День для прийдешнього
Шрифт:
Вуса був старший на машині, я вважався його помічником, чи що, бо я ще не маю такого досвіду, та й взагалі такому молодому хлопцеві хто б довірив потужну машину? Добре, що тоді за кермом сидів якраз Микола Кіндратович. Якби то був я, то, напевне б, я розгубився і ми б так і застряли на шосе, а Микола Кіндратович миттю збагнув, що треба робити, плавно крутнув руля і з делікатністю, яку тільки можна було задемонструвати з таким важезним караваном, спустив машину, а за нею й причіп з шосе, по обочині, в глибокий кювет, якраз під чийсь картопляний город, неподалік від біленької хатки, обсадженої вишеньками-черешеньками.
— Миколо Кіндратовичу, куди ви? — встиг ще я гукнути думаючи, що ми зробимо зараз те, що наші шофери звуть «шкеребертністю», тобто перекиданням догори колесами. Але ми не перекинулися, поїзд наш плавно з’їхав по слизькому споришу й став, а від мотора тягло таким смородом, що я вже подумав: горимо.
— Та що ж таке? — ще гукнув я, на що Микола Кіндратович спокійно відказав:
— Хіба не чуєш? Поршень полетів. Привєтствую і поздравляю. Загоряємо. Вилазь, готуй паяльну лампу, а я мотнусь до отієї хатки, роздобуду картопельки, та зваримо трохи гаряченини, бо нам тут припухати і день і ніч.
Я став лагодити паяльну лампу, Вуса справді досить швидко дістав картоплі, приніс відро криничної полтавської води (ох і вода ж! Аж у зуби заходить), а потім зсунув наше сидіння, під яким у нас був цілий арсенал інструментів, різних шайбочок, болтиків, усього, що в дорозі пригодиться, усього, за винятком поршня.
Але поршень колись буде, треба тільки підготувати мотор до заміни поршня. Микола Кіндратович взявся за мотор, я запустив паяльну лампу, підвісив її коло причепа на товстому дроті, начистив картоплі, вклав її в таганок, залив водою, лампа загула, як велетенський джміль, дощик кропив нас, земля парувала, чесне слово, не так вже воно й погано отут, у полтавськім степу під Хоролом, якби тільки не поспішали ми до Києва, якби не ждали нас десь на масиві нові квартири...
Машин по трасі йшло в той день мало і все в бік Києва, з Києва, мабуть, ніхто в таку погоду не виривався, хіба що рейсові автобуси.
Але й ті нечисленні машини, які мчали в бік Києва, загальмовували ще здалеку, побачивши автопоїзд у кюветі, а коли під’їздили ближче і бачили намальованого в нас на кабінці вершника — Богдана — знак нашого вантажного автопарку, — то зупинялися, шофери визирали з кабін, гукали:
— Ей, Вуса, добровільно чи примусово?
— Примусово! — перекриваючи гудіння паяльної лампи, відповідав Микола Кіндратович.
— То що переказати?
— Скажи, хай шлють поршень.
Дехто й зовсім зупинявся, підбігав, щоб потиснути руку Вусам, а заодно й мені, розкурювали цигарку, їхали далі.
— Ночувати нам і сьогодні й завтра, — сказав мені Микола Кіндратович, коли ми всілися за картоплю, до якої в нас була тільки сіль та ще хліб зачерствілий, ще київський хліб, бо Микола Кіндратович до харчів був невибагливий, а я за його прикладом теж не дуже дбав про наїдки, і продуктів ми з собою майже ніколи не брали, харчувалися в ресторанах та чайних на трасі, де подавали вічний шніцель, гарнірований макаронами в палець завтовшки.
Ще одна машина зупинилася навпроти нас, тільки то вже була не вантажна, а легкова, «Волга». Якийсь опецькуватий чолов’яга вискочив з машини, напнув на себе чудернацького плащика, стрибнув до нас у кювет, побачив картоплю, цмокнув:
— Оки-доки, у вас тут, як у ресторані «Динамо»! Ще й сіль дрібкова! Нема у вас шматка товстого дроту, мені динамку присобачити, бо загубив болтика від кронштейна, пасок вентиляторний не натягає, мотор не охолоджує, акумуляторові підзарядки не дає. Біда! Не доїду до Києва.
— Нащо вам дріт, — сказав Микола Кіндратович. — Я вам краще болтика дам.
— Та ти що, оки-доки? Не жартуєш?
— Чого мені жартувати? Ось зараз доїм картоплю і дам. Це різьба там яка: на вісімнадцять чи на шістнадцять?
— Та чи я знаю.
— Ну, знайдемо.
Микола Кіндратович так і не доїв картоплі, поліз до нашого «арсеналу», поторохтів залізяччям, подав чолов’язі болтик з гаєчкою.
— Ану спробуйте.
Той стрибнув до своєї машини, підняв капот, нахилився над мотором, длубався там кілька хвилин, потім метнувся до багажника, відкрив його, щось там знов длубався, дістав звідти здоровенного, мабуть, кілограмів на десять, мелітопольського кавуна, спустився до нас, простяг кавун Вусам.
— Бери, оки-доки, спасибі за виручку в бою. З Києва?
— З Києва.
— Приїдеш, подзвони до мене в Інститут житла, спитай Жеребила. Що хоч — допоможу.
— Та мені тільки поршень, — сказав Микола Кіндратович.
— Поршень? Хто це у вас там відає?
— Та тільки в наш парк подзвонити, сказати...
— Я їх сьогодні вночі пожену сюди з поршнем! Поїхав. Спасибі!
Він забув, мабуть, про нас і про наш поршень, як тільки від’їхав за перший закрут шосе. Та ми й не сподівалися на інше. Знали, що свої хлопці-водії скажуть там у парку, що начальник колони побіжить до головного інженера, той пошле його до директора парку, а той почне лаятися, що не вистачає запчастин, а потім стануть шукати поршень, а потім — накладні, заяви, розписки, а потім — ким передати та як це оформити. Все це ми з Миколою Кіндратовичем знали і тому не дуже здивувалися, коли поршня не було ще й на другий день, аж на третій привезли його нам лише надвечір. Рейс наш вийшов довшим на цілих чотири дні.
Ми поверталися до Києва: Микола Кіндратович до своєї родини, яку дуже любив, я до свого міста, яке любив так само, як рідну матір, а ще — до архітектури, до якої повертався завжди, мов той легендарний Орфей до своєї Еврідіки. Кожному треба мати свою Еврідіку і завжди йти до неї, повертатися тільки до неї.
Я мріяв про забудову цілих районів свого міста. Будував поки що тільки в думках і тільки з думок власних. О, якби кожна моя думка та стала хоч цеглиною! Мені хотілося чогось незвичайного. Тільки тому, що я все любив у Києві, я хотів зробити щось зовсім не схоже на існуюче. Людське житло. Яке воно має бути? І яке повинно бути наше місто в майбутньому, місто людського житла і людської діяльності? Вавілон, Ніневія, Афіни, Рим — всі давні міста будувалися за принципом: напустити туману! Храми, форуми, статуї, тріумфальні арки і колони, мармур, золото, слонова кістка. А громадянин, що таким чортом походжав по форуму, загорнувшись у хламиду і начепивши собі на лоба лавровий вінок, згодом заповзав до кротячої нори, яка мало чим різнилася від печери троглодита. В храмі йому не було місця, під тріумфальними арками кублилися коти, в пропілеях гуляв вітер. Тепер міські ансамблі — житло. Найбільша краса в людському житлі, найвищий прояв архітектурного вміння — в проектуванні житла. Архітектура — це поєднання людських потреб, інтересів і мрій. Колись архітектор виступав тільки як торговець ідеями. Він будував тільки на замовлення і тільки те, що хотів замовець. Він міг збудувати вам хоч чорта з рогами, аби тільки ви захотіли і заплатили йому гроші. У нас архітектор — і художник, і сам же замовник, частина суспільства, часточка народу, отже, ти не маєш права бути байдужим, не маєш права ліпити докупи чотири стіни й сяк-так накривати їх зверху покришкою. Хтось сказав: «Будинок — це ящик з вікнами й дверима». Багато хто вхопився за цей «ящик» і так тримається за нього. Але забуває при цьому слова іншого архітектора: «Житлом, як сокирою, можна вбити людину». Я мріяв про те, щоб колись збудувати житла, які б приносили радість не тільки самим фактом свого існування (бо людина, одержавши квартиру, радіє насамперед не красі цієї квартири і її зручності, а просто самій квартирі), а й своєю досконалістю, пристосованістю до всіх потреб радянської людини, високою красою, гідної найвищої краси — комунізму.
Мене цікавили іноді й питання досить загальні. Наприклад, чому людина здавна багатьом спорудам надавала конічної форми? Наше око сприймає простір в горизонтальному напрямку. Це пояснюється розташуванням наших очей. Якби вони були розташовані одне над одним, тоді ми сприймали б світ у вертикалях. Очевидно, з несвідомого урахування цієї важливості нашого зору й виникла така розповсюджена форма житла (від Парфенона до української хати), як паралелепіпед. Але чому поряд з цим архітипом будівельного мистецтва такого розповсюдження набрав також інший тип споруд — конічних, шпиле-подібних, високих, загострених? Піраміди, готичні собори, церкви, башти — чи пробував хто-небудь пояснити коли-небудь причину виникнення такої форми? Чи взагалі в архітектурі будуть спроби пояснити те чи інше явище? Я зацікавився цим питанням без якоїсь окресленої потреби, спробував знайти відповідь на нього — і не зміг. Виявилося, що в архітектурі тільки описувалося, а не пояснювалося. Описувалися канони орденів, форми склепінь, золотий поділ Вітрувія або Луки Пачоллі (цьому флорентійському монахові присвоїли честь відкриття золотого поділу, а ще Вітрувій фактично оперував його поняттями), досліджувалися способи, якими старі майстри непомітно, але вперто й послідовно вносили асиметрію в свої споруди, бо незначна асиметрія була притаманна людському тілу, а людське тіло було взірцем краси для всіх мистецтв і стало навіть основним каноном у мистецтві будівельному (колони Парфенона при їхній зовнішній однаковості, виявляється, мали різні розміри, і в готичних соборах теж спостерігалася асиметрія в самій конструкції, вже не кажучи про жахливу асиметрію в скульптурних оздобах. А потім прийшло барокко з своєю дивовижною п’янкою красою, яка грунтувалася на доведеній, здавалося б, до абсурду асиметрії, — і це дало найвищу гармонію). Пояснювати все тільки класовими причинами — цього теж було недостатньо. Адже форма гострокутника — піраміди чи конуса — була характерна і для рабовласницького суспільства (єгипетські піраміди), і для феодалізму (готичні собори), і для капіталістичного суспільства (Ейфелева башта).