — А коли відходить поїзд? — запитала Аліса.
Проте касирка нічого не відповіла й грюкнула віконцем.
— Касирки тут неввічливі, — сказала Аліса. — У нас таких нема.
Вона вийшла на платформу й зупинилася за залізним стовпом.
Вона не хотіла розгулювати на виду.
Поїзд стояв біля платформи, паровоз розводив пару, і нечисленні пасажири сідали на свої місця.
Дехто був ще зовсім сонний, щойно прокинувся.
Аліса вибрала вагон, у якому нікого не було, і мерщій пішла до нього.
Біля вагона стояв провідник у високому оранжевому капелюсі.
— Ваш квиток?
Аліса простягла йому квиток.
— Ви читати не вмієте? — спитав він. — Написано ж — третій клас. А це вагон першого класу.
— А яка різниця? — спитала Аліса.
Провідник зміряв її з голови до п’ят і відповів:
— У ціні.
І коли Аліса заквапилася, щоб він її більше не розглядав, до наступного вагона, трохи біднішого, розфарбованого, де було повно народу, вона почула, як провідник сказав комусь:
— Поглянь, що за чудо! Іноземка, чи що?
І тоді Аліса вирішила видавати себе за іноземку. Вона зупинилася біля вагона, але до дверей не підійшла, а нахилилася до сумки і спитала археолога пошепки:
— А що, як я видаватиму себе за іноземку?
— Тоді видавай себе за північну іноземку і ні в якому разі не за південну.
— Чому?
— А тому, що з північними у них союз, а з південними от-от війна почнеться.
— Не почнеться, — впевнено сказала Аліса. — Не встигнуть.
— А з твоєю допомогою, може, і встигнуть.
— Ти з ким розмовляєш, пані? — почула Аліса суворий голос.
Вона випросталася. Поруч неї стояв товстий чоловічок у жовтому мундирі, з великим золотим гербом на капелюсі. Вона вирішила, що це поліцейський, і першим її рухом було втекти звідси. Втекти світ за очі.
— Стій, — сказав чоловічок у жовтому і схопив її за рукав. — Ти звідки приїхала і з ким розмовляєш, питаю?
— Я з півночі, — відповіла Аліса. — Я іноземка. Іноземка з півночі.
— Щось не схоже, — мовив чоловічок.
Але тут паровоз загув, Аліса вирвалась і скочила на приступку вагона.
Чоловічок у жовтому мундирі роздумував, що йому робити, а тим часом Аліса простягла квиток провідникові й протиснулася в напханий вагон. Їй пощастило знайти купе, в якому дрімали три чоловіки в бідному одязі й пом’ятих капелюхах. Четверте місце було вільне.