Десяте Правило Чарівника, або Фантом
Шрифт:
Простір навколо заповнювали крикливі солдати, що управляли мулами, фиркаючі коні, скрипучі фургони, і брязкіт броні і зброї — звуки наступаючого бидла, що прийшло вбити все, що було хорошим. Сморід походив на отруйну хмару, яка завжди супроводжувала їх, щоб служити нагадуванням тому з ким вони зіткнуться, наскільки мерзенні ці селюки. Наче хтось потребував ще додаткового роз'яснення.
З усіх боків Келен супроводжували спеціальні охоронці, які протягом останніх багатьох тижнів не спускали з неї обережних очей. Їх тепер було сорок три. Келен перерахувала всіх, щоб була можливість відслідковувати кожного. Поки вони здійснювали похід, вона присвятила себе заняттю запам'ятовувати їх обличчя, вивчати їх звички. Вона вже знала, які були незграбними, які були дурними, в яких були проблиски
Поки що вона не вбила нікого. Вона вирішила, що її кращий шанс, в кінцевому рахунку, полягає в тому, щоб поки що текти за течією, робити те, що їй говорили робити, бути поступливішою, бути покірною. Всі солдати були попереджені, що вона належить Джегану, і вони не повинні торкатися її навіть пальцем, виключаючи випадок запобігання втечі.
Келен хотіла розчинитися в монотонності повсякденного життя, заколисати пильність солдатів, що охороняли її і змусити їх думати про неї, як про нешкідливу, безпечну, і навіть залякану Джеганем, щоб задача охороняти її перетворилася для них на ще одну тяжку рутинну роботу. Їй безліч разів представлялася можливість вбити кількох солдатів. Але вона не користувалася цією можливістю, незалежно від того наскільки це було легко, натомість даючи їм можливість відчувати себе зручно, безпечно, і, навіть, нудьгуюче з нею. Така неувага до небезпеки, яку вона представляє, послужить їй колись краще, ніж марні напади, якими вона поки що дійсно не досягне нічого. Це не допомогло б її порятунку, і тільки змусило б Джегана використовувати нашийник — якщо не свої руки — щоб заподіяти їй біль. Поки він не бачив ніякого приводу заподіювати біль, вона не бачила сенсу надавати йому такий привід.
Джеган залишався єдиним, хто виявився не заколисаний її байдужістю і недбалістю. Він не недооцінював її саму або її прагнення. Він, здавалося, любив спостерігати її тактику, навіть тактику настільки нецікаву, як навмисну бездіяльність. Як і у неї, в його арсеналі було приховано терпіння. Він залишався єдиним, хто ні на мить не зменшував пильності, коли знаходився поруч. Келен була впевнена, що він знав, чого вона намагалася домогтися. Вона намагалася ігнорувати його; вона розсудила так: навіть якщо він розумів, що вона робить, тим не менше, коли нічого не відбувалося, ступінь настороженості все одно зменшувалася, хоч і зберігалася. Очікування чогось, що повинно відбутися, але ніколи не відбувається, притуплювало пильність, навіть якщо знати, що це неминуче. Навіть якщо він усвідомлює, що вона, в кінцевому рахунку, спробує щось придумати, то тижні і тижні її лагідної поведінки повинні окупити елемент раптовості, нехай це навіть виявиться тільки коротким моментом несподіванки. Цей момент переваги може стати всім, що дасть ця перевага, коли прийде її час.
Однак були випадки, коли вона не могла ігнорувати його. Коли він був в огидному настрої і вона його злила — зазвичай просто своєю присутністю або своєю бездіяльністю — він бив її до крові. Двічі їй довелося бути вилікуваною Сестрою, щоб вона не сплила кров'ю до смерті. Коли він був одержимий однією з дійсно мерзенних примх, то це, зазвичай, закінчувалося набагато гірше ніж просте побиття. Він був дуже винахідливою людиною, коли він придумував спосіб, як образити жінку. Коли він був у жорстокому настрої, здавалося, що не просто біль, а саме образа зачаровувала його. Придбавши жорстокий досвід, вона зрозуміла, що він не зупиниться, поки, нарешті, тим або іншим способом не вирве з неї крику.
Але вона кричала тільки при одній обставині — коли у неї зовсім не залишалося сил стримуватися, коли її пронизувала до такої глибини отримувана біль, або приниження, або відчай, що вона просто не могла стриматися від крику. І як тільки він це отримував, Джеган насолоджувався цим. Вона починала кричати не тому, що він після цього припиняв тортури, але тільки лише тому, що вона була на тій стадії, коли вже не могла контролювати себе. І саме це він любив бачити.
Траплялося, що він затягував жінок до себе в намет, в той час, як Келен повинна була залишатися на килимі біля ліжка, де її завжди змушували спати, ніби вона була його собакою. Він зазвичай приводив чимось засмучених, полонених жінок, які менше всього бажали цього. Здавалося, він вишукував полонянок, які більше за інших боялися привернути його увагу, і потім, в своєму ліжку з усією своєю жорстокістю давав їм зрозуміти, що вони рабині імператора. Коли він засинав, Келен, обіймаючи якось жінку, що перенесла цей кошмар, сказала їй, що одного разу прийде день, коли стане краще і намагалася заспокоїти настільки, наскільки могла.
Швидше за все, він робив це тому, що насолоджувався такими речами, але це було лише додатковим розвагою. Реальна мета, яку він переслідував, полягала в тому, щоб постійно нагадувати Келен, що трапиться з нею, як тільки повернеться її пам'ять. Малося на увазі, що та Келен ніколи не повернеться. Її пам'ять була зіпсована.
Тепер, коли вони дісталися до місця призначення, у них буде більше часу для ігор Джа-Ла. Келен знала, що будуть влаштовані турніри. Вона сподівалася, що увага Джегана переключиться на ігри. Вона повинна буде супроводжувати його — вона повинна залишатися поблизу, але це краще ніж бути з ним наодинці.
Як тільки вони дісталися до наметів імператора, спочатку вона була трохи спантеличена особливістю, з якою поставили намети, а також як розбитий табір в цілому. Спантеличувала відстань, на якій все було встановлено від мети їх походу. Дуже близько. Було схоже, що година-друга шляху і вони будуть там.
Келен не стала питати, чому вони різко зупинилися, але скоро вона це зрозуміла, коли офіцери прибули для нічного брифінгу.
— Я хочу, щоб всі Сестри до однієї були напоготові сьогодні ввечері, — сказав їм Джеган. — Ми близько і немає ніякої необхідності говорити, яку силу зла ворог зі своєї висоти може скинути на нас.
Келен помітила, що Сестри Юлія і Ерміна теж були звільнені і стояли неподалік, щоб слухати ці розпорядження. Це значило, що їх не відправлять розважати солдатів. Обидві виглядали як в похилому віці, — на всьому протязі тижнів маршу, майже кожну ніч їх відправляли до наметів в покарання за їх провини проти Джегана.
Вони як і раніше залишалися досить привабливими жінками, але не більше того. Обидві втратили всю красу, якою володіли колись. Їх очі, обтяжені темними мішками, були досить запалими і відстороненими. Очі кольору небесної синяви Сестри Ерміни, здавалося, висловлювали застигле здивування від того, ніби вона досі не могла повірити своїй долі. На їхніх обличчях проступили зморшки, надаючи їх очам важкий, висохлий, пригнічений погляд. Вони завжди були брудними, волосся на них постійно були сплутаними, а одяг — розірваним. Їх часто вранці можна було зустріти зі страшними синцями.
Келен не подобалося бачити, як хтось страждає, але їй не вдавалося відчути ніякої симпатії до цих двох. Якщо б не вони, вона ніколи б не опинилася в лещатах людини, який тільки й робила, що відраховувала миті до того моменту, як до неї повернеться пам'ять, коли він зможе всерйоз почати змушувати її переносити те, що він обіцяв зробити нестерпною мукою, як фізичною, так і моральною. Не раз він обіцяв їй, що збирається запліднити її, як тільки пам'ять повернеться до неї, і що вона народить йому дитину — чоловіка, як він завжди підкреслював. Він завжди загадково додавав що, як тільки вона поверне собі пам'ять, то до неї повернеться і розуміння того, що за монстр буде цей хлопчик.
Що б Джеган не робив з цими двома жінками, це не так турбувало Келен, як ця таємничість.
Зібравши воєдино почуті уривки і шматки, Келен зрозуміла суть того, що вони зробили з нею, в чому полягала їхня змова і що ті дві планували зробити з усіма решту. Тільки через це вони не заслуговували навіть жорстокого поводження. Якби вибір був за Келен, вона просто стратила б їх. Келен не бачила ніякої користі від тортур; вона просто вважала, що у них немає ні найменшого права продовжувати жити. Вони втратили право на життя і через зло, яке вже заподіяли іншим, і через те, що вони планували зробити, щоб відняти життя абсолютно у кожної живої істоти. І за цією міркою, вся ця армія заслужила смерті. Джегану Келен бажала саме такої долі.