Диво
Шрифт:
– Гей, куди ж ти?
– сполохано покликав Какора.
– Да'к що ж з тобою?
– Стривай, що ж у тебе?
– Дак у тебе ж нічого.
– Не бачив же ти, дурию!
– Дак і нічого бачити!
– сплюнув чоловік,
– А в тебе ж що?
– Да таке, що й дітям твоїм…
Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.
– Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!
Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від купцевих старань.
– Ге, - сказав, - а білого бобра бачив коли?
– Чого? Що?
– не збагнув Какора.
– Білого бобра, питаю, бачив коли?
– Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!
– Дак що ж з тобою балакати!
– стенув плечима чоловік і знову завернувся, щоб іти.
– Ну!
– заревів Какора.
– От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?
– Бобер.
– Білий?
– Білий!
– Брешеш!
– А брешу - то й піду собі!
– Ну! Гей-гоп! Стій! Що хочеш?
– А нічого.
– Як то?
– А так: не міняю.
– То й чому?
– А хай мені зостається.
– Нащо ж хвалився?
– Дак щоб ти ж знав, що в мене білий бобер е, а в тебе нема!
– чоловік беззвучно розсміявся просто в ніс Какорі і тепер уже пішов від купця, не слухаючи його прокльонів і погроз.
– Ну людець!
– звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора.
– Бачив такого дурисвіта!
Він знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого ревучого звіра, то злукавленого чоловіка, то неймовірної краси святиню.
– Зчудувався на теє диво?
– кивнув Какора на храм.
– Ось поїдемо зі мною до Царграда, то забачиш там святу Софію, а ще тисячу церков і монастирів, яких нема ніде в світі, та золото й камінь дорогий, та мусію, та сосуди, та ікони. Держись Какори - трохи вхопиш у очі!
Знов прийшло кілька городян; тепер не самі лиш чоловіки, а й жінки, мали русалкове волосся і очі такі, що проринав ти в них наскрізь і мовби обсипало тебе навпереміну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, люди підходили й підходили, декотрі щось там несли, у деяких заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогі хутра, хто ніс мед, хто м'ясо - вже й не на міньбу, а щоб почастувати прибульців.
Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собі ціну.
– Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди - ребра розпахують, голову відбатовують за один мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас - то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку Далеч не заб'ється, окрім Какори, а Какора - то я! Гей-гоп! А вже перець - то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, І срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!
Тоді виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку і з-за пояса портів дістав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще запацьоренішою тепер. Бо на шматині масною грудкою, завбільшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на тихий блиск золота, сказав:
– Хочеш проміняти?
Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.
– То що, - пересохлим голосом мовив Какора, - відкриємо міньбу?
– А нащо міньба?
– сказала жінка з золотими яблуками на руці.
– Хочеш їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що - подаруємо. Та й іди собі. А ми позостанемось.
– Не годиться так, - суворо сказав Какора.
– Звичай скрізь такий, щоб мінятися. Ти мені - я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене!
– Він знов кинувся розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.
– Що в нас є, те нам і зостанеться, - сказав з гурту один з чоловіків.
– А твоє хай тобі.
– Та нащо ж воно мені!
– зчудовано вигукнув Какора.
– А тобі невтребне, то нам і поготів, - засміявся хтось ззаду. Купець спітнів од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго цмакав, простягнув ківш:
– Ну, хто хоче?
Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.
– А добре! У нас не таке.
– Ге-ге!
– вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора, - ще й не таке маю. То вріжемо мінькаї Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!
– Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця, - просто сказав чоловік і викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав знов під сорочку.
– Бери бочонок, - крикнув Какора.
– Все бери, що хоч! Вибирай.
– Да нащо мені?
– почухав за вухом чоловік.
– Хай он вона попробує твого питва.