День для прийдешнього
Шрифт:
Сказав, не адресуючись ні до Жеребила, ні до самого себе, просто так сказав у простір:
— Усі ми лишаємо після себе велику землю. Найбільші й найменші — усі.
— Велику, — повторив Жеребило і знов заплакав. — Ой, велику ж, велику, велику, оки... Дай я тебе поцілую, Брай...
Брайко нахилився, відчув у себе на щоці холодні шершаві губи, сам поцілував Жеребила в щоку й у чоло, знов хотів сісти на табуретку, але Жеребило махнув:
— Іди вже... Тобі ж треба... Люблю тебе... Іди...
Коли Брайко вийшов за двері, до нього кинулася та, з нещасними очима, припала до руки, вкрила її хапливими поцілунками:
— Спасибі вам, що прийшли, ой, спасибі ж, спасибі!..
«Треба йти на жюрі, — зціплюючи зуби, подумав Брайко рішуче. — Треба битися сьогодні до кінця».
СЕКРЕТАР ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ
Його всі сприймають тільки службово, тільки через його посаду, ждуть від нього рішень, холодних і несхибних, мов від електронної машини. Чи думає хто-небудь про те, що він — жива людина, що в його серці — повно пристрастей, шо йому й досі хочеться по-комсомольському махнути іноді рукою, кинутися в гарячу суперечку? Чи знають, що завжди огортає його холодний дрож змагання, як тільки опиняється він там, де йде боріння думок і почуттів, і тільки нелюдським напруженням волі стримує він себе, і примушує своє палке серце бути розважливим, і навіть виступає посередником поміж занадто гарячими головами.
Ось він почув слово «ми», вимовлене лукавими устами, вимовлене зледащілим чоловіком, який уже років десять, а то й двадцять ховається за цим словом, вважає себе недоторканим, як тільки вимовить оте магічне заклинання «ми», ніколи не скаже «я», бо це означає, що «я» щось зробив, а він же нічого ніколи не зробив і не зробить, він прикривається отим достоспасенним «ми». Але ж усьому є межа. Не можна спекулювати святими словами. Так, ми колективісти, ми ніколи не поставимо окрему особу вище колективу, вище народу, ми ненавидимо індивідуалізм. Але водночас ми завжди розрізняємо людей, ми любимо й цінуємо кожного зокрема за його здібності, за його старанність, за його працьовитість. Ми проти зрівнялівки і проти того, щоб нами, мов щитом, прикривали свою нездарність людці, що вискочили з тих часів, про які вже всі потроху забувають. Наша партія проголосила принцип цінності кожної радянської людини. Нехтувати ніким не можна, а тим більше людьми обдарованими, здібними. А той, хто скрізь пхається з формулою «ми», хоче того чи не хоче, сприяє цьому. Коли йдеться про роботу, а особливо про творчу — як розрізнити творчість окремої особи і колективу? Тут потрібен такт, тут потрібен розум, готові формули не врятують, вони смішні, якщо не шкідливі взагалі. Був колись кінофільм «Глінка» режисера Александрова. Там показано, як мужики в білих личаках і онучах, в кінематографічно чистих сорочках, вишитих кінематографічно гарним російським орнаментом, колективно, тобто гуртом, крутять ворот і пересовують церкву з одного місця на друге. Але пересунути церкву — це одна справа, а створити її в уяві — інша. Хтось був перший, хтось побачив її перед очима, або, як висловлюються письменники, «перед внутрішнім зором», ще не збудовану, побачив першим. То може він сказати: «Я автор проекту цієї церкви, я пропоную її збудувати»?
В даному випадку так воно й є. Проект мовчки лежить на столі, він мовчазно заявляє про «я» свого автора, а над ним шаманствують отакі бульші, викрикуючи своє «ми»: «Ми не дозволимо», «Ми не допустимо», «Ми не візьмемо на себе такої відповідальності».
Не хочеш брати, то й не бери! Хто просить? Рідше й рідше доводилося Олексієві Івановичу зустрічати останнім часом на державних посадах людей випадкових, схожих на Бульшого. І тим більше вражала його невідповідність між словами і діями таких людей і духом нашого часу, такою відсталістю і обмеженістю тхнуло від отих поодиноких бульших, що просто хотілося підійти до такого і витурити в шияку: «Іди геть! Не заважай людям працювати!»
О холодний дрож змагання. Заклик до битви! А я гамую його, я хочу бути спокійним, як ідеально чистий розум, як філософська субстанція розуму, мій обов’язок — охолоджувати такі гарячі голови, як у отого молодого архітектора... Треба б з ним познайомитися.
А ми? Я бачив, що таке ми, що таке радянські люди... Тоді теж був холодний дрож, але не змагання, а захвату... Я поїхав узимку в теплі моря старовинних цивілізацій. Здійснилася моя ще школярська мрія — побувати в тих місцях, про які розповідають усі історії світу, побувати в теплих морях, на хвилях яких виколисувалася всесвітня культура, обдурити свою сувору зиму й погрітися серед теплих вод, оспіваних Гомером, Віргілієм і Даше. І я поїхав у теплі південні моря, утік від холодної осені й від зими, бо давно хотів хоч раз утекти від зими, та коли опинився в морі стародавніх греків, коли побачив, як на бузковому небі сходить фіалкове сонце, коли побачив синювато-білу, мов тепле молоко, воду Егейського моря, то засумував за своєю осінню, за своїми холодними вітрами і червоним сонцем.
Мабуть, так уже треба, щоб було коли-небудь і холодно навколо тебе, тільки кров твоя щоб лишалася гарячою, гаряча кров — то найголовніше!
Між Бейрутом і Александрією нас трохи гойдало. Довелося лежати в каюті. Крізь круглий отвір ілюмінатора видно було море. Спершу воно було синє-синє, як чорнило в авторучці, потім стало зеленим, як молода трава. Коли пройшли на траверсі мису Розетти (Розеттський камінь, Шамполіон, таємниця староєгипетських ієрогліфів!), море стало рудим. Жовто-брудне, мов мул після дощу. Море — пофарбоване найбільшою рікою Африки.
Нільське море.
Александрія (бібліотека і варвари... завжди знаходилися варвари в людській історії, які палили й нищили книжки. Чи будуть і далі? А ватіканський індекс? Адже він і досі існує, ще досі найбільші витвори людського генія заборонені мільйоніам католиків. А проскрипції в американських бібліотеках — Марк Твен і Драйзер!) відкрилася ще здалеку. Ліворуч — забудований бетонними будинками так, що здається — от-от потоне від надмірного тягаря, острів Нельсона (Рул, Брітаніа! [1] ), далі мис Абукадир, гігантська бухта, відгороджена від моря валами бетонних молів, маяки, пірси, портові пакгаузи, сіра земля, запорошені пальми... Африканська земля!
1
Старий колоніальний лозунг: «Пануй, Британіє!»
На берег ступаємо лише вночі, після завершення всіх формальностей. Ідемо довго територією порту, простуємо повз темні пакгаузи, під бетонними склепіннями складів, повз причали, загачені кораблями, що припливли з усіх відомих нам країн Землі, через розвідні мости, перекинуті над каналами з стоячою водою. Шлагбаум під пальмами, останній портовий охоронець — ми на міській вулиці. Якісь руїни, реклама сигарет «Симфонія», вуличний торговець печеним бататом, торговець фруктами, візники (ресорний фаетон, конячина з понуреною головою, ліхтар збоку, згорблена постать араба), сотні дітей, галасливих, замурзаних, нечесаних і немитих, чорнооких, цікавих, довірливих, щирих дітей, які супроводжують нас рухливою лавою. Запахи моря, тропічних рослин і міських нечистот, немитих дитячих тіл — все це змішується в якийсь дивний задушливий аромат, в якийсь мовби дух чужої землі, і з цим духом ми йдемо маленькими вуличками міста і вступаємо з ним на головну магістраль Александрії — вулицю Сулеймана-паші, на початку якої в занедбаному скверику стоїть, розставивши ноги, бронзовий огир, з втомленим, опецькуватим, одурілим від смороду й зблисків неону пашею на спині.
Ми простуємо по бруку, бо тротуари зайняті столиками. Столики стоять біля високих, сірих, похмурених, затулених жалюзі будинків, стоять коло кофеєнь і казино, біля барів і нічних клубів, дерев’яні й металеві, з кам’яними стільницями, голі й покриті білими скатертями, круглі, чотирикутні, трикутні, шестикутні столики, високі й низькі, а біля них сидять чоловіки. Здається, тут зібралося все чоловіче населення Александрії. Старі й молоді, багаті й бідні, чорноокі красені й розбиті паралічем мацапури з посоловілими очима, в чорних костюмах, у білих смокінгах, просто в білих сорочках, у старих, погано випраних бавовняних галабеях і в американських нейлонових сорочках, у начищених до запаморочливого блиску чорних і червоних черевиках і в білих єгипетських капцях, помальованих крейдою, простоволосі й у малинових фесках, молоді дженджики з карлючками, старі денді з дорогими палицями, переодягнуті поліцаї з шкіряними стеками. Всі вони сидять, грають в кості, читають газети, присьорбують з маленьких філіжаночок каву, запиваючи її водою з льодом, і всі дивляться на нас.
А ми йдемо далі й далі. Нас багато, ми йдемо веселі, готові до вражень.
Ще годину тому ми були роз’єднані своїми каютами, ще годину тому ми пам’ятали, хто з нас хто, хто професор, а хто робітник з Уралу, хто інженер, а хто вчитель, хто поет, а хто партійний працівник; а тепер ми йдемо, наче одна велика людина, ми перемовляємося між собою, а враження таке, ніби думає вголос одна велика людина, безмежна, всемогутня, дивовижна, не бачена ще ніде й ніколи людина, яка йде вулицею африканського міста назустріч новим і новим натовпам біля столиків, минає нові та нові кофейні, заповняє всю вулицю, робить її тісною, незвично тісною.