Декамерон Самуїла Окса
Шрифт:
Не варто й говорити, що ніхто так не панькається з дикуном. Він може прокидатися, коли захоче, може вмиватися, а може й не вмиватися. Коли снідати і коли обідати, йому може підказати тільки власний шлунок і ніхто більше. Дикун може заходити в море коли-завгодно і виходити з моря аж тоді, коли він набридне нудьгуючим рятувальникам на яликах і вони йому скажуть: «Ну, от що, голубе, вилазь, нам вже час вечеряти».
Дикун може лежати на пляжі на лівому боці доти, доки з правого боку не піде дим і той димне помітять з міської каланчі. Тут вже можуть втрутитися
Що й казати, на складному і відповідальному пляжно-купальному терєні бідного дикуна-новачка можуть чекати які завгодно несподіванки. Вони бувають і приємними і не дуже.
Так от для того, щоб тих не дуже приємних несподіванок було якомога менше, і створено мною цю хоч і не глибоко-наукову, але всебічну інструкцію.
Я дикун кадровий і за свій дикунський вік набачився на євпаторійському піску чимало різних дикунів. Були вони різні за віком, статтю, характером, службовим станом і професією, але, загалом, різко поділялися на дві категорії: на оптимістів і, песимістів.
Оптимісти (а їх переважна більшість, можна навіть сказати 9/10 від загальної кількості дикунів) люблять перш за все море, сонце, пісок і свіжий солоний вітер.
Дикун-оптиміст в душі бродяга і спартанець. Йому абсолютно байдуже, де він сьогодні буде спати і чим він завтра буде снідати.
З тієї хвилини, як дикун-оптиміст переконався, що Чорне море за пройдешній рік не висохло і не обміліло, а пісок на пляжі не закам’янів, будьте певні, хороший настрій його вже не покине до кінця відпустки.
І, як правило, з дикуном-оптимістом ніколи нічого не трапляється. Він любить сонце, море, пісок, вітер, і вони платять йому такою ж самісінькою любов’ю.
За останні десять-п’ятнадцять років на євпаторійських пляжах не було зареєстровано жодного випадку, коли б оптиміст обгорів на сонці або, не приведи господи, втопився у морі. Більше того, оптимістові навіть вітер піском ніколи очі не засипає.
Значно гірше живеться на білому світі дикунам-песимістам. Мені, чесно кажучи, навіть шкода їх.
Але природа дуже об’єктивна. Я б сказав, занадто об’єктивна. Вона, відчуває, що песимізм погано гармонує з блакитним небом, ясним сонцем, золотим піском і синім морем. І… мститься за песимізм.
Сонце обсмалює песиміста так, що з нього лахміттям облазить шкіра, вітер пригорщами сипле йому в очі пісок, а море декалітрами заливає у рот і в ніс гірко-солону воду.
Внаслідок цих причин настрій у песиміста стає ще песимістичніший, і він починає бурчати:
— Теж мені море! Хіба тут море? От у Ялті море. Там море як море, а тут не море, а так собі. Знову ж таки Сочі… Казав, у Сочі поїдемо, казав же, казав… Ні, не послухала. І гір тут немає…
На такого скептика-песиміста не варто звертати увагу, бо коли він приїздить у Ялту, то там звучить його голос майже так самісінько:
— Теж мені Ялта! Перлина Криму, називається… Кипарисів понатикали на кожному кроці, вийдеш з дегустації і не розминешся. Знову ж таки гори… Кому вони потрібні? Тільки сонце крадуть. Людина приїхала сонця набиратися, бо сонце, воно як вітаміни, а сонце з півдня шур за гори — і заховалося. Ні, треба було таки у Євпаторію їхати…
Як бачите, Євпаторія тут не винна. Винні песимісти. їхні кислі фізіономії Євпаторію не прикрашають. Значить, потрібно прикрасити їх самих. А чи може бути дорогоцінніша прикраса, як хороша посмішка? Отож, ступивши на євпаторійський перон— посміхніться. Хай все почнеться з посмішки.
Суша
В основному, Євпаторія ділиться на сушу і море. Це коли не рахувати повітря запашного, п’янкого, просоленого, на сонці настояного.
А суша в свою чергу ділиться на дві частини: на ту, де ви будете спати, і на ту, де ви будете лежати. Для цього, власне, ви у Євпаторію і приїхали. Можна там, звичайно, і ходити, вулиці є у Євпаторії, і хороші вулиці, але вулиці у вас і дома є. До того ж жарко. Там багато не попоходите. Отож кажу — цікавтеся більше не тими сухопутними місцями, де ходити, а більше цікавтеся тими, де спати і де лежати.
Це, скажу я вам, не проблема. Не встигнете ви ще поїздом по-справжньому від Сімферополя від'їхати, як вже у вагонах почнуть з’являтися громадяни і громадянки з червоними пов'язками на рукавах. А на тих пов’язках золотими літерами горять слова «Бюро обслуговування». Знайте, що Євпаторія пам’ятає про ваше існування і вже починає вас брати у свої гарячі обійми. З громадянками і громадянами з червоними пов’язками, на яких золотими літерами горять слова «Бюро обслуговування», дуже легко у контакт вступати.
Власне кажучи, вам у контакт з ними і не доведеться вступати, вони самі з вами у контакт вступлять. А вступивши у контакт, толком розпитають, що вам потрібно: ліжко чи кімнату.
І вже будьте певні — матимете дах над головою. Не спатимете під відкритим небом, і жодний метеорит на вас не впаде. (У серпні, як відомо, метеорити падають густо).
Коли ж з яких-небудь причин ви розминетеся з тими громадянами, у яких на рукавах червоні пов’язки, то й тоді не турбуйтеся. Нічого страшного з вами не скоїться. На пероні вокзалу, тільки-но поїзд зупиниться, або на автобусній станції, тільки-но зупиниться автобус, вас обов'язково обступлять громадяночки. Правда, на їхніх рукавах вже не буде червоних пов’язок із золотими літерами, але у контакт вони вступають дуже охоче. І якраз висвітлюють ті питання, які вас більше всього турбують:
— Вам, мабуть, кімнатку?
— А вам, мабуть, ліжечко?
— А вам, напевне що, кімнатку та ще й у кімнатці треба буде дві розкладушечки приставити, бачу, ви з діточками.
— Ходімо до мене, тут від вокзалу недалеко, навіть таксі брати не треба, за п’ять хвилин доберемося. Давайте вашого чемоданчика, я вам допоможу нести. Ходімо, подивитесь квартирку. Море? Та море тут же таки під носом. Господи, скільки там до того моря йти! У нас у Євпаторії куди б не йшли, то скрізь до моря вийдете, у нас кругом море під носом. А що у мене, то прямо-таки під самісіньким носом.