Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Дорога, що йшла все вище в гору, змінилася — тепер її обступали прямі високі дерева; далі вона переходила в довгий кам'яний міст, що з'єднував дві сторони глибокої прірви. Ніккі здалося, що хтось величезний розрубав гору дощенту, немов бажаючи відокремити від решти гори ту частину, на якій вони перебували. Проїжджаючи по мосту, вона заглянула за парапет і побачила кам'яні краї прірви, що линули далеко вниз, і пливучі між кам'яними стінами білі хмари, схожі на шматки вати. Від виду такої глибини у неї закрутилася голова, скрутило живіт і підступила нудота.
По руху Сайдина
Стіни Замку Чарівників з щільно підігнаних гранітних блоків піднімалися перед ними подібно кручі. З'їжджаючи з моста слідом за Річардом, Ніккі роздивлялася складний лабіринт кріпосних стін, бастіонів, веж, з'єднаних переходами і валами. Кара замикала їх маленький загін. Замок виглядав живим, він немов спостерігав за їх прибуттям. Дорога пірнала в арку і проходила крізь довгий тунель у зовнішній стіні.
Не сповільнюючи ходу, Річард спрямував коня під підняту масивну решітку; будь вибір у неї, Ніккі наближалася б до Замку більш обережно. Магія цього місця немов голками поколювала їй шкіру. Ніколи ще їй не доводилося відчувати таку сильну магію, сконцентровану в одному місці. Відчуття було таким, наче вона стоїть одна в грозу у відкритому полі, чекаючи, як у будь-який момент у неї може вдарити блискавка.
Її вразили щити, які охороняли Вежу. Судячи з того, що вона змогла помітити, щити в Палаці Пророків були дитячими іграшками в порівнянні з цими. Ті щити в основному складалися з Магії Приросту, та й Палац був побудований зовсім для іншої мети. Тут для створення щитів в рівній мірі використовувалася і Магія Приросту, і Магія Збитку. Вони таїли в собі хоч і приховану, але смертельну загрозу, правда, знали про це тільки ті, кому належало знати про такі речі.
Прозорі, майже непомітні хмари затягнули надвечірнє небо, роблячи його сірим, як сталь. Наступаючі сутінки робили камені Вежі більш темними, наче вона прагнула загорнутися в хмарне покривало для зустрічі з чарівником і чарівницею, здатними впоратися з силами, які наповнювали це місце.
Пройшовши крізь арку в зовнішній стіні, вони рушили по дорозі, що перетинала внутрішній двір Замку. Потім вони пройшли під аркою другої темної стіни через ворота, захищені ще одним бар'єром, ніби одного було недостатньо. Річард без зупинки минув і цей довгий і темний прохід. Стукіт кінських копит гучною луною ударявся у вологі кам'яні склепіння.
Нарешті вони в'їхали у дворик, порослий густою травою, там же росло кілька дерев. Доріжка, посипана гравієм, лежала направо вздовж стіни; в її кінці її розташовувалися двері, що вели у зал для відвідувачів. А можливо, припустила Ніккі, це був службовий вхід в Замок. З іншого боку від доріжки знаходився загін, задню його огорожу заміняла кріпосна стіна. У дальньому кінці двору розташувалася стайня.
Не кажучи ні слова, Річард відкрив ворота загону, завів туди коня, але розсідлувати його не став. Спантеличені Ніккі і Кара наслідували його приклад, і вони всі разом пішли через двір до гранітних сходів з дюжиною широких ступенів, стертих за тисячоліття багатьма парами ніг. Сходи вели на площадку, де вже скрипіли, відкриваючись, прості, але важкі, подвійні двері.
Старий чоловік, чиє хвилясте сиве волосся знаходилися в абсолютному безладі, і який виглядав господарем будинку, не чекав відвідувачів. Він задихався — схоже, навіть біг, коли зрозумів, що хтось приїхав. Безсумнівно, магічні щити давали мешканцям Замку змогу знати про всіх, хто насмілювався наблизитися до Замку. У колишні часи тут чергували солдати, які охороняли стіни, тепер тут був один тільки цей старий. Судячи по важкому диханню, він був досить далеко від входу, коли піднялася тривога.
Навіть крайнє здивування на худому зморшкуватому обличчі не завадило Ніккі побачити в його рисах щось знайоме. Вона знала, що старий не може бути ніким іншим, окрім Зедда, дідуся Річарда. Він був високим і тонким, як молоде дерево, з широко розкритими горіховими очима, в яких було занепокоєння і якесь дитяче невинне здивування. Простий, без прикрас балахон показував, що він чарівник дуже високого рангу. Для свого віку виглядав він відмінно. Це був приємний приклад того, як в тому ж віці може виглядати Річард.
Старий звів руки над головою.
— Річард! — Радісна посмішка освітила його обличчя. — О, духи! Це і правда ти, мій хлопчику?
Зедд вийшов із дверей і зробив кілька кроків у темряву.
Річард підбіг до діда, обійняв його, підняв у повітря, стискаючи в обіймах так, що міг би задушити старого. Вони обидва сміялися схожим сміхом, що зайвий раз підкреслював їх родинний зв'язок.
— Зедд, ти і уявити не можеш, як я радий тебе бачити!
— Я теж, синку, — говорив Зедд, і в голосі його відчувалися сльози. — Тебе довго не було. Занадто довго.
Він звільнив худу, як палиця, руку і взяв за плече Кару. — А як ти, люба? Ти чудово виглядаєш. Сподіваюся, з тобою все в порядку?
— Я — Морд-Сіт, — сказала вона з легким обуренням в голосі. — Звичайно ж, я у повному порядку. — І чого б це мені виглядати погано?
Зедд хихикнув і звільнився з обіймів Річарда.
— Нема чого, вважаю. Схоже, вам обом просто потрібно відпочити пару днів і як слід поїсти. Ось і все. Але ти, і правда, чудово виглядаєш, я страшенно радий бачити тебе знову.
Кара посміхнулася його словам.
— Я нудьгувала без вас, Зедд.
Зедд погрозив пальцем.
— Ви, Морд-Сіт, не дуже-то сумуєте без стариків. Рікка здивується, коли почує таке.
— Рікка? — Здивовано перепитала Кара. — Вона тут?
Зедд махнув рукою в напрямку прочинених дверей.
— Вона десь там… Думаю, патрулює коридори. Мені здається, у неї в житті дві турботи — охороняти Замок і виводити мене з себе. Кажу вам, через цієї жінки в мене немає ні хвилини спокою. Гірше того, вона занадто розумна. Набагато розумніше, ніж потрібно. Але, принаймні, вона — талановитий кухар.