День шостий
Шрифт:
— Ясно. Зараз ми тебе обмундируємо, тоді познайомлю з особовим складом.
Батарея Храмцова, хоч і пошарпана в боях, дивним чином зуміла зберегти все потрібне для свого функціонування. Мала запас снарядів, польову кухню й продукти для неї, каптьорку з обмундируванням і запасом чистої білизни, фураж для коней.
Уже за годину Козак не впізнав би себе. Гімнастерка з чорними петлицями, на яких виблискують артилерійські емблеми — два перехрещені гарматні стволи, легенькі нові галіфе, новісінькі просторі чоботи (і не кирзяки незграбні, а ялові, з приємним запахом шкіри), пілотка і шинеля у скатці, плащ-накидка до неї, пояс із підсумками для патронів, карабін, протигаз, каска, чотири гранати і чотири пляшки з запалювальною рідиною, алюмінієвий котелок з кришкою, комбінована ложка з виделкою, мала
— Рядовий Козак готовий до виконання військового обов'язку! — відрапортував він сержантові.
Султанов повів його «в розташування взводу для знайомства з особовим складом». Простіше було б сказати «до нашої гармати» і «знайомитися з бійцями», але Султанов уперто вживав тільки твердо встановлених формул, і це теж йому надзвичайно личило, додавало ще більше командирського й просто чоловічого блиску, і Козак подумки заприсягнувся теж говорити тільки так, як Султанов, наслідуючи його в словах, в інтонаціях і навіть у вмінні якось ощадливо й твердо ворушити губами, коли говорить (не розплямкуючи).
«Особовий склад» був нечисленний, але в Козака все переплуталося перед очима і лише згодом він ніби заново познайомився з усіма і вже запам'ятав кожного, переконавшись, які вони всі несхожі, часом дивні і несподівані в усьому, окрім їхнього бойового обов'язку.
Султанов був командир взводу і командир гармати, не мав ні заміни, ні помічника, зосереджував у своїх руках і владу, і відповідальність, і турботи, й клопоти. Галушкуватий хлопець із добрими сірими очима, Боря Тетюєв, навідник гармати, другий після Султанова і найголовніший на випадок танкової атаки ворога. Ящичний Грановський, кучерявий красень з налитими плечима, правильний Палярус, худий, як дошка, вищий за Козака, все якийсь колючий і насмішкуватий. Зате на противагу йому суцільна добродушність їздового Ардаб'єва, з очима замученого ангела з церковної ікони, байдужість другого їздового Будника, який знай щось жував, і вперта зосередженість тільки на своїй зовнішності, яку виказував третій їздовий Планкін, що, на відміну від усіх, мав на голові не пілотку, а кавалерійський кашкет із синім околишем і дивним чином примудрявся на стриженій голові закручувати жмуток волосся так, що воно визирало з-під кашкета, ніби у бравого джиґуна.
Козакові випало стати заряджаючим, хоч він і не знав, що це таке, і поглядав на гарматку боязко й недовірливо. Ну що може така пукалка!
Палярус перший угадав цей Козаків настрій, заохотливо підморгнув йому:
— Що, Малий, не подобається матчасть? Не дрейф! Вона як цьвохне, з танка тільки пір'я летить!
Під час сніданку (пшоняний суп з салом, чай, чорний хліб з маслом — їли з котелків, які приніс їм сьогоднішній днювальний Ардаб'єв) Боря Тетюєв присів до Козака, сказав тихо:
— Давай дружити. Згода?
— Я не проти, — відповів Козак.
— Тебе звати як?
— Козак.
— Про ім'я питаю.
— Веніамін.
— Ти що — професорський син?
— З села. Батьки в колгоспі.
— Чом же так назвали?
— А я знаю? Дідові так захотілося. Діда мого звуть Дійон.
— Кінчай сніданок! — скомандував Султанов. — Приготуватися до занять.
Козак вирішив, що заняття Султанов затіяв тільки заради нього, щоб показати новобранцеві, як і що має він робити біля гармати, але Боря Тетюєв пояснив, що бойові заняття у них щодня, Султанов вірить тільки в них і більше ні в що на світі, сповідуючи суворовську настанову: «Тяжко в навчанні — легко в бою».
Вночі батарея покинула затишну балку і пішла в степи.
Тільки тепер відчув Козак безмежжя цих просторів, цієї землі, такої великої і неосяжної, що не вміщалася вона у просторі, не стачало їм місця під небесами, збиралася могутніми бганками в доли і балки, випиналися довжезними кряжами, повільно вигойдувалася тяжкими пологими хвилями спусків і підйомів, заколисувала й насторожувала, чарувала й лякала.
Козак і сам народився й виріс на краю степу біля Дніпра, але то був степ лівобережний, якийсь мовби менший, приступніший для ока і для уяви. А степ правобережний приголомшував і знетямлював своїм обширом, силою, незбагненністю і непідвладністю. Навіть у мирний час людина мала б тут наповнюватися особливим чуттям, а що ж казати тепер, коли десь зовсім близько ворог, фашист, коли простори дихають загрозою і смертю, — коли тільки ніч ховає і захищає тебе, а день несе ворожість і беззахисність.
Козак радів своєму новому становищу. Досі він тільки намагався стати на захист рідної землі, рвався, пробивався кудись, прагнув і сподівався. Тепер нарешті став плече до плеча з людьми незламної волі, відчув свою силу, повірив у свою здатність стати в пісенний лад, на висотах якого виростала його молода душа. І «Шел отряд по берегу, шел издалека, шел под красным знаменем командир полка…», і «Командир у них Чапаев, он все время впереди…», і «Если завтра война, если завтра в поход…».
Ясна річ, війну він уявляв не такою. Усе в романтичних вогнях, у пісенній піднесеності. «Голова прострелена, кров на рукаве, след кровавый стелется по сырой траве…».
Герої безсмертні, вони не зважають на рани, мчать коні, блиск шабель, могутній крик «ура!», ворога немає, він повержений в дим і прах, торжество перемоги. Все це було з кінофільмів, які привозили в їхнє село, і в сільбуді без техніки, без електрики, власне, без нічого, кіномеханік прикріплював до дерев'яної лави динамку, а тоді, мов східний деспот, ставив перед собою усіх сільських хлопців і вибирав з них, кому він довірить «крутити динаму», даючи електрику для демонстрування фільму.
Козак крутив динаму вже з сьомого класу, бо впадав в око кіномеханікам і своїм зростом, і своєю жилавістю і затятістю, що пробивалася з усієї його постаті.
Сидів верхи на дерев'яній лаві, крутив ручку ненависного електромотора, а сам не відривався від екрана, де розгорталися грандіозні битви за нове життя, лилася кров, торжествували правда і благородство, кінні полки летіли в битву за справедливість і честь, і він теж мчав з ними, підстрибував на дерев'яній твердій лаві, ніби на спині бойового коня, захлинався у крику, готовий був віддати своє життя народам і світам, за революцію і вічність.
А тут ще слова першого маршала: бити ворога на його території, і фільм про всемогутню армаду наших бомбардувальників, які знищують гніздовище ворога, і фільм про винищувачів, з піснею, що підіймає серця: «Любимый город может спать спокойно, и видеть сны, и зеленеть среди весны…».
І коли все порушилося непередбачено і неймовірно, він не повірив у те, що діється насправді, думкою і серцем був у дорогому для нього світі і ніякі сили не примусили б його змінити віру й надію.
Він занурювався у ночі, розпростерті над безмежністю українських степів, але невідомість і загроза не тривожили його, бо в молодій його свідомості билися слова Сталіна, з якими тільки й уявляв тепер життя своє і свого народу: «Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами».
Не уявлялося йому сили на світі, яка б змогла заперечити ці слова.