День шостий
Шрифт:
— Де ж твій орден? — спитав Козак.
— Десь іде.
— А майор? Де він?
— Дали йому дивізіон. А в нас став Храмцов. Ну, та тепер тільки Султанов, більше нікого.
— Мені Султанов подобається, — сказав Козак, — надзвичайно подобається.
Тетюєв промовчав. Мабуть, не міг забути, до якого виснаження доводив його щодня сержант.
Обід Планкін привіз у термосах, тому на гаряченьке притупали і два кулеметники, які прикривали вогневу від дороги.
— До такої каші та наркомівські б сто грам! — поцмокав губами Палярус.
256
— Сто грам одержите, коли будемо в боях, — пояснив Султанов.
—
— На курорті. І, як доповів рядовий Козак, ще й поряд із вродливими дівчатами. Вам ясно, Палярус?
— Коли дівчата, то навіть суду ясно, товаришу сержант!
Козак насторожився. З самого ранку ждав він, коли ж Султанов відгукнеться на його повідомлення про молодих господинь цього обійстя, але сержант, здавалося, не звернув на ті його слова ніякісінької уваги, одразу забув, заглибившись у свої командирські клопоти. Але ж тепер згадав! І, може, захоче піти познайомитися, а коли так, то звелить і йому, Козакові, йти разом з ним. Бо хто ж «встановлював зв'язок з місцевим населенням»!
Однак Султанов більше не згадував про дівчат. Обід закінчився, котелки помито принесеною їздовими з Дніпра водою, пролунала команда: «Мертва година!» Повторювати не доводилося. Вмить розкатано скатки, простелено шинелі, котелки, накриті пілотками, — у голови, і вже всі, крім вартового Тетюєва, сплять, як убиті, один підклав долоню під щоку, другий по-дитячому підігнув ногу, притискаючи Гі мало не до грудей, третій розкидавши руки, горілиць, Султанов спав на животі, мовби й уві сні прислухаючись, чи не стугонить степ під фашистськими танками, щоб миттю підскочити й закричати:
— Підйом! До гармати!
Він справді крикнув «Підйом!» рівно за годину, не знати, як відмірявши у своїй свідомості час, бо ж годинника ні в кого не було, а сам Султанов на руці мав тільки компас.
— Приготуватися до політзанять! — скомандував він. — Всім зібратися біля цієї споруди.
І показав на погрібник.
— Погрібник, — прийшов йому на допомогу Козак.
— Одставити пояснення. Надалі називати, як я сказав: споруда. В нашому розташуванні вона тільки одна, отже, пояснення зайві.
Козак мимоволі подумав, як далеко йому з його вчорашньою хлоп'ячістю до такої точності розуму. Подумав і ще раз у душі схилився перед блиском Султанова.
Найперша запорука успіху навіть у незначному бою — завжди бзгги напоготові, натягнутими, як пружина. Султанов прекрасно знав, яким чином тримати солдатів у такому стані навіть тоді, коли вони сплять, не давати розслабитися бодай на мить. Невідомість — ось чарівний ключик до всіх душ. Солдат може знати тільки те, що має відбутися зараз, найближчим часом, що ж буде далі, — те не для нього, те для командира, за яким сила і право, знання і передбачення. Тому оголосивши про політпідготовку, Султанов, ясна річ, не став повідомляти, що вони робитимуть далі, чим наповнюватиметься їхній день, безмежний літній день над Дніпром, який міг принести кожному з них стільки безжурної радості й щастя, коли б не війна і не були вони солдатами і не стали оіуг, на рубежі, визначеному їм долею. На політзаняття зібралися швидко і не так від солдатської запопадливості, як із простої цікавості: що їм скаже Султанов? Досі на всіх політзаняттях він розповідав про становище на фронтах, говорив про Одесу, про Київ, про Дніпро, про бої на Соловйовій переправі, про мужність прикордонників у Перемишлі, про капітана Гастелло і Віктора Талаліхіна, усе це йому повідомляли вищі командири, самі довідуючись про найостанніші вісті по телефону, по радіо чи й просто через зв'язкових, які наздоганяли колони в степах, передаючи накази високих штабів.
Але звідки почерпне відомості сержант Султанов отут, на березі Дніпра, відрізаний від усього світу, не маючи зв'язку навіть із піхотною ротою, до якої «придана» його гармата, не знаючи, з якого берега річки треба чекати ворога — чи не допускати до переправи, а чи відбиватися від тих, хто полізе через річку?
Вони всідалися біля погрібника ще отерплі зі сну, ще з затуманеними очима й головами, але вже пробуджувалася у них молодеча цікавість: що ж їм скаже сьогодні сержант і звідки він може знати більше, ніж вони, а вони не знають нічого! Однак не було злостивості в їхніх думках, тільки добродушна цікавість, а ще: віра в понад природні здатності їхнього командира. Коли він, маючи на руці компас замість годинника, точно вгадував час, то чому б не міг вгадувати й обстановку на фронтах?
Султанов перевершив усі їхні сподівання, оголосивши:
— Політнавчання сьогодні проводить рядовий Козак.
— Я? — не повірив Козак.
— Так. Ви. Ось ми вийшли на рубіж ріки Дніпро. Це ваша рідна ріка.
— Рідна, — сказав Козак. — Ви не помиляєтесь, товаришу сержант.
— Прекрасно! Розкажіть, як ви будете захищати свою рідну ріку від німецько-фашистських загарбників.
— Тиша в залі, — сказав Палярус.
— Балачки! — суворо зиркнув на нього Султанов.
— Ти заспокойся, заспокойся, — прошепотів Козакові Боря Тетюєв.
Грановський великооко втупився в Козака, підбадьорливо ворушив соковитими губами: давай! давай!
— Я… я разом з усіма, — Козак підвівся, не знав, що казати. — Я дам їм належну відсіч… І не пошкодую… Не тільки крові, а й…
І тут відчай стиснув йому горло, і не життя власного було шкода, не смерті лякався, не про відворотне думав, — щось більше й непереборніше постало перед ним, і він майже прошепотів:
— Товаришу сержант, а хіба фашисти можуть дійти аж сюди?
— Од ставити запитання! — сухо кинув Султанов. — Раз ми тут стоїмо, значить, дійдуть і сюди. Сідайте, рядовий Козак! Зараз я ознайомлю вас з обстановкою на фронтах.
І він справді став розповідати їм, де і що діється, і вони зачудовано слухали і вірили кожному його слову, але водночас все ж пам'ятали, що політзаняття сьогодні починалися з їхнього товариша, з Козака, кожен пробував уявити себе на його місці, і кожному ставало страшно.
Не мали належного людського досвіду, не вміли висловити словами, що думали й відчували, були безрадні перед загрозою, що нависла над ними, безсилі перед невідомістю, але й готові до всіх несподіванок.
У Грановського палали очі. Не питаючи дозволу в Султанова, він метнувся туди, де були їхні речі, став перед усіма з своїм кларнетом, поклав пальці на клавіші, надув щоки.
Всі сиділи мовчки й незрушно. Навіть Султанов забув про свої командирські обов'язки. Кларнет Грановського подав голос. Він застогнав, заплакав, темно зойкнув, глухо зітхнув, і полилося, полилося з нього таке тужливе, таке прекрасне, що й слів для нього не знайдеш, — правда, краса, молодість, усе було в тій музиці, а що може бути дорожче на землі й у житті?