Десяте Правило Чарівника, або Фантом
Шрифт:
Їх оточували здоровенні солдати, одягнені хто в шкіряну броню, хто — в іржаві металеві кольчуги, на комусь були надіті тільки грубі шкіряні жилети. На широких поясах з металевими бляхами висіла різноманітна зброя — головним чином проста, без прикрас. Ножі з саморобними дерев'яними ручками, мечі з обтягнутими дешевою шкірою руків'ями, грубо ковані булави з горіховими держаками. Але відсутність художньої обробки не робила їх менш ефективними. Швидше, навпаки, це змушувало зброю виглядати більш зловісно, тільки підкреслюючи її основне призначення.
Злива сплутала сальні волосся тих солдатів, які не голили голів, у багатьох з них в носи і вуха були протягнуті металеві шипи і кільця.
Щоб бачити, Річард зморгнув з очей дощову воду і струснув головою, намагаючись відкинути назад прилипле до лиця мокре волосся. Нарешті йому вдалося розглянути чоловіків, що стоять зліва від нього. Деякі з них безпорадно плакали. Тих, хто не міг триматися на ногах, солдати кинули на коліна прямо в рідке болото. Паніка, яка охопила цих людей, була майже відчутна. Вона потужним потоком обрушилася на Річарда, затопила його, готова негайно і повністю поглинути його.
Він знав, що це неможливо, але якимось чином все відбувалося… реально. Струмені дощу були дуже холодними. Його одяг промок наскрізь, від чого Річарда часом проймала дрож. А такого різкого запаху він не зміг би згадати за все своє життя. Це була їдка суміш гару, застарілого поту, екскрементів і плоті, що розкладається. Та й крики оточуючих його людей були реальні. Навіть занадто реальні. Мабуть, він ніколи не зміг би уявити настільки безнадійні, повні відчайдушного страху крики. Багато нещасних безперервно тремтіли — і зовсім не через крижаний дощ. Досить було короткого погляду, щоб зрозуміти: він, Річард, — один з них. Такий же бранець, що стоїть на колінах у бруді. Один з багатьох, чиї руки зв'язані за спиною.
Це було настільки неймовірно, що повністю збивало з пантелику. Як він сюди потрапив? Значить, це Шота якимось чином відправила його сюди? Він і уявити не міг, що таке можливо. Ні, швидше за все, він просто марить.
Прихований в бруді камінь впивався в ліве коліно, заподіюючи різкий біль. І ця несподівано-проста деталь підтверджувала реальність того, що відбувається. Невже можна уявити таку незначну дрібницю? Він спробував переміститися. Утримувати рівновагу було дуже важко, але Річард все ж ухитрився трохи відсунути коліно у бік. Вигадати таке він би не зміг.
І все ж, що це було? Плід його уяви, або щось ще? Сон, фантазія, жарт його власної свідомості? Чи можливо, заклинання Вогняного Ланцюга якимось чином змусило його забути те, що сталося? А може, реальність була така жахлива, що він підсвідомо блокував свої спогади, пішовши в вигаданий світ? А тепер, під впливом критичної ситуації, раптово повернувся в реальність. Річард заплутався. Він не розумів, що відбувається, усвідомлюючи лише, що все відбувається наяву. Він був абсолютно збитий з пантелику, немов його тільки що несподівано розбудили.
Якщо спочатку Річард був розгублений, то тепер він відчайдушно намагався все пригадати, щоб зрозуміти, як опинився тут. Як сталося, що він стоїть на колінах у бруді посеред табору солдатів Імперського Ордена. Здавалося, якщо постарається, він зможе згадати, як потрапив сюди. Він майже згадав! Але це «майже» залишалося поза досяжністю, подібно забутому слову, яке загубилося десь в темних глибинах його пам'яті.
Річард подивився уздовж лінії стоячих на колінах бранців, і побачив, як солдат схопивши за волосся чоловіка, смикнув його голову догори. Людина закричала — здавлені звуки, що вирвалися з його грудей, були повні жаху. Річард добре бачив, що, незважаючи на нелюдські зусилля, у того чоловіка не було жодного шансу на порятунок. Від благання, що звучало в його крику, у Річарда волосся стало дибки. Солдат зайшов бранцеві за спину і приставив довгий, гострий ніж до його незахищеного горла.
І знову Річард почав доводити самому собі, що все що відбувається — нереально і він навіщось уявив весь цей жах. Але він ясно розгледів скол на лезі грубо заточеного ножа. Чітко бачив, як чоловік, охоплений панікою, раз по раз намагається скортнути. Бачив самовдоволену усмішку на похмурому обличчі солдата.
Ніж глибоко різонув по горлу. І чоловік, і Річард одночасно здригнулися, один — від болю, інший — від потрясіння. Людина засмикалася, але солдат без найменшого зусилля утримував свою жертву за волосся. Блискучі від дощу м'язи на потужній руці напружилися, коли солдат з зусиллям ще раз провів ножем, все глибше перерізаючи шию чоловіка. Темна кров, страхітливо-червона в сірому світлі дня, хлинула з рани в такт ударів серця, яке ще продовжувало битися в грудях тієї людини. Річард здригнувся від запаху свіжої крові, який вдарив йому в ніс.
Він знову спробував переконати себе, що те, що відбувається, неможливе. Тим не менш, незрозуміло чому, все було надто реально. Чоловік, який слабо агонізував; кров, що плямою розповзалася по сорочці і просочувала штани. Тіло з зяючої раною на шиї вигнулось в останній конвульсії; права нога його сіпнулася в сторону. Не випускаючи волосся своєї жертви, солдат одним рухом скинув убитого в яму. Річард почув сплеск, коли мертве тіло шубовснуло у рідке багно на дні ями.
Серце Річарда шалено калатало в грудях, здавалося, що воно ось-ось розірветься. Він відчув нудоту і вирішив, що його зараз вирве. Докладаючи відчайдушних зусиль, він намагався звільнити руки, але ремені тільки глибше врізалися в його плоть. Дощ, піт і сльози заливали йому очі. Шкіряні пута були затягнуті дуже туго, і кожна нова спроба послабити їх лише ще дужче обпікала кровоточачі рани, викликаючи нові сльози. Біль не могла зупинити його. Крекчучи від зусиль, напружуючи всі м'язи, він знову і знову намагався розірвати пута. Він відчував, як ремені труться об оголені сухожилля на його зап'ястях.
І тут Річард почув своє ім'я. І впізнав голос. Келен.
Все завмерло в одну мить. Життя зупинилося. Він почав шукати поглядом її очі. Зелені, сліпучо-прекрасні. Всі почуття, які переповнювали його, миттєво зникли. Залишилися лише неясна туга і жахлива біль, проникаюча в саму глибину душі. Він так довго був далеко від неї…
Забувши про все, він вдивлявся в кожну рисочку її обличчя. Ось ця маленька зморшка між бровами… А пряма лінія стрункої спини, коли вона стоїть ось так, трохи повернувшись… Її волосся, важкі, розпатлані дощем… Зелені очі… Хіба могло все це йому привидітися?
Келен простягла руку.
— Річард!
Його немов паралізувало. Як багато часу пройшло з тих пір, когда він вперше чув її незвичайний голос! З самої першої зустрічі цей голос притягував його. Такий чистий, співучий, м'який, повний особливої полонячої його чарівності. Але зараз все було по-іншому. У ньому не залишилося нічого, крім страждання. Та ж мука ясно читалася на обличчі Келен. Жах спотворив прекрасні риси, при вигляді Річарда, що стоїть на колінах у бруді. Її прекрасні очі почервоніли від сліз, які текли по щоках, змішуючись з краплями дощу.