День для прийдешнього
Шрифт:
— Поршень, на жаль, має так мало відношення до нашої бібліотеки, що...
А що «що»? Тобі нічого казати далі, ти вже заплуталася, зовсім заплуталася!
— Це я просто пояснюю вам, чому затримався і не прийшов, як обіцяв. Мабуть, мої книжки...
— Ваші книжки?
— Та... я ж тоді брав у вас...
Він пам’ятає тільки свої книжки. Мене він скидає з рахунку, я для нього не існую, я просто служебка для нього, а він, бачте, про свої книжки...
— Не пригадую.
— Та ви ще не хотіли мені давати, бо я не мав посвідчення...
— Ага. Посвідчення. То, може, ми й сьогодні почнемо з студентського білета.
— Я ж на вечірньому! Хіба ви забули?
— Ах, на вечірньому! Ви десь працюєте?
— Та працюю. Шофером. Міжміські перевозки. Ванни з-під Калуги...
Ти зараз у мене матимеш ванни з-під Калуги! Ти потанцюєш у мене сибірську полечку. Як там наспівує той кручений Косар-Косаревич: «Мы собралися на вечорочку, потанцуем сибирскую полечку, там-да-лин-да-да, там-да-лин-да-да».
— У вас є довідка?
— Ви знаєте, я знову її десь забув або й взагалі посіяв.
— То ждіть, поки щось вродить.
— То ви серйозно?
— Якнайсерйозніше! Мені за це зарплату платять. Вас цікавить, яка зарплата в бібліотекаря?
— Та я знаю: невисока.
— Але ми все одно виконуємо свої обов’язки так само дбайливо, як і ви, наприклад, на тих своїх, як їх?
— Міжміських перевозках.
— Саме так.
— І ви не дасте мені сьогодні книжок? От шкода. Сидів я там під Хоролом, мокли ми з Миколою Кіндратовичем, моїм старшим напарником, три дні під дощем, згадував я оцей затишний читальний зал і...
Я мало не вигукнула: «І мене?», але він спокійно додав:
— І оті книжки, що ви погодилися відкласти для мене.
Ах, так? Ну я ж відплачу тобі за все: і за своє чекання, і за страх (за страх?), і за твою теперішню байдужість!
— На жаль, я не можу видавати книжки будь-кому.
— Та я ж не будь-хто.
— Може, ви депутат Київської міськради?
— Та ні...
— Або кандидат архітектури?
— Ви смієтеся.
— Навпаки, я — сама серйозність. Все. Можете не стояти тут і не заважати мені працювати.
— То мені відійти?
— Взагалі можете йти... — «Куди ж ти женеш його, дурна? Що ти робиш?..» — за своєю довідкою.
— Біда, вже навіть гарні київські дівчата помішалися на цих довідках, — зітхнув він. — От же ж біда яка!
За гарних дівчат я б могла йому пробачити всі свої страхи (страхи?), і переживання. Але не слід було зупинятися на півдорозі. Почала — кінчай. Я глянула на нього якнайсуворіше.
Він стояв і нікуди, не йшов. Такий дивний. І головне — ні краплини нахабства, як у отих дженджиків, що тиняються з Гнатком. Просто якийсь дивний спокій. Стоїш коло нього, наче в затишку.
— То як же нам бути? — це він. І посміхається. Пробачає мені бюрократизм і занудливість чи, може, догадується про те, що коїться в моєму серці?
— Ніяк. — Але це вже був край. Далі я не витерпіла: — Хіба так — ви напишіть заяву на ім’я завідуючої бібліотекою...
— І тоді все буде гаразд?
— У всякому випадку...
— Що ж писати?
— Пишіть: завідуючій бібліотекою Київського будівельного інституту від... Як ваше прізвище?
— Пушкар.
— Пушкар?
Боже, яке прізвище! Майже як Кукулик.
— Так. А звуть Володимир. Це на честь Леніна. У нас після Леніна Володимир — найпопулярніше ім’я.
— Я цими питаннями не займалася. Тим більше, що моє ім’я не дає жодного матеріалу для таких цікавих розмірковувань.
— А як вас звати?
— Здається, заяву пишу не я.
— Ну, це вже поверх заяви, для нашого знайомства.
— У вас оригінальний спосіб знайомитися.
— Якщо вже на те пішло, то це ви пропонуєте такий спосіб?
— Який же?
— Спершу погризтися трохи, а потім помиритися.
— Яз вами «не гризлася», отже, не доводиться мені з вами й миритися.
— А все ж таки. Ви така добра. Я хотів би знати ваше ім’я.
— Це хочуть знати майже всі київські хлопці.
— То доплюсуйте до них і мене.
— Але вони все-таки не знають!
— Зробіть для мене виняток.
— За які заслуги?
— Я спробую заслужити.
Він роззброював мене своєю наївною добрістю.
— Ви ще не написали своєї адреси, — нагадала я.
— Адреса проста: вулиця Соляна...
— Є така вулиця в Києві?
— Є. На Татарці.
— Я там ніколи не була.
— То я вас запрошую! У нас — неповторний, абсолютно унікальний київський краєвид. З одного боку... Але як вас звати?
— То що ж з одного боку, а що з другого?
— Це ви побачите, я вам покажу! А тепер я дописую заяву і прошу книжки і ваше ім’я.
— Книжки чи ім’я. Що перше?
— Взагалі-то я, щиро кажучи, прийшов ради книжок... Але зустрів цікаву людину...
— Ага, людину.
— Дівчину, пробачте...
— Отже, дівчину...
— Гарну дівчину, я хотів сказати.
— Просто гарну дівчину?
— Ну, коли хочете комплімент, а я на це не майстер, і мені важко придумати щось таке особливе... Одним словом, високу гарну дівчину... Таку високу, що її... — ви не гніватиметеся? — що її можна поцілувати не нахиляючись...
— Послухайте, це вам не на Татарці!
— Та ви не подумайте чогось поганого. Я справді... Ну, як це вам сказати? Ви справді — дуже гарна, просто неймовірно гарна дівчина, але хто для вас я? Просто прийшов і пішов. Пробачте, коли сказав пошлість. Я не хотів вас образити. Я справді... Ну, заплутався зовсім... Не казатиму ж я вам про ваші очі, і про ваші уста, і про вашу вулицю...