День для прийдешнього
Шрифт:
— Слухайте, — сказав Діжа, — ви...
Більше не встиг нічого промовити, бо дівчина озирнулася, хлюпнула на Діжу холодом. Очі в неї були мов зелена крига. Зневажлива байдужість малювалася в куточках її соковитих уст.
— Вам щось треба? Ви заблукалися в Києві?
— Слухайте, — заквапився Іван, — я знаю, що поводжуся, мов останній блазень, але послухайте мене, будь ласка.
— Ну, — вона дивилася на нього через плече.
— Я ще жодній дівчині ніколи не казав, що вона вродлива.
— То й що?
— А вам скажу...
— Справді?
— Це така сама правда, як те, що на світі є кохання.
— Ніколи не припускала, що в такому довгому тілі розлито стільки сентиментальності.
— Я говорю цілком серйозно.
— А я теж.
— Я вперше зустрічаю таку дівчину.
— А я вперше зустрічаю такого нахабу.
— І все ж... дозволите... поговорити з вами...
— Я не звикла вести розмови з незнайомими.
— Моє прізвище Діжа... Іван Діжа... Я тут працюю... Ну, в інституті... всілякі там проекти... проектування... власне, це не грає ролі...
— Яз вами згодна. А тому до побачення. Дайте мені спокій.
— Я бігтиму за вами, мов цуцик.
— Та ви справді нахаба. Може, покликати міліціонера?
— Не треба.
— Ви, мабуть, з села?
— Не розумію вас.
— Бо тільки селянський хлопець може з такою безпосередністю зреагувати на загрозу покликати міліціонера. «Не треба!» Це ж ціле море сміху! Ви — кумедний тип!
— Ну, ви вгадали. Я справді — селянський хлопець. Як кажуть французи: «Же сюї анфан де пейзан».
— Ви навіть знаєте французьку? Це трохи старомодно нині. Всі київські фертики вивчають тільки англійську. Що ж до мого батька, то він проти вивчення іноземних мов взагалі. От би звести вас з моїм татусем! Тоді б ви наговорилися.
— А ви — татова донька?
— Майже. Капризна, вередлива, розбалувана.
— Мене ніщо не лякає.
— Не хочу вас лякати. Просто прошу: відчепіться від мене« Я пішла.
Вона справді пішла, зовсім не дбаючи за свого випадкового знайомого.
Іван рушив за нею.
— Мені хочеться ходити з вами і говорити з вами, — сказав.
— Я не звикла розмовляти отак на вулиці.
— Тоді я ходитиму за вами, поки ви зайдете до якогось приміщення.
— А якшо це триватиме дуже довго?
— Дарма.
— Крім того, я звикла дуже швидко ходити по Києву.
— А я вмію добре бігати. Ви ж бачите, що в мене досить-таки довгі ноги.
— Поки що я встигла помітити лише ваш довгий язик.
— Від природи я мовчазний. Це тільки сьогодні.
— Продемонструйте, будь ласка, свою мовчазність: — сказала вона, пришвидшуючи крок, не лишаючи на тротуарі для Діжі місця, поруч себе, так що йому весь час доводилося тюпачити слідом за дівчиною.
Дивна і дурна пригода!
Ходіння вулицями тривало досить довго. Дівчина, мабуть, навмисне кидалася то сюди, то туди, завернула на вулицю Енгельса, перед тим постоявши трохи під аркою, де годували голубів, обійшла навколо водограю, що плюскотів перед театром імені Франка, спустилася по вулиці Карла Маркса і знов подерлася вгору тепер уже по східцях, які вели до готелю «Москва». У неї, певно, було залізне серце, раз вона з такою легкістю і майже несамовитістю літала то вгору, то вниз по стрімких київських вулицях, та ще й час від часу кидала досить-таки дошкульні репліки на адресу Діжі, який, хоч як квапився, не встигав за дівчиною і відставав, губився в натовпі, зачіпався за перехожих, між якими вужем прослизала його дивна незнайомка.
Врешті вона, мабуть, втомилася або ж просто їй захотілося морозива, і вона зайшла в кафе «Сніжинка» на Червоноармійській вулиці. Сіла за столик — круглу плитку з пластику, підперту двома хромованими дугами, — тицьнула на пластмасовий, схожий на пташине гніздо, стільчик Іванові:
— Сідайте.
Діжа сів.
— Ви таки нахаба, — спокійно сказала вона.
Діжа промовчав. Крутив у руках шматок глянцюватого білого картону, закріплений на гарній хромованій підставці, шматок картону з старим, як світ, написом: «Громадяни, поважайте працю прибиральниці». Дивився просто в очі незнайомої, не лякаючись їхньої презирливої холодності. Потім дістав з кишені авторучку, перевернув картонну картку і, майже не дивлячись, швидко щось написав.
— Що ви там написали? Покажіть, — попросила дівчина.
Він не відповів і картки не подав. Дівчина знизала плечима.
— Сидіть собі, мовчіть. А я їстиму морозиво.
— Я теж, — урвав він нарешті мовчанку.
— Яке морозиво ви любите?
— Не знаю.
— Як то не знаєте?
— Справа в тому... справа в тому, — почервонів Діжа, вдаючи, ніби він нишпорить у себе в кишенях, — просто я не взяв з собою грошей...
Дівчина засміялася.
— І через це ви не можете згадати, яке морозиво любите?
— Бачите... Я взагалі не люблю морозива. Я його ненавиджу.
— Але ж ви хвилину тому сказали, що хочете морозива.
— Ну... це так... в знак солідарності, чи що...
— Крім того, ви збиралися, здається, про щось говорити зі мною, як тільки я зайду до приміщення.
— Збирався.
— І що ж, передумали?
— Навпаки.
— І замість цього наносите на картку якісь таємничі письмена? Чи то якийсь винахід? Ви, певно, інженер?
— Це не має значення.
— Припустимо. І все ж таки: що ви там надряпали?
— Вас це цікавить?
— Надзвичайно.
— Будь ласка, — він подав їй картку. Дівчина спочатку прочитала афоризм про прибиральницю. Прочитала про себе. Пробачливо всміхнулася.
— Людям завжди хочеться зберегти хоч якісь спогади про своє дитинство, — сказала вона.
— Дитинство і оця єрунда на картці? — здивувався Діжа.
— Коли хочете — так. Хіба цей афоризм було вигадано не, тоді, коли і ми з вами були дітьми, і наша країна була ще молодою-молодою... ну, як оце я зараз?