День для прийдешнього
Шрифт:
Діжа причиняв двері, зайшовши до кабінету. Телевізор замовк, бо Кукулик з дивною для нього поквапливістю виконав наказ Тетяни Василівни і сідав на своє крісло, потираючи руки, наче вони в нього заклякли.
— Я хочу спитати вас усіх: що вам казав товариш Кошарний, даючи на рецензію проекти?
Зачарованість діяла ще й досі. Що могла сказати ота клята телефонна трубка Тетяні Василівні? Чому вона вже ось протягом півгодини тільки й знає, що повторювати це запитання, хоч ти кілок їй на голові теши! Ні футбол, ні цигарка, ні його, Кукуликові, погляди не впливають, не діють, не помагають.
Діжа почув запитання Тетяни Василівни спиною. Він не знав, що відбувалося тут за останні півгодини, і тому вирішив, що запитання Тетяни Василівни спрямоване до нього. Ще не згасивши білого шаленства в очах, викликаного власними думками по той бік дверей, Діжа повернувся до присутніх, промовив голосно, з викликом:
— А що міг сказати Кошарний? Насамперед він сумнівався в наших розумових здібностях. Не міг припустити, що ми можемо щось самостійно вирішити. Він хотів виступити бабою-повитухою нашої думки. Він організовував громадську думку! До мене аж на Нивки приїздив, дивився, як я голюсь, вмовляв хвалити «Космос» і лаяти «Сонце». Бо, мовляв, більшість за «Космос». Так погані слідчі шантажують звинувачених. Одному кажуть, що товариш виказав його, а товаришеві кажуть, що його виказав той. Тоді кожен з них, лякаючись відстати, починає валити на свого спільника. Ну, та це приклад не зовсім вдалий... Справа не в цьому. Просто я збагнув, що Кошарний чомусь жити не може без цього «Космосу». Ну гаразд. А я не можу без «Сонця». От ми й не зійшлися. А кому «Космос» був потрібний, той пішов за намовлянням Кошарного. Що ж...
— Ви думайте, коли говорите! — з прихованою загрозою в голосі сказав Кошарний.
— А я думаю.
— От-от, думайте!
Діжа мовчки розвів руками. На нього дивилися з настороженим вичікуванням. Що він ще скаже? Мало того, що він дратував їх цілий день своїми півнячими вихватками, — він ще й тепер... Звинувачував мало не в якійсь злочинній змові з Кошарним. Зрештою Кошарний теж мав право на свою власну думку, йому теж міг подобатися якийсь проект, а якийсь не подобатися, він міг і сказати про це своїм товаришам. Що ж тут такого? І до чого це дивне запитання Тетяни Василівни? Так думали майже всі присутні, а може, навіть усі, включаючи й Брайка, і академіка, і секретаря міськкому. А поки вони думали й мовчали, Діжа вибалакувався до кінця. Спинитися тепер він не міг.
— Виявляється, у нас і досі не перевелися мастаки штучно створювати громадську думку, — з неприхованою зловтіхою говорив він. — Наплодили цілі оберемки геніїв з титулом: «Є така думка». Залізе, бувало, за стіл головуючого, візьме папірець, на якому нічого не написано, проскрипить: «Є така думка» — і сиди, мовчи й чухай чуба, бо вже тобі робити тут нічого, вже «думка є». А чому вона є? Де вона взялася? Як вона могла виникнути поза моєю й твоєю головою, поза нашими головами, поза головами тих, хто покликаний створювати цю думку, формувати її, народжувати? Це нагадує непорочне зачаття діви Марії. Але та хоч принесла Ісуса, а я? В мою голову вкладають чужу думку і виймають її, мов з холодильника, точнісінько такою. Жодних видозмін! А навіщо ж тоді, питається, моя голова? Носити капелюх? Ходити до перукарні? Фотографуватися для паспорта?
Всі мовчали. Кошарний знов поривався щось сказати, але Кукулик великодержавним жестом правиці стримав його: «Не заважай». Цей цвіркун добалакається до таких чортиків, що й сам не рад буде.
— На що ви натякаєте? — прочистивши горло, сталево-дзвінким голосом спитав він зненацька. — Може, ви — взагалі проти керівництва?
— Я не натякаю, — безстрашно огризнувся Діжа. — І не ототожнюйте методів Кошарного з справжнім керівництвом. Якщо на те пішло, то я теж член партійного бюро нашого інституту. Але, на жаль, партбюро не займалося справами конкурсу, не могло займатися, бо все зосередилося тільки в руках у Кошарного. Я констатую факти. Тетяна Василівна спитала, я відповідаю. Хай скажуть товариші.
— Мені не здається справа такою похмурою, як її намалював товариш Діжа, — сказав спокійно представник Держбуду. — Припустімо, що товариш Кошарний, даючи, наприклад, мені той чи інший проект, міг висловити про нього ту чи іншу думку. Що ж з того? Хіба це якоюсь мірою могло вплинути на мене, на моє інженерне сумління, на мої смаки? Я притримуюся того принципу, що для читання чужих проектів не потрібні чужі очі, я користуюся власними очима, а раз так, то в мене всі підстави вважати й думки, які виникли внаслідок вивчення того чи іншого проекту, все ж таки своїми власними думками, а не прищепленими мені шляхом своєрідної ін’єкції. Я категорично заперечую проти постановки запитання в такій формі, як це зробила шановна Тетяна Василівна, а тим більше проти відповідей на нього такого скандального, я б сказав, характеру, як то дозволив собі тільки що товариш Діжа.
Вперед! Ми тут для того, щоб перемагати, а не рахувати ворогів наших!
Кукулик стрепенувся після слів держбудівця. Розправив груди. Налився силою. Покашляв по-генеральськи. Уклін — у бік Тетяни Василівни:
— Звиняйте, шановна Тетяно Василівно, але ви трохи не по суті. Ми відхилилися від нашого основного... Ніхто з нас не може скаржитися. Дискусія була плідною. Мав місце жвавий обмін думками... Збережемо всі форми демократизму...
— Не забувайте й про суть демократизму, — тихо нагадав Олексій Іванович.
— Дякую, Олексію Івановичу. Ви вчасно поправили мене. Звиняйте за неточність... Збережемо і форми, і, головне, — суть демократизму... Можна б і підсумувати... Товаришу Кошарний, ви можете познайомити товаришів з протоколом? Щоб у нас не було...
— Я готовий! — підскочив Кошарний.
«Кожен удає блазня на тому місці, де його поставлено», — подумав академік, відчуваючи, що на цей раз іронія спрямована й проти нього самого, так би мовити, автоіронія. Адже саме час встати й сказати, що підсумовувати рано, що треба розібратися з проектами, розібратися, чи мав право Кошарний нав’язувати свою й Кукуликову думку, чи достойно було штучно створювати опінію навколо «Космосу» і чим це пояснюється? Але хто ж скаже? Він надто старий для цього. Він уже давно навчився переживати безмовні діалоги, гамувати суперечки, заховувати їх у власному мозкові. О, якби він міг хоч раз випустити з свого мозку демонів суперечки, які гніздилися там! З їхніми блискучими аргументами, з їхньою вбивчою класичною іронією, з гнучкістю їхньої думки! Але ні. Хай інші, молодші, а він послухає. Він занотує в пам’яті найменші подробиці й потім ще довго перетасовуватиме все сказане тут, розбиратиме його причепливо, сперечатиметься з уявними супротивниками, знищуватиме їх своїми доводами, такими доводами, на які здатен тільки академік Голубицький.
Секретар міськкому підняв руку скромно, мов учень.
— Ми вас слухаємо, Олексію Івановичу, — схилив голову Кукулик.
— Я хотів би сказати з приводу питання, зачепленого Тетяною Василівною. Звичайно, не слід так палко, навіть трохи аж хворобливо реагувати, як це зробив товариш Діжа, і тим більше узагальнювати. Істина завжди конкретна. Давайте виходити з цієї передумови і нею керуватися. Йдеться про конкретний факт. Товариш Кошарний секретар жюрі. Так? Так. Два місяці, які ми мали для підведення підсумків конкурсу, він неподільно розпоряджався всіма проектами. Так? Теж так. Він давав членам жюрі конкурсні проекти для рецензування. При цьому він міг, звичайно, висловлювати й свою особисту думку з приводу того чи іншого проекту. Це теж його право. Тетяна Василівна поставила своє запитання, очевидно, маючи на те якісь підстави. Очевидно, вона пояснить нам. Але вже з того, що я тут почув і що сам знаю як член жюрі, мені зовсім не здається, що питання, підняте Тетяною Василівною, не стосується суті нашого засідання. Моральним аспектом будь-якої справи ніколи не слід нехтувати, а особливо такої справи, як конкурс під девізами, де не виключені випадки зловживань. Заздалегідь прошу пробачення у товариша Кошарного: я зовсім не хочу тим самим кинути йому звинувачення в неморальних вчинках, а тим більше в зловживанні своїм становищем секретаря жюрі. Але якісь сумніви в товаришеві з’явилися, і треба ці сумніви або ж спростувати, або... Поки що ми маємо запитання Тетяни Василівни, яке, очевидно, повторюю, базується на якихось сумнівах чи, може, й фактах; маємо також заяву товариша Діжі, заяву трохи гарячу, не в усьому прийнятну, але відкиньмо в ній те, що йде від палкого темпераменту нашого молодшого товариша, і візьмемо факт: товариш Кошарний приїздив додому до товариша Діжі й намовляв того хвалити проект «Космос» і забракувати «Сонце для всіх». Тепер скажу про себе. Знову ж таки — тільки факт. Мені товариш Кошарний прислав лише один проект — «Космос». Подзвонив і сказав, що товариш Кукулик схвально поставився до цього проекту, що більшість членів жюрі пропонує цей проект на першу премію, і попросив мене ознайомитися з ним. Я ознайомився. Але що я міг винести з такого знайомства? Конкурс — це насамперед порівняння. Щоб оцінювати проекти, треба мати змогу їх порівнювати, а я такої змоги не мав, бо мені секретар жюрі надіслав лише один проект. Звичайно, товариш Кошарний, знаючи мою службову зайнятість, міг справді присилати мені проекти тільки вибірково.
— Саме так я й зробив. Ви надзвичайно точно... — зраділо вставив Кошарний. Олексій Іванович зітхнув.
— Але я все-таки сказав «проекти», а не проект. Можна було б дати мені два, три, чотири проекти, а не один. Та й потім: всі ми зайняті, у всіх у нас обмаль часу, отже, чому робити виняток тільки для мене і берегти мене від роботи в жюрі? Раз я член жюрі, я повинен нести таку саму навантаже-ність, як і всі, щоб відповідальність мати теж однакову з усіма. Очевидно, товариш Брайко був саме такої думки про мою участь у роботі жюрі, бо він подзвонив до мене в міськком і попросив, щоб я познайомився хоча б з проектами «Провесінь» і «Сонце для всіх». При цьому товариш Брайко пояснив, що це його особиста просьба, що він просто хотів би перевірити свої думки, порадитися щодо своїх думок.