День шостий
Шрифт:
Поїли скоро, Санька стала прибирати посуд. Султанов солодко потягнувся, смачно зарипіли на ньому ремені, заграли м'язи під гімнастеркою.
— Тепер би закурити! — мрійливо промовив він.
— А ви куріть тут! — попросила Надя. — Хай чоловічим духом запахне. Правда ж, Саню, хай курять?
— Махорка в нас надто вже зла, — сказав Султанов.
— Хто б то злякався вашої Махорки! — хмикнула Санька. — Раз Надька дозволяє, то ото куріть собі, та й усе.
Козак відмовився, а Султанов скрутив свою козячу ніжку і повився хмарою чорного диму. Він сидів на ослоні за столом, Надьчина скриня
Санька швидко впоралася з посудом, стрибнула на ослін поряд з Султановим, штовхнула його плечем. У Козака потемніло в очах, і він уже не бачив: дивиться на тих двох Надька чи не дивиться.
— Хочете, товаришу сержант, я поворожу вам? — сказала Санька.
— Як же? На картах? ліниво поцікавився Султанов, навіть не зворухнувшись від Саньчиного дотику.
— А як захочете! Можна й на картах, а можна з очей, з голосу, на руки гляну…
— І що ж може показати ворожіння?
— Кому як. Дім, серце, хвороба, гроші, казенний дім, дорога…
— Ну, ну… — Султанов оповивався хмарою диму, так ніби хотів заховати за димовою завісою і себе й Саньку. Надя тихо доторкнулася Козакові до плеча.
— Знаєш що, Веню, ти б міг почитати мені?
— Почитати? Що?
— Книжку. Візьми он там на покуті. Ту, що зверху. Я б і сама, та не втримаю у руках. Тяжка.
— Вигадує! — гукнула Санька. — Все вона вигадує! Може читати й сама. То їй хочеться, щоб ти біля неї посидів, Веню.
— Чому ти така недобра? — докірливо глянув на неї Козак. Казав про Надю, а думав про себе.
— А хто добрий? І де те Добро? — з гіркотою у голосі відповіла йому Санька. — Ось я кинула карти, а вже вам випала одразу шістка пікова. Знаєш що це? Дорога серед мечів… Почитай, почитай книжку… Може, й не самій Надьці, а й нам із сержантом… усім нам… То гарна книжка… В Надьки поганих книжок немає.
Козак узяв книжку, Надя сама показала йому сторінку.
— Ось звідси.
Він став читати голосно, сам не знав, чому хвилюється, книжка відома була йому з школи, захоплювався він її героєм, закоханий і досі був у героїню:
«Аркадий оглянулся и увидел женщину высокого роста в черном платье, остановившуюся в дверях залы. Она поразила его достоинством своей осанки. Обнаженные ее руки красиво лежали вдоль стройного стана. Красиво падали с блестящих волос на покатые плечи легкие ветки фуксии; спокойно и умно, именно спокойно, а не задумчиво глядели светлые глаза из-за немного нависшего белого лба, и губы улыбались едва заметною улыбкою. Какой — то ласковой и мягкой силой веяло от ее лица…»
Козак перестав читати, злякано подумавши: «Це ж про Саньку! Це ж вона описана! Як же це могло бути?».
— А правда, ніби в мене такий лоб, як в Одинцової? — спитала тихо Надька, і з такою надією і відчаєм, що Козак поквапливо запевнив:
— Точно!
— Ти навіть не глянув на мій лоб.
— А я дивився перед тим.
— Прочитай отам ще з сімнадцятого розділу, — попросила вона, і Козак зрозумів, що Надя знає роман мало не напам'ять.
«Базаров встал. Лампа тускло горела посреди потемневшей, благовонной, уединенной комнаты; сквозь изредка колихавшуюся штору вливалась раз- дражительная свежесть ночи, слышалось ее таинственное шептание. Одинцова не шевелилась ни одним членом, но тайное волнение охватывало ее понемногу… Оно сообщалось Базарову. Он вдруг почувствовал себя наедине с молодою, прекрасною женшиной…
— Куда вы? — медленно проговорила она.
Он ничего не отвечал и опустился на стул.
— Итак, вы считаете меня спокойным, изнеженным, избалованным существом, — продолжала она тем же голосом, не спуская глаз с окна. — А я так знаю себя, что я очень несчастлива».
— А чого їй треба, що вона нещаслива? — спитала Надя. — Вона ще каже, що в ній немає бажання, охоти життя. Як можна таке казати? Ти ж хочеш жити, Веню?
— Хочу.
— Дуже?
— Дуже.
— І я так само… А вона… Та ти прочитай з вісімнадцятого розділу, там перед кінцем.
Козак знайшов розділ, Надя вказала йому те місце.
«Одинцова протянула вперед обе руки, а Базаров уперся лбом в стекло окна. Он задыхался; все тело его видимо трепетало. Но это было не трепетание юношеской робости, не сладкий ужас первого признання овладел им».
— Підожди, не читай! — зупинила його Надя. — Не треба. Годі. Ні, читай далі! Швидше!
«…Это страсть в нем билась, сильная и тяжелая — страсть, похожая на злобу и, быть может, сродни ей… Одинцовой стало и страшно и жалко его».
— Правда ж як гарно сказано, — прошепотіла Надя: — «трепетание юношеской робости»? Ти б так зумів сказати?
— Ні.
— І я не зуміла б.
— Що ви там перешіптуєтесь? — гукнула Санька. — Хто б так не зумів сказати і чого? Воно само все скажеться, коли треба…
Стіл відгороджував її і Султанова від тих двох, але тепер уже й не вузький стіл, а непереборний простір, непробивний мур, безнадійна і безмежна пустеля. Ні перейдеш, ні здолаєш. Тільки погляд може долетіти на той бік, а звідти так само погляд, бодай випадковий, неуважний і навіть недбалий, але й тому він був би радий і ловив би кожний той погляд і ховав у собі, у своїй душі навіки, тільки для себе, тільки для своєї любові. Чому наша любов така заздрісна і чому ми ненавидимо в любові? Козак ладен був ненавидіти Султанова за те, що Санька так тулиться до нього, що таке зухвале щастя чується в її голосі 1 така нехіть до всього на світі, крім отого жилавого, мужнього, вродливого сержанта. Навіщо він привів сюди Султанова? Навіщо сказав йому про дівчат? Міг збрехати, міг налякати немічною, сказати, що стара вже, попросити щоранку бігати сюди мовби для допомоги, заставати Саньку ще сонною, з лінивим тілом, майже без одягу. А тепер? Хай тільки вони підуть звідси, хай тільки опиняться надворі, він усе скаже Султанову! «Товаришу сержант, я вам цього ніколи не прощу!» — скаже він. А Султанов, що він? Скаже: «Ти ще молодий!»? Ага, для любові молодий, а для війни, для смерті не молодий? Хто на це відповість? Яка сила, яка влада і який закон?